Баба Аня звично змітала з підлоги розбиту чашку і продовжувала лаяти Ваську, знаючи, що той до завтрашнього ранку на очі їй не з’явиться.

Раніше, коли Василь був ще молодий і дурний, він реагував на бабині крики. Але, отримавши кілька разів ганчіркою і віником по заду, став розумнішим.

І тепер за інтонацією та потужністю децибел безпомилково визначав ступінь небезпеки. Коли можна з’явитися увечері, а коли й за два-три дні.

На цей раз у гонитві за мишею він випадково змахнув зі столу забуту чашку. Минулого разу – розсипав пакет із крупою, а до цього було ще багато дрібних непорозумінь. І все через шкідливих мишей.

Але баба Аня чомусь продовжувала лаяти Ваську, хоча, за великим рахунком, він тут був ні до чого. Він просто робив свою роботу і справно звітував, приносячи бабці на подушку задушених мишей, кротів та щурів.

Вранці, прокинувшись і побачивши черговий «звіт», баба Аня швидко перехрестилася і завела стару пісню:

– Васько! Паразит! Навіщо ти мені це знову в ліжко тягнеш? Вижену, чорт, забирай!

А побачивши розбиту чашку, завелася ще дужче. Але, заради справедливості, треба сказати, що на людях господиня свого кота нахвалювала.

Мовляв, і мишолов чудовий, і чепурун, і лагідний. Василь намагався не підвести та охороняв невеликий бабин врожай з усією старанністю.

А інакше миші в підполі повністю знищили б всю картоплю і моркву. Та й крупою б не гидували. А розбитий посуд та інші негаразди Василь філософськи списував на супутні неминучі втрати.

Цього вечора баба Аня налила в блюдечко молока і довго кликала кота, але він кудись запропастився і категорично відмовлявся з’являтися.

— Кіс-кіс-кіс, Васю, паразит. Куди зник? Молоко скисне. Ну, і чорт із тобою…

Бабуся вирішила насмажити собі на вечерю картоплі. Відкрила кришку льоху, і крекчучи, стала спускатися вниз сходами. Зігнувшись і підсліпувато жмурячись, вона дісталася до відсіку з картоплею.

Коли очі звикли до напівтемряви, баба Аня побачила Ваську. Він судомно дихав. Права передня лапа розпухла, ставши вдвічі товщою за ліву.

А поряд на картопляних бульбах лежала мертва гадюка.

– Господи! — охнула баба Аня, жваво уявивши собі, як їй у руку впиваються отруйні ікла. Вже тільки від цього одразу підскочив тиск і серце почало битися з перебоями. — Васю, рятівник ти мій. Ти що ж, помирати надумав? Я зараз, зараз. Потерпи. Ах ти, паразит, ось вже лихо. Як же я без тебе?

Підхопивши кота, баба Аня вибралася з льоху, схопила сумку з гаманцем і просто в капцях побігла до сусіда.

– Пашка! Пашка! Рятуй! Терміново відвези мене до райцентру.

– Що трапилося, баб Аня? Що за поспіх, проти ночі?

– У ветеринарку мені треба. Ваську гадюка вкусила. Відвези, Христом богом благаю. Я з тобою потім розрахуюсь і за бензин, і за турботу.

– Миттю, баб Аня. Дружині скажу та їдемо.

Біля ветеринарної клініки баба Аня вибралась із машини. Щохвилини охаючи, дістала кота, який, важко дихаючи, висів як ганчірка і спритно побігла в приймальню.

– Доню, – звернулася вона до чергової. – Допоможи, будь ласка. Врятуйте Васю, бо в мене, крім нього, немає нікого.

Погляду на нещасного кота було достатньо, щоб одразу поставити діагноз.

– Змія? Коли був укус?

– Сьогодні. А точно не скажу. Я його в льоху знайшла та одразу до вас.

– Терміново під крапельницю.

Ваську забрали. Приблизно через двадцять хвилин лікарка повернулася до приймального покою і звернулася до баби Ані:

– Давайте оформимо документи. Ви, отже, господиня? Як Вас звуть?

– Ганна Сергіївна.

— То як звуть кота? Скільки йому років?

— Вася, шість йому, начебто. Ви вже врятуєте його, будь ласка. З Ваською я й поговорю, і кіно подивлюся, і взимку з ним тепліше. Знову ж таки, де я ще такого мишолова знайду? Ось і від змії мене врятував.

Баба Аня розплакалася.

– Заспокойтесь. Ми зробимо все, що від нас залежить. Вам доведеться залишити його у нас у стаціонарі на ніч. Завтра приїжджайте, буде зрозуміло: що і як.

— Дочко, скажи, а дорого це?

– Не переживайте. Заплатите лише за ліки. Я впевнена, що все буде добре. Кіт у Вас – богатир! Одужає.

— А Вас як звати?

– Віра Анатоліївна.

– Дай Вам Бог здоров’я, Вірочка.

В машині баба Аня запитала у Паші:

– Паш, ти мене завтра з ранку зможеш сюди довести?

— Баб Аня, я завтра на роботу о сьомій виїжджаю…

— Ось і я з тобою.

— Так лікарня з дев’ятої працює.

— Нічого, я зачекаю.

— Ну, добре. Завтра під’їду.

Наступного дня Віра Анатоліївна, йдучи на роботу, побачила на лавці біля клініки вчорашню клієнтку. Старенька бабуся з надією підвелася їй назустріч:

– Як там мій паразит?

– Зараз подивимося.

За пів години баба Аня, притискаючи до грудей кота, йшла до автобусної зупинки, гладила по голові Ваську і примовляла:

— Васю, Вірочка сказала, що через три дні будеш як новенький. Я тобі сметани куплю. Та не магазинної, а домашньої, та ковбаски. Заслужив.
Ти тільки живи довше, паразит ти такий.

Ставте вподобайки цій зворушливій історії, пишіть у коментарях про своїх вихованців!