Марія Миколаївна все життя прожила в селі. Закінчивши в місті ветеринарний технікум, вона повернулася в рідні краї, вийшла заміж за сусідського хлопця Семена, влаштувалася на роботу.

Жило подружжя в будинку свекрів. Батьки Семена рано відійшли у засвіти, молодій родині цей будинок і перейшов у спадок.

Побут налагоджували довго, багато працювали, заощаджували, щоб мати змогу полагодити дах, поставити паркан, збудувати теплицю.

За сорок років подружнього життя Марія Миколаївна та Семен Андрійович похилену хатинку перебудували у великий, багатокімнатний будинок з усіма комунікаціями.

— Справжня садиба, — заздрісно зітхали сусідки, — як тобі, Маріє, це вдалося? От Люська на одній з тобою посаді працювала, а як жила в халупі, так і живе!

— Праця, дівчата, наполеглива праця, — відповідала їм Марія Миколаївна, — ми з Семеном люди непитущі, економні.

Замість того, щоб розважатися, як та ж сама Люська. Ми гроші на ремонт відкладали.

Зараз син добре допомагає, у Києві живе, на гарній посаді працює. Та й ми склавши руки не сидимо.

Це була правда: Марія Миколаївна та Семен Андрійович тримали господарство, садили город, виростили сад.

Вони до крамниці за овочами, фруктами та м’ясом не ходили ніколи, все це було своє і завжди в достатку.

Торік Семен Андрійович обладнав у дворі невеличкий ставок, куди запустив рибу. Чоловік вирішив спробувати розводити коропа хоча б для власного вжитку.

Нещодавно Марія Миколаївна ледь не втратила частину городу, господарства і так улюбленого чоловіком ставка.

До неї в гості без запрошення навідалася далека родичка.

Чому Марія Миколаївна її одразу не вигнала? Знала ж, що візит добром не скінчиться!

Раннього суботнього ранку Марія Миколаївна, копаючись на грядках, почула сигнал автомобіля.

Загавкав пес, і жінка подумала:

«До нас, чи що, хтось приїхав? Може Мишко? Та ні, він би одразу зайшов, Граф його знає. Сходити б треба, подивитися».

За хвірткою справді стояв великий автомобіль, чимось схожий на мікроавтобус. За кермом сидів незнайомий чоловік, а ось поруч із ним — Клара (прости Господи).

Марія Миколаївна здивувалася.

«Не було печалі», — майнуло в голові господині дому.

— Марійко, — буквально випадаючи з автомобіля, — прокричала Клара, — це ти? Треба ж, чудово виглядаєш! Я тебе одразу й не впізнала, цвітеш і пахнеш!

— Здрастуй, — усміхнулася Марія Миколаївна, — ти якими вітрами сюди?

— Та ось, вирішила сюрприз тобі зробити, приїхати, побачитися. Ми ж з тобою бачилися, дай Боже пам’яті, останній раз років десять тому!

— Тринадцять, — поправила Марія Миколаївна, — на весіллі Мишка й зустрічалися.

— Точно, — плеснула себе по лобі Клара Ігорівна й кинулася на шию до Марії Миколаївни, — люба, як ти живеш? А я тут вирішила у відпустку до тебе приїхати. З онуками!

Що діткам у задушливому місті сидіти? Я сподіваюся, ми тебе не обтяжимо? Знайомся, це мій зять, Вова.

Малеча, вилазьте!

Володимир мовчки виліз із машини й відчинив бокові двері мікроавтобуса, звідти висипало шестеро дітлахів.

— Усі мої онуки, — гордо промовила Клара Ігорівна, — у сина — двоє, і в дочок по двоє. Ми до тебе в гості на пару тижнів!

Марія Миколаївна, як то кажуть, застигла мов стовп.

Які гості, та ще й так надовго?

У неї справ непочатий край. Розсада виросла, в город треба пересаджувати, дерева фруктові від комах обробляти, теплицю б бажано цього року заново перекрити, плівка стара вже зовсім зносилася.

Але відмовляти далекій родичці було незручно, тому Марія Миколаївна через силу усміхнулася й промовила:

— Звичайно, проходьте. Тільки, Кларо, я хочу тебе одразу попередити: дозвілля вам організовувати в мене немає часу. Дуже багато роботи на подвір’ї та на городі.

У нас зовсім поруч із будинком річка, ліс, он, з вулиці видно, якраз ягоди пішли. Знайдете самі, чим себе зайняти.

— Звичайно, — запевнила Марію Миколаївну двоюрідна сестра, — он тобі шість пар зайвих рук, малеча, якщо що, допоможе.

Марія Миколаївна першого ж дня пошкодувала про те, що дозволила сестрі залишитися в неї вдома.

Онуки Клари виявилися абсолютно невихованими. Діти не розуміли слова «ні».

Розбивши дві вази й поламавши нову вудку Семена, хлопчаки та дівчатка помчали на подвір’я.

Марія Миколаївна, змітаючи осколки на совок, ледве стримувала сльози. Вази колись подарувала їй покійна свекруха, вони були дуже дорогі, як пам’ять.

Семен, коли повернеться з роботи й дізнається про вудку, теж не зрадіє.

Марія Миколаївна все ж вирішила провести виховну бесіду, Клару вона знайшла на кухні.

Родичка нишпорила в холодильнику, вишукуючи щось смачненьке:

— А що, Марійко, у вас ковбаси немає?

— Ну як же, є. Он на другій полиці лежить.

— Так це ж магазинна! А що, своєї, домашньої, немає?

— Ні, цього року поросят ще не кололи, восени будемо. Кларо, я хотіла б дещо тебе попросити.

— Так, я тебе слухаю.

— Будь ласка, приглядай за своїми онуками! Діти розбили дві вази — пам’ятний подарунок мені від близької людини. Мені дуже неприємно це, Кларо.

