— Ти сьогодні рано, — мовила Ганна, не відриваючись від книжки, коли вхідні двері грюкнули.

Сергій ковзнув по ній поглядом, знімаючи взуття в передпокої.

— Нараду скасували, — кинув він, проходячи повз.

Його кроки розчинилися в глибині квартири.

Ганна відклала книжку. Нарада? О дев’ятій вечора? Вона підвелася з дивану, накинула плед на плечі й підійшла до вікна.

Листопадова мряка розмила міські вогні в дзеркалі асфальту. Раніше вони любили обійматись у цьому самому місці.

На кухні щось розбилося. Ганна здригнулась.

— Все гаразд? — запитала вона, заглядаючи у дверний проріз.

Сергій стояв спиною, уткнувшись у телефон. На підлозі лежала чашка.

— А? Та, просто впала… — він недбало махнув рукою. — Замовимо нову.

Останні три місяці він ніби перетворився на привида. Повертався за північ, часто відмовлявся від вечері, вночі тулився до самого краю ліжка.

На питання відповідав мляво. А іноді Ганна ловила його погляд — ніби він дивувався, що вона ще досі тут.

Сергій демонстративно позіхнув.

— Я в душ і спати.

Ні дотику, ні усмішки. Наче обходив перешкоду на своєму шляху.

Ганна зібрала уламки. Це була її фарфорова чашка з написом «Найкращій дружині». Подарунок на першу річницю. Вона викинула черепки й завмерла біля раковини.

П’ять років тому, коли вони заїжджали в цю квартиру, Сергій ніс її на руках через поріг.

Казав, що так велить традиція. Називав своєю фортецею, обіцяв вічне щастя. Ганна зітхнула. Квартира дісталась їй від бабусі — єдина спадщина.

Вона відкрила холодильник. На полиці лежала коробка цукерок, які вона ніколи не купувала. Поряд — пляшка вина сорту, якого Сергій завжди уникав. Дивно.

Вона зазирнула у смітник — під уламками чашки блиснула упаковка від жіночих парфумів.

Серце різко стиснулося, але Ганна одразу відмахнулася від підозр. Напевно, для мами або сестри. Скоро ж свята.

З ванної долинав шум води. Ганна помітила на столі телефон Сергія. Екран спалахнув — нове повідомлення. Вона не хотіла дивитись, справді не хотіла. Але погляд сам вихопив світний текст.

«Дякую за сьогоднішній вечір. Чекаю завтра о 7. Цілую. В.»

Ганна відсахнулася. «В.» — хто це? «Цілую» — просто ввічливість чи щось більше?

Вона глибоко вдихнула. Може, колега? Може, робочий проєкт? Може, здалося?

Двері ванної відчинились. Сергій вийшов, загорнутий у рушник, з мокрим волоссям. Побачив дружину біля столу, помітив телефон — і його обличчя змінилося.

— Ти риєшся в моїх повідомленнях? — голос задзвенів сталлю.

— Ні, я… просто побачила сповіщення, — Ганна відчула жар на щоках. — Хто така В.?

Сергій стиснув щелепи.

— Колега. Ми працюємо над проєктом.

— О сьомій вечора?

— О сьомій ранку, — відрубав він. — Завтра рання зустріч. І якщо ти закінчила допит, я хочу спати.

Він схопив телефон і зник у спальні. Ганна залишилась сама. Щось не сходилось. Вона висунула шухляду під раковиною з мийними засобами й завмерла — там лежала нова зубна щітка. Яскраво-синя. Не її. Не Сергієва.

Вранці вона прокинулась від звуку дверей, що грюкнули. Сергій пішов, не розбудивши її. На тумбочці білів папірець: «Повернусь пізно. Не чекай.»

Ганна провела рукою по його подушці. Вона ще зберігала запах шампуню і… чогось іще. Квіткового. Жіночого.

