Коли ми з Василем одружилися, я думала, що це початок нової глави. Любов, підтримка, родина — усе в одній людині. Але пройшло 10 років, і я зрозуміла, що він так і не побачив у мені більше, ніж няньку для наших дітей і куховарку. І в цьому — найбільший мій сум.

Бо я не просто дружина. Я жива, мисляча, мрійлива. Але щоразу, коли я про це нагадувала, він лише криво посміхався і казав – не вигадуй дурниць.

Я ніколи не думала, що дійду до того, щоб шукати себе на дні каструлі з борщем. Та одного ранку, коли я, як завжди, зварила сніданок, заплела доньці коси і збиралася прати, мене наче хтось зупинив.

Стою посеред кухні, а в голові лише одне: – А що, власне, я сьогодні зроблю для себе?

Звідкись з глибини вийшла думка, яку я довго ховала – я зникла. Колись я мріяла бути дизайнеркою. У мене був блокнот з ескізами, кольорові олівці, мрія про Київ. А тепер у мене – мультиварка, знижка в “АТБ” і чоловік, якого хвилює лише, щоб не було сухо у котлеті.

– Василю, а ти пам’ятаєш, що я колись мріяла вступити до Академії мистецтв? – спитала я того вечора, коли ми пили чай.

Він підняв брову – Ти серйозно? Я думав, ти тоді просто фантазувала. Ну добре, малювала ти. Але то ж усе несерйозно.

Я проковтнула ту гіркоту, як холодний чай. Але щось у мені тріснуло.

Наступного тижня я подала документи на курси графічного дизайну. Онлайн. Безкоштовні. Вночі, поки діти спали. Перший модуль — і я знову ожила. Я сиділа перед ноутбуком, тримаючи графічний планшет, як магічну паличку. Аж тут зайшов Василь.

– Що ти робиш? – спитав з тією ж самою бровою.

– Вчуся. Курси. Я хочу реалізувати свою мрію. Ну, хоча б спробувати.

– Галино, ну яка ще мрія? В нас діти, у тебе і так повно справ. Я приходжу додому – борщу нема, діти не сплять, а ти з ноутбуком.

Я тоді не витримала.

– А ти приходиш і сідаєш. У тебе – робота. У мене – життя між пилососом і тривогою. А де в цьому всьому я?

Він замовк. Потім стенув плечима і пішов до вітальні. Вмикати телевізор, як завжди.

Того вечора я написала перший пост у свій анонімний блог. Про жінок, які стали невидимками у власних родинах. Я писала мовчки, без слів, які він усе одно не чув.

Мене почали читати. Я отримувала повідомлення – “наче про мене”, “точно мої думки”, “дякую за голос”.

Але Василь цього не знав. Він жив далі в паралельній реальності, де жінка – це функція.

Якось у нас в селі організували ярмарок. Я тихенько подала заявку — намалювала листівки, заклали в них шматочок своєї душі. Прийшла туди з донькою.

І як же мені забракло повітря, коли я почула, як одна з жінок сказала – А це ж та Галина, Василева, ти диви, як гарно малює.

І тоді я вперше за довгі роки усміхнулася щиро.

Ввечері Василь мовчав. Потім раптом випалив – Чого ти це все робиш? Тобі що, нас не вистачає?

Я подивилась на нього. Спокійно. Без крику.

– А мені самої себе не вистачає, Василю. Я хочу бути не лише чиєюсь дружиною, мамою, кухаркою. Я хочу бути собою. Чуєш?

Він мовчав. І вперше за весь цей час подивився на мене не як на зручність, а як на окрему людину. Хоч на кілька секунд.

– Я просто не знав, що тобі погано, – прошепотів.

– Бо ти ніколи не питав.

Тепер я маю свій маленький магазин листівок онлайн. Ще не приносять мільйонів, але кожна – моя. Василь допомагає, коли просиш. Діти дивляться, як мама “малює комп’ютером”. Іноді він навіть питає – а що ти сьогодні намалювала?

Може, між нами щось тріснуло. Але на тому місці почало рости нове…

Джерело