– Ігорю, може, ти один сходиш у гості? – Світлана сиділа біля дитячого ліжечка. Син, Павло, щойно прокинувся, але вона за час його сну відпочити не встигла… Під очима – темні кола, волосся не укладене, в очах – втома. Начебто був вихідний день, але в материнстві й турботах немає вихідних.

– Це ще чому? – чоловік обирав сорочку з ретельністю хірурга в операційній.

– У мене спина з самого ранку ниє, і живіт тягне. Павло щойно прокинувся… Значить, ще не скоро вдасться його вкласти. Мама підхопила застуду. Твоя мати вчора заходила. Знову дзвонити і просити про допомогу – соромно.

– Мама поїхала до тітки. Я говорив! Можна було вирішити цю проблему заздалегідь! – роздратовано кинув Ігор, дивлячись у дзеркало, приміряючи сорочку. – Ми з Іваном давно не бачилися. Це ж просто вечеря, не марафон. Одягни що-небудь замість халата, я ж не прошу в ресторан іти.

– Я просто… – Світлана опустила очі. – Я справді погано почуваюся.

– Ну так, звісно. Тобі тепер усе можна – ти ж в положенні, – хмикнув Ігор. – А я що? Один як дурень піду, поки моя дружина буде вдома в халаті сидіти? Мені дружина потрібна, Свєто. А не тільки нянька й інкубатор.

Свєта здригнулася. Повисла тиша.

– Вибач… Я не це хотів сказати… – він одразу ж підійшов до Світлани і взяв її руку, але вона прибрала її і відвернулася. – Вибач! Ти ж розумієш, що для мене це важливо!

– Важливо? – тихо повторила Світлана, і її погляд остаточно згас. – Добре. Я викличу няню на кілька годин. Постараюся зібратися.

– Ось і чудово! – Ігор скорчив смішну пику для сина, чмокнув його і вийшов зі спальні. У чоловіка було багато справ: перевірити пошту, начистити взуття, зателефонувати Іванові й уточнити, які саме напої привезти. А Свєта… Просто зайнялася сином, паралельно думаючи, що вдягнути, щоб було не надто погано. Зручність і краса під час виношування дитини часом речі несумісні.

– Ну ти чого? Довго ще? – через півгодини в кімнату увійшов Ігор. Світлана годувала сина. – Ти що? Ще не зібрана?!

– Посидь із ним, я піду голову помию.

– Ти чого, Світлано? Час бачила?! Збери волосся в хвіст або що там роблять, щоб не було видно, що несвіжа зачіска, і пішли.

– Побудь із сином, Ігорю. Мені щонайменше треба вдягнути сукню! – Світлана вручила Павла чоловікові. Але той відмахнувся від дитини, як від настирливої мухи.

– Я взагалі-то, в чистій сорочці. Хіба мало чого?!

– Ігорю, часом мені здається, що ти… Сам як дитина. – Сухо сказала Світлана і забрала сина назад. Вона посадила Павла в “ходунки”. – Просто подивися, щоб дитина була в безпеці. Здатний на таке?

– Ти мене за кого тримаєш? – образився Ігор, і Світлана, нарешті, зайнялася собою.

Збиралася вона повільно, із зусиллям. Немов натягуючи незручну маску життєрадісної, легкої, привабливої жінки. Але замість маски в дзеркалі так і залишилося бліде обличчя з втомленими очима, натягнута посмішка і червоні очі від недосипу.

“Просто вечеря”, – нагадувала вона собі. – “Заради Ігоря”.

Волосся було зібране в пучок, на обличчя накладено товстий шар тонального крему, щоб приховати мішки під очима.

– Ну і де твоя няня, чорт забирай? Ми спізнюємося! – рознервувався Ігор, передаючи свою нервозність синові. Павло заплакав, у Світлани розболілася голова. Їх врятував дзвінок у двері.

Прийшла няня.

Коли подружжя приїхало за потрібною адресою, їх зустріли Іван і Рита. Молоденька, життєрадісна, у легкій сукні з відкритою спиною, Рита сяяла. Вона обійняла Світлану з теплотою:

– Боже, як ти змінилася! Така ніжна! Як тобі личить материнство!

– Дякую… – Світлана натягнуто посміхнулася. А Ігор уже щосили сміявся з Іваном, піднімаючи келих і захоплюючись ароматами, що лунають із кухні.

– У вас тут прямо як у Франції, – присвиснув він. – Світлано, ти ж колись теж таке готувала, пам’ятаєш?

– Пам’ятаю, – сказала Світлана, відводячи погляд. – До того, як у нас з’явився Павло і почалися безсонні ночі та дні, повні турбот.

За столом Світлана майже не їла. Від запаху морепродуктів нудило, в голові була лише одна думка: скоріше б повернутися додому. Але вона трималася, намагаючись не показати, наскільки їй важко. Ігор, навпаки, веселився, жартував із Ритою.

– А ви, друзі, не поспішайте одружуватися, – підморгнув він. – З’являться діти – усе, до побачення, романтика.

Рита чемно посміхнулася, Іван же подивився на друга.

– Ігоре, ти серйозно? Нам із тобою вже під сорок років! Коли, якщо не зараз бути батьками?!

– Та годі тобі. Я жартую. Просто реально в нас із дружиною все було по-іншому раніше.

– Раніше й трава зеленішою була, так, Ігоре? – Світлана обережно встала з-за столу.

– Трава? До чого тут трава?

– Я поїду додому, таксі мені виклич, – попросила вона Ігоря.

– Ну ти серйозно? Уже? Ще й восьмої немає, – буркнув він, навіть не піднявшись.