Вона різко підвелася й пішла до ванної. Увімкнула душ і довго дивилася, як стікає вода. Потім вимила голову й загорнулася в махровий рушник. Потрібно зібратися з думками.

Дзвінок у двері застав її зненацька. Може, Сергій забув ключі? Або кур’єр? Не зазираючи у вічко, Ганна рвучко відчинила двері.

На порозі стояла доглянута блондинка в шкірянці. Біля її ніг — валіза на коліщатках.

— Ой, а ви ще тут живете? — блондинка окинула Ганну поглядом, у якому здивування змішалося з ледь прихованим роздратуванням. — Сергій обіцяв, що квартира буде вільна.

Я його майбутня дружина, тож вам час з’їжджати.

Ганні перехопило подих. Пальці судомно вчепилися в ручку дверей. У голові майнуло абсурдне: «Може, я ще не прокинулась?»

Блондинка насупилась, її самовпевненість похитнулась.

— Ви… ви Ганна? Колишня дружина Сергія?

— Колишня? — Ганна відчула, як кров відлила від обличчя. — Я його дружина. Законна.

Обличчя блондинки спотворилось розгубленістю. Вона перевірила номер квартири, потім знову вдивилася в розгублену Ганну з мокрим волоссям.

— Але Сергій казав… — дівчина запнулася. — Він стверджував, що ви розлучилися пів року тому. Що квартира належить лише йому. Що…

Ганна глибоко вдихнула. Ця жінка не виглядала на інтриганку. В її очах було те саме потрясіння, яке відчувала і сама Ганна.

— Думаю, нам є про що поговорити, — вона відступила вглиб передпокою. — Заходьте.

Дівчина помовчала, а тоді рішуче вкотила валізу у квартиру.

— Мене звуть Вікторія, — представилась вона, розстібаючи куртку. — Можна просто Віка.

«В.» — майнуло в голові у Ганни. То це була вона.

— Ходімо на кухню, — запропонувала Ганна, намагаючись звучати зібрано. — Мені треба переодягтися.

За кілька хвилин вони сиділи одна навпроти одної. Між ними парували дві чашки зеленого чаю. Віка нервово крутила срібну каблучку — не обручку, на іншій руці.

— З Сергієм ми познайомилися близько року тому, — почала вона, розглядаючи чашку. — Він підійшов у кафе, сказав, що я разюче нагадую актрису з його улюбленого серіалу.

Ганна відчула укол під ребрами — рік тому вона ще вірила, що їхній шлюб міцний. Тоді вони ще обговорювали плани на дитину.

— Сергій сказав, що нещодавно пережив розлучення, — продовжувала Віка. — Що дружина пішла до іншого.

Розповідав, як йому було важко, але він впорався. Він… він кілька разів показував мені цю квартиру. Жіночих речей тут майже не було.

— Він їх прибирав, — здогадалася Ганна. Ось чому час від часу зникали її фотографії з полиць, щоб потім загадково повернутися.

— Три тижні тому він зробив мені пропозицію, — Віка підняла погляд. — Ми вибрали каблучки. Він сказав, що треба трохи почекати, поки закінчиться косметичний ремонт, і тоді я зможу переїхати.

— А ви вирішили приїхати раніше?

— Хотіла зробити сюрприз, — Віка гірко всміхнулась. — Що ж, вдалося.

Ганна відчула, як усередині підіймається хвиля гніву — не на Віку, а на Сергія. Яку ж підлу гру він затіяв, обманюючи їх обох.

— А ви… — Віка запнулася. — Ви справді нічого не підозрювали?

— Я відчувала, що щось не так, — зізналася Ганна. — Але навіть уявити не могла масштаб…

Вона не встигла договорити. З вулиці долинув звук припаркованої машини. Обидві жінки завмерли.

— Це його машина, — прошепотіла Віка, бліднучи.

Ганна підвелася.

— Залишайся тут.

