— Невдячні ж ви! — почула Світлана від своїх батьків і лише знизала плечима.

Покидаючи з чоловіком та дитям батьківську хату, вона лише гірко усміхнулася:

— Думали, що нас чекає щастя, але ні, знову досвід!

Світлана з Андрієм побралися на останньому курсі. Оскільки вони ще не мали змоги заробити навіть на наймане житло, Андрій запропонував пожити поки що в його рідних.

Світлана вдалася м’якою та поступливою вдачею і з готовністю переїхала до родини чоловіка.
Поселили молодих у маленькій прохідній кімнаті.

Невдовзі Світлана збагнула, що хоч її свекруха, Інна Анатоліївна, формально є господинею дому, але, по суті, верховодить усіма сімейними справами.

Двоє синів та чоловік охоче слухалися її наказів і взагалі намагалися всіляко догодити.

Хоча Інні Анатоліївні було лише трохи за сорок, вона одразу ж переклала на свою молоду невістку всі побутові клопоти.

Світлана прала, прибирала й готувала на всю родину без вихідних.

Невдовзі Світлана закінчила інститут і знайшла дуже добру роботу. Приходячи втомлена ввечері, дівчина бачила, що всі домашні чекають саме від неї приготування вечері та прибирання оселі.

Крім того, зі своєї платні Світлана сплачувала половину вартості комунальних послуг і купувала побутову хімію та харчі для себе й чоловіка.

Андрій же, за домовленістю з матінкою, всю свою зарплатню віддавав батькам, залишаючи собі грошей лише на дрібні витрати.

Через якийсь час Світлана зрозуміла, що не хоче більше жити в услужінні свекрухи, й наважилася серйозно поговорити з чоловіком.

— Андрійку, ми ж тепер уже обоє працюємо. Пора подумати про те, щоб жити окремо.

— А тебе щось не влаштовує?

— Ну, наприклад, що ти віддаєш зарплатню мамі. А я ще й половину комуналки плачу. Та й харчі купую. Цих грошей вистачило б нам на самостійне життя.

— Розумієш, мамо дуже добре вміє заощаджувати гроші. Я їй довіряю. Потім вона нам допоможе, коли треба буде.

— Послухай, Андрійку, — розсердившись, почала пояснювати чоловікові Світлана. — Ми ж із тобою фактично не живемо сім’єю в цій прохідній кімнатці, що нам виділили.

Я не розумію, чому, приходячи з роботи, я мушу прибирати й готувати не тільки на себе, а й на твоїх батьків з молодшим братом?

Адже я навіть помитися не можу так довго, як хочу, щоб ніхто не вказував, що вже час виходити!

— Зараз на наймане житло й окреме життя нам не вистачить, я вважаю. От будемо заробляти більше, тоді можна буде подумати, — пробурмотів Андрій, явно не очікуючи, що Світлана так розгнівається.

— Я тебе зрозуміла, — сказала Світлана й почала днями й вечорами пропадати на роботі, намагаючись швидше отримати підвищення.

Вступати у відкритий конфлікт із батьками чоловіка вона не хотіла, але й сили її були на межі.

На щастя, зусилля Світлани невдовзі були винагороджені збільшенням платні.

Вже за місяць вона самостійно винайняла невелику квартиру неподалік від своєї роботи й поставила чоловіка перед вибором: або вони переїжджають туди удвох, або вона сама.

— З нашими заробітками зможемо без проблем скоро взяти позику на житло. За той час, що ти віддавав свою зарплатню мамі на збереження, вже мала б назбиратися сума, достатня для першого внеску, — сказала Світлана.

— Я мушу тобі де в чому зізнатися, — повідомив їй Андрій, ніяковіючи. — У нас немає грошей на перший внесок. Ті гроші, що я віддавав мамі, йшли на погашення батьківського кредиту.

Незадовго до того, як ми познайомилися, батько потрапив у пригоду на дорозі й розбив автівку. На сімейній раді тоді вирішили взяти нову в кредит.

Я обіцяв допомагати. Мене мамо дуже про це просила. Ось тільки нещодавно останній платіж закрили.

Світлана навіть не знала, що відповісти на це зізнання.

«Оце так родичі в мого чоловіка! Не пропадуть! Гроші отримували, та й я на них ще скільки працювала, а вони це за належне приймали!» — подумала вона й заприсяглася ніколи не мати справ із ріднею чоловіка.

Світлана пробачила Андрія, й вони переїхали жити на найману квартиру. Обоє багато працювали й роками в багато чому собі відмовляли, щоб придбати власне житло.

Тому про поповнення в родині задумалися лише ближче до тридцяти років.

Коли Світлана повідомила неньці, що чекає дитину, у відповідь почула несподівану пропозицію:

— Поживете в нас хоч пару місяців після появи маляти. Ми допоможемо вам з ним!

— Ми впораємося, мамо! Андрій візьме відпустку на перший час на роботі, — пояснювала Світлана.