– Не можу більше сидіти, вибач. Та й няню скоро треба відпускати. Дякую, Рито і Іван за чудову вечерю.

Рита проводжала Світлану, а Ігор та Іван залишилися в кімнаті удвох.

– Свєта зовсім змінилася, – видихнув Ігор, наливаючи собі чергову порцію напою. – Пам’ятаєш, якою вона була раніше? Весела, з вогником… А зараз… Як тухла риба стала.

Іван мовчки відставив склянку. У передпокої грюкнули двері. “Тухла риба” пішла.

– Я піду десерт підготую, – сказала Рита, заглянувши в кімнату.

– Тобі допомогти? – Іван перевів погляд на кохану жінку.

– Дякую, я впораюся. Там тільки полуницю нарізати і по тарілочках розкласти.

– У Рити, звісно, талант, – продовжив Ігор. – Молодець, доглянута, фігурка. А Свєта… – він понизив голос. – Вона навіть не старається. Усе скаржиться, що спина болить, що втомилася…

А готувати щось незвичайне взагалі перестала. Третій день у холодильнику суп стоїть і котлети на пару. Мене вже самого нудить від такої їжі! А пам’ятаєш, як вона раніше млинці пекла?

Іван промовчав. Він пам’ятав, як Свєта вранці після якогось свята, коли Іван залишався в них ночувати, подала теплі млинці з полуничним варенням до столу, сама ледве на ногах стояла – уже тоді була на четвертому місяці.

– Та й романтики ніякої, – бурчав Ігор. – Усе в неї “живіт тягне”, “голова болить”. І з сином постійно возиться. Я тільки до неї… а вона: “Павла розбудиш! Спи”.

Слухай, Іване, ти все ж таки повір мені: не поспішай із одруженням. Поки молода, поки фігурка така – насолоджуйся. А то потім розтовстіє, постаріє. Усі вони такі. Ось і Свєта… стала не дівчиною, а бабкою. Занудною і непривабливою.

– Усе? – спокійно запитав Іван. Він розумів, що у тверезого на думці, то…

– Що все?

– Закінчив?

– Ну… так, начебто… – Ігор із гучним тріском поставив на стіл порожню склянку.

– А тепер мене слухай. Ти взагалі помічаєш, що з твоєю дружиною?

– У сенсі?

– Вона сьогодні прийшла втомлена. Сім місяців. З животом, як кавун. А ти – ні словом, ні жестом. Ні допомогти, ні підтримати. Навіть коли вона тихо попросила викликати таксі, ти залишився сидіти тут, не проводив, не переконався, що вона поїхала…

– Я прийшов відпочивати. А вона весь настрій псує, – непереконливо сказав Ігор. – Та й куди вона подінеться? Я бачу в додатку таксі, що поїздка йде за планом. За 10 хвилин удома буде.

– Буде. Але одна. Дитину треба годувати, спати вкладати, а їй погано. “Ти стала іншою”, – ось що вона почує від тебе потім, коли ти, прийдеш додому, голосно грюкнеш дверима і розбудиш сина… Так? Стала іншою Свєта? Ні, Ігорю… Це ти став іншим! Ти! Не вона.

Ігор насупився, але промовчав.

– Ти хочеш, щоб вона залишилася тією самою Свєтою з пресом і міні-спідницями? Ну так вона подарувала тобі сина, з яким ти не займаєшся. Коли їй собою зайнятися? Тепер вона носить другого. А ти тільки й робиш, що скаржишся на відсутність романтики.

Може, ти сам давно не романтик, а просто споживач? Ти їй квіти коли дарував? 10 місяців тому, коли забирав із пологового будинку Павла?

Тиша впала, як завіса. З кухні долинав дзвін посуду і голос Рити. Вона щось наспівувала…

А Ігор сидів, втупившись у склянку.

– Я тобі не ворог, Ігоре. Але якщо ти не перестанеш сприймати дружину як хатню робітницю, одного дня її не стане поруч. Не стане поруч і дітей, яких ти хотів усі сім років вашого шлюбу.

Я пам’ятаю, як ти говорив, що ви намагаєтеся… І ось воно, диво сталося. Радій. Але ні. Чого тобі знову не так, друже?

Іван встав. Розмовляти більше не хотілося.

– А ось і десерт… – Рита поставила на стіл меренговий рулет. Ідеальний, такий самий як і вона…

– Дякую, Рито. А можна, я із собою візьму? Думаю, Свєта завтра захоче солоденького.

– Звісно, я зараз упакую вам два шматочки. – Посміхнулася Рита.

За п’ять хвилин Ігор вийшов у передпокій. Вдягнув куртку. Стояв, не наважуючись піти.

Потім дістав телефон і набрав номер.

– Світлано, я… я викликав таксі. Зараз приїду. Тобі потрібно що-небудь? Ну… Щось від нудоти або від голови…

– Ні, дякую. Просто сам приїжджай. Чекаю.

І це “чекаю” виявилося кращим за будь-яку французьку вечерю.

Усю дорогу Ігор думав над словами друга. Думав і розумів, що Іван мав рацію.

– Прийшов? – Світлана побачила чоловіка.

– Так. Вибач. Я дурень.

Вона нічого не відповіла, тільки дивилася кудись повз нього. Павло спав. Няня пішла. А Ігор… Тихо підійшов, став перед нею на коліна, обняв її живіт і притулився до нього щокою.

– Я не хочу втратити тебе. Я все зрозумів. Ти не просто змінилася, ти стала кращою. А ось я став порожнім. Але я виправлюся, чесно. Буду старатися.

Вона провела рукою по його волоссю. Якщо він усвідомив, значить, ще не все втрачено.