Невдовзі вона почула, як провертається ключ у замку. Сергій увійшов з букетом яскраво-червоних троянд. Побачивши Ганну, завмер на півкроці.

— Ти не на роботі? — здивувався він, ховаючи букет за спину.

— У мене вихідний, — спокійно відповіла Ганна. — А в тебе хіба не зустріч о сьомій ранку?

Сергій напружився всім тілом.

— Перенесли. Слухай, мені треба…

— Переодягнутися? — закінчила за нього Ганна. — Щоб піти на побачення з Вікою?

Обличчя Сергія скам’яніло. Його погляд рвонув у бік кухні.

— Про що ти говориш? Яка Віка?

— Ефектна блондинка, двадцять вісім років, твоя майбутня дружина, — перелічила Ганна з несподіваним для себе спокоєм. — Та, для якої ці троянди. Та, якій ти збрехав, що я — твоя колишня.

Букет вислизнув з його рук.

— Вона… вона тут?

У дверному прорізі кухні з’явилася Віка.

— Так, я тут, — її голос тремтів від напруги. — Поясни, Сергію, що відбувається? Навіщо ти збрехав про розлучення? Про порожню квартиру?

— Що ти тут робиш? — відчай перекосив йому обличчя. — Ми ж домовлялись…

— Ні, — обірвала його Віка. — Це ти мені поясни. Ти обіцяв каблучки, весілля, спільне життя! А сам увесь цей час жив зі своєю дружиною!

— Я можу пояснити, — Сергій виставив долоні в захисному жесті. — Віко, зачекай у машині, благаю.

— Не смій мною керувати, — відрізала вона. — Я не лялька, якою можна розпоряджатись, як заманеться.

Ганна схрестила руки на грудях.

— І я хочу почути твої пояснення, Сергію. Як тобі вдавалося жити подвійним життям? Як ти збирався одружитися, будучи в шлюбі?

— Все не так, як вам здається, — Сергій інстинктивно відступив до дверей. — Я просто… у мене був складний період. Я заплутався.

— Заплутався? — Віка нервово розсміялась. — Ти цілий рік брехав мені! Цілий рік! — Вона повернулася до Ганни. — І ваше життя, схоже, теж перетворив на ілюзію.

— Вікуля, сонечко, послухай… — Сергій зробив крок до неї.

— Не смій мене так називати, — вона відсахнулась. — Все скінчено. Розумієш? Між нами все скінчено!

Вона схопила сумку з кухонного столу й рішуче попрямувала до свого валізу в передпокої.

— Ганно, пробачте за вторгнення, — кинула вона через плече. — Клянуся, я навіть уявити не могла…

Сергій кинувся слідом.

— Віка, зачекай! Я все виправлю!

Але вона вже викотила валізу на сходову клітку.

— Прощавай, Сергію, — промовила вона, не озираючись. — Сподіваюсь, ти отримаєш по заслугах.

Ганна спостерігала за сценою з незвичним для себе спокоєм. Коли за Вікою зачинилися двері, Сергій обернувся до дружини з винуватим виглядом.

— Ганнусю, все зовсім не так, як ти…

— Мовчи, — вона підняла руку, зупиняючи потік брехні. — Навіть не пробуй.

— Дозволь мені пояснити, — Сергій зробив благальний крок до неї. — Це жахливе непорозуміння.

— Непорозуміння? — Ганна гірко всміхнулась. — Ти роками вів подвійне життя. Зробив пропозицію іншій жінці. Планував привести її в нашу квартиру. І це ти називаєш непорозумінням?

— Я справді заплутався, — Сергій роздратовано провів руками по волоссю у знайомому нервовому жесті. — Після всіх наших невдалих спроб завести дитину…

Ти віддалилася, замкнулася в собі. А Віка… вона оточила мене турботою, увагою.

— І це дає тобі право на подвійне життя? — Ганна похитала головою. — Замість того, щоб чесно поговорити зі мною, ти обрав багатомісячну брехню для нас обох?