— Та навіщо ти будеш його від роботи відривати! Ми допоможемо з батьком! Поговори з Андрійком, та й переїжджайте, — наполягала Олена Петрівна.

Чоловік Світлани був далеко не в захваті від (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) перспективи пожити в тещі з тестем.

Але Світлані було незручно відмовляти батькам, і вона змогла його вмовити. Тому як тільки новоспечену матір виписали, чоловік повіз Світлану з немовлям прямо до її батьків.

Зустрічали їх за багатим, святково накритим столом. Усе було чудово, якби не одна обставина: жодна з поданих страв не годилася для жінки, яка годує дитину.

Салати були повні майонезу та смажених грибів, закуски складалися із солінь, огірків та гострих копчених ковбас, а на гаряче була подана смажена з грибами картопля в вершково-часниковому соусі.

— Дивіться, скільки в нас дарів природи на столі, — гордо сказав батько Світлани.

— Авжеж, така грибна зараз пора! — кивала у відповідь Олена Петрівна. — Світланко, ти що, здуріла?

Поклади огірок негайно. Від нього в малого животик болітиме! Візьми краще котлету!

— Я їх сам робив, — поділився Олег Іванович. — Знаю, що ви цибулю з часником не їсте, то я їх для захисту від усяких вірусів побільше в котлети додав!

— Андрійку, рятуй, — прошепотіла Світлана чоловікові, розуміючи, що не може нічого з’їсти з цього багатого батьківського столу.

Чоловік Світлани без зайвих розмов з’їздив до крамниці, де купив продукти, які могла б їсти його дружина.

— Андрійку, ти що, до крамниці їздив? Хіба ми поганий стіл накрили? Чи вам подобається гроші даремно переводити?

Невже Світлані принципово з різних холодильників з рідними харчуватися? — ображено промовила Олена Петрівна, побачивши привезений пакунок із харчами.

— Ну, молодь, ви й даєте! Усе вам не так! А простіше треба бути! От моя мати трьох діток виростила й завжди за спільним столом із родиною їла.

Та й Оленочка теж завжди з родиною їла, й усі живі та здорові були.

Як тільки в нас така перебірлива донька виросла, у голові не вкладається.

Дієту їй подавай із пластикових магазинних продуктів! Від натуральних відвикла, от носа й верне, — почав повчати Олег Іванович. — Засмутили тільки матінку даремно!

Віддаляючись із кухні, Світланин батько помітив привезену Андрієм упаковку підгузків і знову пішов у наступ:

— Оленочко, ти тільки глянь, що вони задумали! Підгузки привезли! Ви взагалі нічого не розумієте, чи що? У вас же хлопчик! А ви його хочете змалечку здоров’я позбавити?

— Ми онука в образу не дамо! — приєдналася до чоловіка й Олена Петрівна.

– У мене вже років тридцять як пелюшки припасені лежать! Бери й використовуй. І так їси бозна-що, так ще й дитину запарити в цих підгузках зібралася! Подумай про його здоров’я!

Світлана не наважилася перечити батькам і пішла до кімнати, де на неї вже чекала стопка пелюшок.

На ранок Світлана побачила, що сніданок у батьків не (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) сильно відрізняється від вечері: на неї чекали смажені яйця з беконом. І всюдисущі гриби.

— Мамо, для мене це занадто жирно. Я краще зварю кашу.

— Добре, яка ж ти перебірлива. Але на одній каші не проживеш. Та нічого, в обід картопельку потушкую з опеньками.

— Це занадто важка їжа для годуючої, — спробувала заперечити Світлана.

— Повчи мене ще! Головне — натуральне все, а значить, не зашкодить! Ти б краще пішла пелюшки випрала, а то я бачила, що там уже використаних багато в тебе.

— Піду завантажу машинку…

— Та ти що! Машинку даремно ганяти! Руками випери, та й усе! Бач, як ти злінивіла в мене, доню. І так на всьому готовому ж живеш.

Світлана не стала сваритися з матірʼю, а просто повідомила чоловікові, що їм час збиратися додому. Андрій лише радісно закивав:

— Я тобі з самого початку казав, що погана це ідея їхати до твоїх жити!

— Мама так нас кликала, а я побоялася її образити відмовою.

— А зараз думаєш, вона не образиться? Ще вилає нас! — з усмішкою сказав Андрій.

Звісно, він мав рацію.

Почувши, що молоді батьки збираються їхати додому, образилася не тільки Олена Петрівна, а й її чоловік.

— Невже вам у нас було погано? Та просто невдячні ви! На всьому готовому жили, й усе вам було не так!

— Ми просто вже звикли жити своїм ладом. Дякуємо велике за допомогу й гостинність, — миролюбно сказав

Андрій, поспішно виносячи речі дружини й дитини.

Матір ще довго згадувала Світлані її поведінку й зневагу батьківською допомогою.

Світлана ж у ці миті розмірковувала: «Вчить мене життя, вчить, що не можна дорослим дітям із батьками жити, а я знову потрапила в цю пастку!»

КІНЕЦЬ.