Ще вони без дозволу влізли до нашої з Семеном спальні, витягли з чохла його нову вудку й переламали навпіл!

— Справді? — здивувалася Клара, — ну вибач, це ж діти, Марійко, вони граються. Ну хіба можна дітлахів за витівки карати? Вони ж не навмисне.

— Кларо, я сподіваюся, ти мене почула. Мені не хочеться з тобою сваритися. Будь ласка, дивися за онуками, в мене немає часу наводити після них лад.

Клара надулася, продефілювала повз Марію Миколаївну й вийшла на вулицю, на ходу кинувши:

— Піду, прогуляюся. Настрою щось немає!

Марію Миколаївну ввечері від чоловіка чекала проповідь:

— Маріє, от скажи мені, навіщо вони мені тут потрібні? Я з роботи прийшов, хочу прилягти, відпочити, й не можу! Ці діти верещать так, що вуха закладає!

Моя нова вудка й тижня через них не прожила! Ти навіщо їх взагалі впустила?

— Семене, але ж вона моя сестра все-таки, якось незручно було їх виганяти. Вудку ми купимо, не хвилюйся.

Про вази Марія Миколаївна завбачливо промовчала.

Семен взагалі людиною був досить вимогливою, він свого єдиного сина Михайла виховував у строгості й не розумів, як діти можуть так поводитися.

Наступний ранок Марії Миколаївні приніс ще більше розчарувань: поки вона готувала на всю родину сніданок, діти встигли витоптати три грядки з полуницями. Кущики солодкої ягоди були знищені.

Марія Миколаївна не витримала й насварила найстаршого:

— Вітю, ти ж уже дорослий. Ти чому за братами (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) й сестрами не дивишся? Ну чого ви полізли в город? Немає ще полуниць, вона навіть зацвісти не встигла! Хто вас просив?

Дванадцятирічний Віктор скривив невдоволену гримасу й тут же поскаржився бабусі.

Клара Марії Миколаївні висловила:

— Марійко, я собі не дозволяю сваритися на онуків, і тебе прошу цього теж не робити! Нічого страшного не сталося, посадиш нову. В чому проблема?

— Кларо, мені цей сорт з величезними труднощами вдалося дістати! Та й чому я взагалі повинна щось пересаджувати у своєму городі?

Чи не простіше тобі нарешті почати дивитися за власними онуками? Я не можу розірватися!

— Хай граються, — махнула рукою Клара, — я сюди приїхала відпочивати!

Ще через два дні Марія Миколаївна, заставши чужих дітей за черговим злочином, вирішила, що її терпінню край.

Онуки Клари намагалися згодувати корові целофановий пакет, що для тварини обов’язково б закінчилося летальним наслідком.

Марія Миколаївна, як слід насваривши чужих дітей, влетіла до хати й звеліла Кларі, яка лежала на дивані:

— Так, усе! Відпочинок твій закінчено. Збирайся й їдь!

— Це ще чому? — здивувалася Клара, — ми в тебе зовсім небагато погостювали, а планували мінімум тиждень побути, а ще краще — два.

Я спеціально всіх онуків в одному місці зібрала, щоб дати дітям відпочити.

— Кларо, це не обговорюється. Збирайся й їдь геть! Я скільки разів тебе просила дивитися за дітьми?

Гаразд, я пробачила їм вази, вудку й зіпсовані полуниці, але корову!

— А що з коровою? — безтурботно запитала Клара, — вони її чимось образили?

— Вони намагалися згодувати їй целофан! Шлунок, Кларо, у корів, якщо ти не знала, має особливу будову, целофан забиває його, не розщеплюється й тварина просто-напросто гине!

Давай, збирайся, я не хочу з тобою сваритися, тому прошу поїхати по-доброму.

— От ти яка, — протягнула Клара, — що, онуки мої тобі поперек горла? Звичайно, Мишко своїх же дітей тобі, напевно, не довіряє, от ти й лютуєш!

І взагалі, я в тобі розчарувалася! Ніколи б не подумала, що ти, моя близька родичка, виженеш з дому нас!

Клара вискочила на вулицю й почала комусь телефонувати.

Через сорок хвилин до будинку під’їхав той самий мікроавтобус.

Марія Миколаївна вирішила гостей не проводжати. Вона (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) мовчки виставила сумки, зібрані Кларою, на поріг і сіла пити чай.

Повз вікна раз у раз снували онуки двоюрідної сестри, й Марія Миколаївна захвилювалася. Куди вони бігають?

Жінка вийшла на поріг і остовпіла: Клара стояла біля хвіртки, а діти шмигали в льох, витягуючи звідти банки з соліннями, пакунки з в’яленим м’ясом і сушені гриби.

Двоє молодших хлопчаків тягли з саду маленьких дерев’яних гномиків. Торік Семен зробив їх своїми руками.
Усе добро звалювалося в машину до зятя Клари.

Марія Миколаївна не витримала й усе висловила двоюрідній сестрі:

— Тобі хто дозволяв взагалі щось із мого льоху брати? Ти чого тут господарюєш?

— А це моральна компенсація мені за зіпсований відпочинок! Тобі що, шкода? У тебе доверху погріб цими банками забитий, чого там тільки немає!

— Це все моє! Негайно розвантажуй машину й неси все на місце! Я зараз дільничному зателефоную й скажу, що мене грабують.

Наживеш ти собі, Кларо, великих проблем!

Двоюрідна сестра, вигукуючи прокльони, і поїхала ні з чим.

Марія Миколаївна зітхнула: не бачила вона тринадцять років родичку й не треба більше взагалі ніколи з нею зустрічатися.

Все ж деяким людям нахабства не позичати!

КІНЕЦЬ.