Сергій опустив погляд.

— Я боявся тебе втратити.

— Тож ти вирішив перестрахуватись і завести запасний варіант? — Ганна відчувала, як у грудях підіймається палюча хвиля гніву, але тримала голос у спокої. — Яка передбачливість.

— Не зводь усе до простого, — скривився він. — Я тебе люблю, справді.

— А Віку?

— Це було швидкоплинне захоплення, — він спробував торкнутись її руки, але Ганна відсторонилась.

— Не бреши хоча б зараз, Сергію. Захоплення — це коли озираєшся вслід красивій незнайомці.

А те, що робив ти — це послідовна зрада. Ти рік жив подвійним життям. Рік свідомо брехав мені щодня.

— Дай мені шанс усе виправити, — благав він. — Я знайду вихід.

Ганна подивилась на нього — і раптом усвідомила, що більше не відчуває болю. Лише втому й бажання поставити крапку.

— Збирай речі, — вона кивнула у бік спальні. — У тебе є година.

— Що? — він кліпнув очима, наче не вірячи почутому. — Ти мене виганяєш?

— Так, — підтвердила Ганна. — Це моя квартира, ти не забув? Успадкована від бабусі. Тож збирай усе необхідне й іди.

— А куди мені подітись?

— Може, до тієї жінки, з якою ти планував створити сім’ю? — припустила Ганна. — Або зніми житло. Мене це більше не стосується. Я хочу, щоб тебе тут не було.

Сергій дивився на неї з недовірою.

— Ти не можеш так вчинити. Ми ж п’ять років разом прожили.

— І ти рік методично мене зраджував, — нагадала Ганна. — Час пішов, Сергію. Або ти сам збираєш речі, або я викликаю поліцію.

Він відкрив рота, щоб заперечити, але щось у її погляді зупинило його. Сергій різко розвернувся і пішов до спальні.

Ганна чула, як він висуває шухляди комода, відчиняє дверцята шафи. Вона опустилася на диван і прикрила очі.

Дивно, але вона не почувалася розбитою. Швидше — звільненою. Наче скинула з себе нестерпний тягар, що роками тиснув на плечі.

Через сорок хвилин Сергій вийшов із двома великими сумками.

— Можу я забрати решту пізніше? — спитав він нейтральним тоном.

— Я сама зберу й надішлю кур’єром, — відповіла Ганна, не встаючи. — Ключі — на тумбочку, будь ласка.

Він дістав зв’язку й поклав на вказане місце.

— Ти пожалкуєш про це рішення, — сказав Сергій, дивлячись на неї з докором. — Ми ж були щасливі.

— Були, — Ганна трохи нахилила голову. — Поки ти не вирішив, що тобі замало одного життя на двох.

Він завмер у нерішучості, наче чекав, що вона передумає, покличе назад, кинеться в обійми. Не дочекався. Підхопив сумки й вийшов.

Тиша. Ганна не ворушилась. Вона не тягнулась до вимикача — нехай кімната потопає в напівтемряві. Всередині все одно розгорявся дивний, майже забутий вогник.

Вона підійшла до вікна. Сергій методично складав сумки в багажник. Підвів обличчя до її вікон, ніби щось відчув. Але Ганна вже сховалась у тінь.

На кухні закипів чайник, клацнув, вимикаючись. Вона дістала чашку — із золотою каймою, з бабусиного сервізу. Обхопила її долонями, відчула тепло. Зробила глибокий вдих — і раптом зрозуміла, що знову може дихати.

Вона вистоїть. Ні — вона розквітне. Без фальші, без страху, без тієї глухої занози, яку роками вганяв під серце чоловік, що колись обіцяв берегти її від болю.

Ганна підійшла до дверей. Пригорнулась спиною до прохолодного дерева. Кутики губ здригнулись, поповзли вгору.

Вперше — від відчуття абсолютної свободи.

КІНЕЦЬ.