– Схоже, у нас із Льошею очікується поповнення сімейства, – похмуро промовила Валя.

– То це ж чудово, вітаю, подружко!

– З чим? – гірко посміхнулася Валя.

– Мені маячить «щастя» стати матір’ю чужої дитини, не своєї!

Надя, її подруга, трохи кухоль з чаєм не випустила з рук від несподіванки.

– У сенсі?.. Якого ще чужого? Я думала, ти маєш на увазі, що в положенні.

– Та, якби, – Валя гірко махнула рукою.

– Надюша, знала б ти, в яку історію я вляпалася. Навіть не знаю, що робити тепер!

– Подруго, ти мене лякаєш. Розкажи вже, в чому річ!

…Валентина завжди мріяла про велику родину, з двома, а краще навіть трьома дітьми. Але доля не поспішала радувати Валю здійсненням її бажання.

За всі п’ять років її шлюбу з Олексієм, дітей поки що так і не з’явилося. Хоча всі обстеження як її, так і чоловіка, показували, що в обох усе гаразд, а лікарі лише розводили руками.

У всякому разі, у Льоші в цьому плані точно все було гаразд, адже одну дитину він у цей світ уже привів.

Сім років тому у його житті з’явилася дівчина Світлана, з якою в нього були зовсім не серйозні стосунки, а радше – веселе проведення часу.

Однак, результатом цих легких необтяжливих стосунків стало цікаве положення Світлани, про яке Льоша, коли дізнався, то відразу сказав:

– Світлано, то може, одружимося, коли така справа? Я готовий нести всю відповідальність.

– Ти, може, й готовий, а я за тебе заміж не хочу! Не настільки ти мені дорогий. Як і я тобі, я бачу, що ти мене не кохаєш. Але від дитини я не позбавлюся.

– Так і розлучилися. У Світлани з’явився хлопчик, Петром назвала. Льоша справно платив аліменти, хоча на цьому вся його участь у житті сина закінчувалася.

– Тому що Світлана з сином переїхали в маленьке місто в сусідній області, а в Льоші робота почала займати стільки часу, що він на себе зайву хвилину витратити не міг, не те, що до сина за триста кілометрів з’їздити. Вони тільки зідзвонювалися.

– І тут раптом з’ясовується – Світла, виявляється, вже кілька років, як пустилася у всі тяжкі. Петя ріс, за її словами, примхливою і норовливою дитиною, а Свєта швидко пошкодувала про своє рішення стати матір’ю.

– Такою мірою їй не подобалося її й без того погано влаштоване життя, що почала вона все частіше прикладатися до пляшки.

…А одного разу Льоші подзвонили. Дівчина на тому кінці дроту представилася співробітницею органів опіки.

– Олексію Івановичу, невдовзі відбудеться суд про позбавлення Світлани Анісімової батьківських прав. Ви, як батько, повинні вирішити – забиратимете сина до себе, чи ні. Адже в Петра, крім вас, нікого немає.

– Як нікого?!.. А батьки Світлани?

– Вони вже давно переїхали в іншу країну і навідріз відмовляються від ідеї забрати онука до себе, ми з ними вже зв’язувалися… Тож вам вирішувати, інакше хлопчик вирушить до дитбудинку. Суд через тиждень.

– Приголомшений такими звістками Льоша вирішив – Петю, звичайно, треба забрати. Який ще дитбудинок, якщо в нього рідний батько є. Ось тільки як до цього поставиться Валя?

Про все це Валя і розповіла подрузі, сподіваючись, що та їй хоч щось підкаже, дасть якусь пораду.

– Валь, у мене просто слів немає. Він що взагалі про себе уявив? Що може так легко розкидатися долями людей, навіть не питаючи їх?

– Отак прямо і сказав, мовляв, беремо Петьку до себе і це не обговорюється? А тобі таке “щастя” треба взагалі? Про це він подумав?

– Так, Надю, так і сказав…

Валя сумно зітхнула, згадуючи їх із чоловіком учорашню розмову.

– Кохана, ну як ти не розумієш, – відчайдушно говорив Льоша, – Світлана плювати хотіла на сина, вона, крім пляшки, у своєму житті вже нічого не бачить!

– Та вона елементарних батьківських обов’язків не виконує – Петру одяг добрі люди з усієї округи збирають, вона ж йому не купує нічого. І так зрозуміло, на що вона всі аліменти спускає… А яка там антисанітарія в хаті коїться, ти б бачила!

