Я не сподівався закохатися знову. Тим паче – після шістдесяти. Але коли Оля з’явилася у моєму житті, все перевернулося. Проблема була не в ній. Проблема була в моїх дорослих дітях, які сприйняли це як зраду. Як ляпас пам’яті їхньої мами. А я просто хотів знову жити, а не доживати.

Якось мене запитали – ти ще здатен на щось більше, ніж грати роль пенсіонера у в’язаній жилетці? Тоді я тільки посміхнувся, бо в той момент сам не вірив, що ще можу на щось зважитися. Але доля — вона вперта. Підсунула мені Олю. Молодшу на 18 років.

Незаміжню, життєрадісну, з таким сміхом, що хотілося слухати його вранці замість новин.

Ми познайомилися у бібліотеці. Звучить банально, але я саме здавав старі книжки, і вона попросила одну з них — роман Дашвар, бо її мама колись радила. Ми заговорилися. А далі були кави, виставки, піші прогулянки, аж поки одного вечора я не спитав:

– А ти що, справді хочеш зі мною бути? Чи це такий експеримент?

– А ти що, справді думаєш, що почуття мають паспортний вік? – засміялася вона.

От тільки не всі сміялися. Мої діти – двоє синів і дочка – одразу зробили круглі очі. А потім — довжелезні обличчя.

– Тату, ти ж не серйозно, – першим виступив Назар.

– Вона тобі в дочки годиться.

– Але не є, – коротко відповів я.

– І що, ти її в хату приведеш? У мамину спальню? – це вже додала Оленка, не стримуючи образу.

Я тоді мовчав. Бо не мав готових відповідей. Бо не мав права просити їх погодитися. Але й не хотів більше жити, як музейний експонат.

– Ти про нас не думаєш, – шепнув наймолодший, Богдан, відвертаючи погляд. – Люди і так шепочуться.

Оце “люди” – вічне… І привид мами, який наче висів над кожним нашим діалогом.

Але чи маєш право бути нещасним, аби когось не образити?

Оля трималася здалеку. Вона розуміла, що процес тривалий, і не пхалася в сімейні обіди. Але я бачив, як їй болить. І бачив, як я розриваюся.

– Юро, – сказала вона одного вечора, – я не хочу ставати причиною розбрату. Якщо треба, я піду. Але знай – я тебе люблю.

Я тримав її руку і мовчав. І тільки вночі прокинувся від думки: якщо я зраджу її зараз, то зраджу й себе.

Тоді я зробив, як колись у молодості: запросив дітей на обід. Своїм голосом, як на параді:

– У неділю. Без відмовок.

Оля не прийшла. Але я говорив про неї. Про те, як зустрів, як відчув себе живим. Не просив їх прийняти її. Просив тільки не вішати на мене вінок і не зберігати мене у формаліні пам’яті.

– Я не прошу благословення. Я лише кажу, що не хочу бути один, – сказав я наостанок.

Богдан першим опустив очі.

– А якби мама була жива?

– Вона б хотіла, щоб я був щасливий, – відповів я. – Вона знала мене краще, ніж ви думаєте.

Мовчання за столом було гірким, але вже без злості. І коли вони пішли – не грюкнувши дверима – я зрозумів: це не кінець.

Тиждень потому зателефонувала Оленка.

– Тату, ми поговорили. Можеш запросити її на наступну вечерю. Але… ми поки не готові до “мама номер два”.

– І не треба. Її звати Оля, – посміхнувся я.

Ту вечерю ми провели з нервовими жартами, з обережними темами, з паузами. Але вона була. А з цього, як виявилось, і починається розуміння.

Оля була терплячою. Вона не перебивала, не форсувала. І через два місяці Богдан сам запропонував їй допомогти з садом.

– Хоч навчи, як ці троянди прищеплювати, – сказав, мовби між іншим.

Я тільки кивнув, роблячи вигляд, що нічого не означає. Але всередині хотілося заплакати.

Минуло пів року. Ми з Олею плануємо поїздку до Карпат. Я хочу показати їй місця, де був з дружиною. Не для того, щоб забути. А щоб з’єднати. Бо пам’ять — вона не відміняє любові. А любов не мусить суперечити пам’яті.

Іноді в душі ще озивається біль. Ще чую в голосах дітей колючки. Але також чую повагу. Бо я не став брехати. Бо не сховав почуття в шафу.

Я не знаю, чим усе завершиться. Але знаю, що я знову живу. Не доживаю – а саме “живу”. І це найбільше відкриття мого “третього” життя.

А ви що скажете? Чи має людина після втрати право на нову любов? Чи ми й далі мусимо довічно виправдовуватись перед минулим?

Джерело