Голос свекра, Миколи Івановича, гримів так, що здавалося, стіни затремтять.

Марина стояла біля раковини, миючи посуд, і відчувала, як усередині все закипає. Вона тільки вчора приїхала до свекрів у гості разом із чоловіком Вовою, а тепер слухала, як Микола Іванович розпікає її за те, що вона «не так» відповіла на запитання про виховання дітей.

– Миколо Івановичу, я просто сказала свою думку, – Марина обернулася, витираючи руки рушником.

– Ви спитали, я відповіла.

– Думку? – свекор пирхнув, відкинувшись на стільці.

– Твоя справа – слухати та вчитися, а не сперечатися з чоловіком!

Марина кинула погляд на Вову, очікуючи, що він втрутиться, але той тільки кашлянув і уткнувся у телефон. Вона знала, що свекор любить командувати, але цього разу терпець уривався.

Сім’я Володимира була з тих, де чоловік голова, а жінка – напохваті. Свекор – колишній військовий, тож звик, що його слово закон, і Галина Павлівна, свекруха, завжди йому підкорялася.

Марина, яка виросла в сім’ї, де все вирішували разом, насилу звикала до цих правил.

Батьки Вови жили за містом у великому приватному будинку. Микола Іванович любив збирати сім’ю, щоб «тримати всіх у тонусі», як він казав.

Зазвичай Марина намагалася не сперечатися, але свекор все частіше чіплявся до неї: то вона «надто багато працює», то «не так господарство веде», то «надто зухвало відповідає».

– Миколо Івановичу, я вас поважаю, – Марина склала руки на грудях. – Але я також маю право говорити.

– Право? – свекор засміявся. – У моєму будинку прав у жінок немає, коли я говорю! Володимире, навчи дружину розуму!

– Тату, ну годі вже, – Вова підвів голову, але голос його був невпевненим. – Марина, не заводься, га?

Марина відчула, як жар приливає до щік. Вона чекала, що чоловік її підтримає, але він знову уникнув конфлікту.

– Я не заводжуся, – сказала вона тихо, але твердо.

– Я просто не хочу мовчати, коли мене ображають!

– Ображають? – Микола Іванович підняв брови.

– Це я тебе образив?

– Так, – Марина подивилася йому в очі.

– Ви сказали, що я не маю права говорити. Це образа!

Повисла тиша. Галина Павлівна кашлянула, але промовчала. Вова дивився на дружину, наче вперше її бачив.

Свекор насупився, але нічого не відповів. Марина пішла у вітальню, відчуваючи, як калатає її серце. Вона знала, що це лише початок.

Наступні дні були напруженими. Микола Іванович не порушував теми сварки, але став холоднішим: вітався крізь зуби, ігнорував Марину за столом.

Галина Павлівна намагалася згладити кути, але робила це обережно, щоб не роздратувати чоловіка.

– Мариночко, ти не гнівайся, – шепотіла вона, коли вони мили посуд.

– Микола Іванович просто звик, що його слухають.

– Галино Павлівно, я це розумію, – Марина зітхнула. – Але ж я не можу завжди мовчати. Я ж не меблі!

– Ой, не меблі, звісно, ​​- свекруха посміхнулася. – Але ж ти знаєш, який він. Потерпи, заради Вови.

Марина кивнула, але всередині все протестувало. Вона не хотіла терпіти, особливо, коли свекор так відкрито її принижував. Вона намагалася поговорити з Вовою.

– Ну, ти серйозно? – Почала вона, коли вони залишилися одні.

– Твій батько мало не затикає мене, а ти мовчиш.

– Марино, ну забий, – він знизав плечима.

– Він завжди такий, я звик.

– А я не звикла! – Марина глянула йому в очі.

– І не хочу до цього звикати! Ти мій чоловік, тож я б хотіла, щоб ти мене підтримував.

– Та підтримую я, – Вова насупився. – Але з татом сперечатися марно. Він не зміниться.

– А ти пробував? – Марина підвищила голос. – Чи тобі простіше сказати, щоб я мовчала?

Вова не відповів, і це мовчання шкрябнуло сильніше за будь-які слова. Марина пішла спати, відчуваючи, як усередині наростає рішучість. Вона не збиралася здаватися.

Наступного дня свекор знову почав. Вони сиділи за вечерею і Марина згадала, що хоче взяти новий проєкт на роботі.

– Проєкт? – Микола Іванович пирхнув. – Жінці вдома треба сидіти, а не бігати по роботах. Володимире, ти що, дружину не можеш прогодувати?

– Миколо Івановичу, я працюю, бо мені це подобається, – Марина намагалася говорити спокійно. – І я приношу гроші у сім’ю.

– Гроші? – свекор засміявся. – Твої копійки? Ось у моєму будинку жінка знає своє місце!

– Тату, годі, – Вова підвів голову, але голос був слабким.

– Миколо Івановичу, – Марина встала, відчуваючи, як усередині все тремтить. – Я не мовчатиму, коли ви кажете мені всяку нісенітницю.

– Нісенітницю?! – свекор почервонів. – Та ти хто така, щоб мені вказувати?

– Я дружина вашого сина! – Марина глянула йому в очі. – І я теж не дозволю вам мені вказувати!

– Володимире, ти це чуєш? – Микола Іванович обернувся до сина. – Твоя дружина зовсім з розуму вижила?

– Тату, – Вова підвівся, і його голос був несподівано твердим. – Вона має рацію. Ти справді перегинаєш.

Марина завмерла, не вірячи своїм вухам. Галина Павлівна ахнула, але промовчала. Свекор дивився на сина, наче той його зрадив.

– Ти що, проти батька пішов? – Микола Іванович підвищив голос.

– Не проти, – Вова глянув на нього. – Але ж Марина моя дружина. І я не дозволю нікому її ображати.

– Геть із мого будинку! – заволав Микола Іванович. Галина Павлівна втиснулася в стілець, налякана такими емоціями.

Марина спокійно розвернулася і вийшла. Вова пішов за нею. Забравши сумки з речами, вони сіли в машину та поїхали до міста, не прощаючись.

Дорогою Марина не витримала:

– Вова, пробач мені, але я не могла більше цього терпіти. Твій батько зовсім не вміє нормально спілкуватися, – Марина ладна була розридатись від нервової напруги.

– І не треба, – Вова посміхнувся. – Я з тобою. Все налагодиться.

Приїхавши до міста, Вова зателефонував матері. Та сказала, що батько після їхнього від’їзду зненацька знітився, зачинився в кабінеті й поки не виходив звідти. Обіцяла пізніше зателефонувати.

За тиждень Марині несподівано зателефонував сам Микола Іванович. Голос був стриманий, майже примирливий.

– Марино, я, мабуть, погарячкував, – сказав він. – Приїжджайте у суботу, шашлики посмажимо.

– Добре, Миколо Івановичу, – Марина посміхнулася. – Тільки давайте без суперечок, гаразд?

– Гаразд, – свекор хмикнув, і Марина зрозуміла, що це перший крок до миру.

Вона знала, що сварки ще будуть, але тепер у неї був Вова, який нарешті вибрав її. І це було найважливіше.

А свекор, якщо ще має здоровий глузд, повинен зробити висновки, що він не на службі, а вони не його підлеглі! Я слушно міркую?

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.