Після весілля ми з Вікторією переїхали до її мами, бо так зручніше – житло без оплати, близько до моєї роботи. Але за кілька місяців я відчув себе зайвим. Її мама – пані Марія – наче хороша, але кожен її погляд, кожна пауза в розмові говорила: “Ти тут тимчасово. Ти не наш”. Найгірше – Віка це бачила, але мовчала. І я теж мовчав. Аж поки не настав момент, коли мовчати стало гірше, ніж піти.

Коли ми тільки заїхали до Марії Іванівни, все було більш-менш. Вона готувала борщі, розповідала про свою молодість і постійно пригадувала, що її покійний чоловік сам побудував цей будинок, і тому тут “потрібно берегти порядок”. На перший погляд усе було мирно, але з часом між словами з’явилися шпильки.

– А мій Василь щоранку сам розпалював грубу, ще й мені каву варив, – якось сказала вона, коли я запізнився на сніданок.

– А Борис на роботу пішов о сьомій, ще й сніданок сам собі зробив, – тихо всміхнулася Віка, але без ентузіазму.

Це “без ентузіазму” стало для мене дзвіночком. Бо спершу вона сміялася, згодом – мовчала, а тепер – якби могла, сама б зникла в ту свою шовкову каву.

Я пам’ятаю, як одного вечора зайшов на кухню й почув, як Марія Іванівна шепоче Віці:

– Ти за ним, як за дитям. А він що? Він приніс тобі цей дім? Він тобі дав стабільність? Хто він тут узагалі?

Я не втримався.

– Він – це я, – сказав я спокійно, але так, щоб чути було кожному в радіусі кухонної плитки.

Марія підняла очі, у них був подив. А Віка… Вона просто опустила голову. Ні слова, ні жесту. Нічого.

Тієї ночі я лежав без сну. Віка не підійшла, не обійняла, не сказала нічого. А зранку я зібрав рюкзак і сказав:

– Мені треба трохи простору. Я поживу у Кості. Доки не визначимо, куди ми взагалі рухаємось.

Вона мовчала. Знову. І ця тиша була найгіршою з усіх.

Кость мене прийняв без зайвих слів.

– Ти виглядаєш, як вичавлений лимон, – кинув він, поставивши мені чай.

– А я себе почуваю, як чайний пакетик, який забули в чашці на цілий день, – відповів я.

– Ну, то хоч викинь себе з тої чашки і почни нове заварювання, – сказав він. І так, банально, але в точку.

Перші дні без Віки були, як після лютого грипу – слабкість, порожнеча, нудота від усього звичного. Я дивився на свою футболку на спинці стільця й думав: а чи варто її прати, якщо вона більше нічого не гріє?

А потім я почав згадувати. Як ми сміялись на першому побаченні. Як вона тримала мене за руку в лікарні. Як ми обирали ті шпалери в кімнату, де все мало початися. Де ж це все поділося?

Через два тижні вона написала:

“Хочеш зустрітись? Просто поговорити?”

Ми зустрілись у парку. Була похмура п’ятниця. Вона прийшла у своїй улюбленій сірій куртці, в якій ми познайомились. Але вже без тієї легкості.

– Мама мовчить, – сказала вона. – Я їй не говорю нічого про тебе. Бо не знаю, що саме хочу говорити.

– А про нас ти що думаєш?

– Думаю, що ми обоє зламалися. І ніхто з нас не вмів казати “стоп”, коли було треба.

– Я кричав. Але в тишу.

– А я боялася, що мій супротив розіб’є не тільки твоє серце, а й мамине.

– А ти своє серце рахувала?

Вона не відповіла. Ми йшли мовчки ще довго. Але вона не йшла від мене. І це було єдиною надією, яка в той момент залишалась.

Ми почали бачитися частіше. Без очікувань. Без обіцянок. Вона приходила до мене – іноді просто погуляти, іноді поспати. Я вчився слухати. А вона – говорити.

Одного разу, коли вона заснула на моєму плечі, я зрозумів – якщо вона прокинеться тут і захоче залишитись, я знову почну будувати наш дім. Не фізично. Психологічно. З нуля. Без Марії Іванівни, без зітхань, без порівнянь.

– Вікусь, – прошепотів я, – ти хочеш повернутись?

Вона не відкрила очей, але прошепотіла:

– Якщо тільки ми підемо не в дім мами. А в наш.

Ми знайшли невеличку квартиру. Стару, з облупленими стінами, але свою. Віка носила старі халати і варила гречку, а я – клеїв шпалери і вчився не мовчати.

Пані Марія спершу не приймала наш вибір. Вона приїздила, бурчала, не знімала пальто, мовби й не в гостях була. Але з часом щось зламалося і в ній. Вона принесла нам яблучний пиріг і мовчки залишила його на столі.

– Я не вмію все, – сказала Віка, коли ми залишились удвох. – Але я вчуся. І хочу, щоб ти теж вчився бути не зручним, а собою.

– Я вже не той, що був у її хаті, – сказав я.

– І я вже не дочка, яка боїться сказати “ні”.

Ми просто сіли й їли пиріг. Він був трохи сухий, але символічно солодкий.

Я не знаю, скільки часу ще ми витратимо на те, щоб залікувати старі тріщини. Але точно знаю: я більше не мовчатиму. Я більше не житиму в тиші, де мене не чують. Бо кожна родина – це не компроміс. Це партнерство. А партнер не має бути тінню в чужому домі.

А як ви вважаєте – чи можливо побудувати щастя, коли один із партнерів постійно намагається вмістити тещу у вашу спальню?

Джерело