Я нещодавно вийшла заміж. У нас з чоловіком Артемом доволі велика різниця у віці. Мені зараз 31 рік, чоловікові – 49, відповідно він старший за мене на цілих 18 років.

Можливо, для когось видасться, що різниця, ніби як і не дуже велика, такі пари зустрічаються не так вже й рідко, але зараз вже я так не думаю. Хоча наші стосунки починалися дуже красиво. Я тоді була дуже щасливою, такого ніколи не відчувала до жодного з чоловіків.

До заміжжя жила зі своїми батьками. Так, майже до 30 років я мешкала зі своїми батьками. Мені ніколи не хотілося вийти заміж за якогось бідного студента, щоб потім з ним і з дітьми тулитися десь на орендованій квартирі на краю міста або в тісному гуртожитку. Я звикла жити в комфорті.

Адже зараз таке життя у більшості моїх ровесниць та подружок, і так їм і треба. А я хотіла такого ж чоловіка собі, як і мій батько: він теж старше моєї мами на 11 років, дуже романтичним він був, і потім привів у свій власний дім. Я завжди тільки й мріяла про таке життя, як в моїх батьків.

Начебто, склалося, як я завжди хотіла, і я знайшла такого чоловіка. Наречений намагався гарно доглядати за мною, як міг, роблячи мені неординарні сюрпризи: запрошував на тематичні вечори.

Мені це більше подобалося, ніж прості нічні клуби примітивні букети квітів з сердечками – те, чим зазвичай намагаються здивувати мої однолітки своїх дівчат. Та й спілкування з моїм коханим було дуже цікаво – він як відчував мене і читав всі мої думки.

Чи варто говорити, що я дуже хотіла за нього заміж, не дивлячись на те, що він був вже раніше одружений. Зате він не платив вже аліменти: його дочці було вже майже 20 років.

Та й взагалі, людина він не бідна – є своя квартира, дорога машина, у відпустку ще, правда, ми не їздили, але є в планах, якщо я не передумаю з ним продовжувати жити далі. До слова сказати, щоб усі мене правильно зрозуміли, загального побуту до весілля у нас не було, ми просто зустрічалися, а потім поверталися кожен до себе додому. А одружилися ми всього лише пів року тому, і я відразу переїхала жити до свого чоловіка.

В принципі, у нього вдома я до цього, звичайно ж, була не один раз. Чистенька, але парубоцька квартирка, турнік, велотренажер – явно, людина стежить за собою.

Мені це дуже подобалося, та й він був стрункий та статний. Хоч я і не дуже люблю таких чоловіків, які занадто багато часу приділяють собі та дуже себе люблять. Головне, щоб все було в міру.

Тільки саме ця дивна «міра» мене вже геть засмутила. Дотепер зрозуміти не можу, чи його щось турбує, але я вже відчуваю себе не його дружиною, а домашньою медсестрою.

Вранці він намагається позайматися на велотренажері. Тільки потім починає скаржитись на недобре самопочуття. Лягає і накачує свій тонометр, звук якого мені вже набрид.

Я запитала якось у свого чоловіка:
– Що у тебе зі здоров’ям?

Він відповів, що все у нього добре, просто строго за ним стежить, тому що в роду у нього було багато неприємностей.

Запропонувала купити йому смартгодинник з відстеженням здоров’я, але він сказав, що там всі показники не точні.
Його електронний градусник теж пищить кожен день – а раптом що?

Розмови часто заходять про здоров’я, а не про те, як було раніше – про мої думки, враження та наші спільні мрії про майбутнє. Розваги та заходи стали простіше, та й виключно у свята.

Я якось поскаржилася своїй мамі на чоловіка, а вона сказала:

– Ну ти ж не хотіла тулитися зі студентом в кімнаті в гуртожитку – отримуй! До весілля він тебе обходив добре, водив по заходах, але повір: зазвичай після 40 вже не потрібно цього драйву, хочеться жити по-домашньому, і до здоров’я вже прислухатися починаєш.

Так що все з твоїм чоловіком добре, нічого собі не придумуй, задумайся вже про народження дитини, сама заспокоїшся!

А я вже і не знаю – чи варто народжувати й взагалі жити з цією людиною? Ми дуже різні у всьому! Чоловік зовсім став як старий дід. Я навіть відноситися стала до нього по-іншому.

КІНЕЦЬ.