– Льошо, а я тут до чого? Я коли виходила за тебе заміж, на таке не підписувалася! Як же це? Невже немає жодних варіантів? Це ж чужа мені дитина!

– Немає, в тому й річ, – похмуро пробурмотів Льоша. – Валь, ну я тебе дуже прошу – даймо Петі шанс на нормальну сім’ю!

Валя, несамовита від обурення, веліла чоловікові дати їй спокій хоча б на пару годин, і поринула в невеселі роздуми.

Нічого собі, здійснення мрій, називається… Коли вона благала Всевишнього, щоб у них з Льошею з’явилася хоча б одна дитина, вона явно не це мала на увазі.

– Валюшко, мені просто за тебе прикро і я вважаю, що твій Льоша, якщо вже вирішив вписатися за свою дитину, то нехай робить це без твоєї допомоги! – казала подруга. — А то, бач, чужими руками жар загрібати…

– Так, ти маєш рацію, але… Ой, постривай, ось він дзвонить.

Прислухаючись до її реплік чоловікові телефоном, Надя зрозуміла, що ситуація ще більше загострюється. Валя з кожною хвилиною виглядала все більш засмученою, а в якийсь момент гнівно вигукнула:

– Та ти там зовсім з глузду з’їхав, чи що?! – І кинула слухавку.

– Валю, що там ще? – стурбовано спитала подруга.

– Ой, Надю, – Валя, мало не плачучи, притулилася до її плеча, – їх там двоє, виявляється! Двоє, прикинь! Петя та його старша сестра Лариса! І Льошка наполягає, щоб я і її теж прийняла!

– Чекай, нічого не розумію… Яка ще старша сестра? Вона що, теж від Олексія, чи що?

– Та ні, – посміхнулася Валя. – Лариса – дочка  Миколи, її співмешканця Світлани, вона від Петі на два роки старша.

– Коли вони зі Світланою зійшлися, він доньку з собою привів, вона з ними жила. У Миколи теж якась каламутна історія в житті сталася.

– Мати Лариси втекла через пів року після її появи, і з того часу про неї ні слуху ні духу, ніхто й досі не знає, де вона. Це все мені щойно Льоша розповів.

– Божевільня якась…

– Та не те слово. Загалом, Миколі спочатку довелося виховувати Лариску одному, а тут йому Світлана підвернулась, та певною мірою замінила Ларисі матір.

– Ну, як замінила… – на обличчі Валентини знову заграла сумна усмішка. – Мати зі Світлани, як ти вже розумієш, була нікудишньою.

– Навіть для свого рідного Петі, а вже для Лариси – тим більше. Льоша казав, що Світлана ніби навіть рада, що її батьківських прав позбавляють.

– А ще з більшим задоволенням вона б звільнилася і від батьківських обов’язків, якби це було можливо.

– Так. Ще раз – твій чоловік наполягає, щоб ви й Ларису забрали?

– Так…

– Але ж це розуму незбагненно! Гаразд Петя, він хоча б Олексію рідний, але Лариса йому ніхто і звати її ніяк! А тобі – тим більше. Чому ти маєш за примхою свого чоловіка тягнути на собі ще й дівчинку, яка навіть йому не родичка?

– А він, знаєш, Надю, як сказав? Він сказав відому фразу: «Чужих дітей не буває». І знаєш, я його навіть певною мірою розумію…

Валя, насупившись, знову згадала, що Льоша розповів їй про Миколу, співмешканця Світлани. Який, власне, і співмешканець уже колишній – пішов від Світлани пів року тому.

– А головне – його теж позбавили батьківських прав на його доньку. Оскільки бенкетував Микола, будь здоров. І питець неабиякий, і ніякої уваги Ларисі не приділяв, а лише намагався зіпхнути її виховання на Світлану.

– Але ця його витівка, звичайно, не вдалася, адже єдиним спільним захопленням Світлани та Миколи – було вживання міцних напоїв.

І тепер перед дівчинкою, так само як і перед її названим братом Петром, теж маячив дитбудинок…

– Мила, – Льоша винувато потупив очі перед дружиною, – адже Лариса теж жертва обставин, їй, можна сказати, навіть гірше, ніж моєму Петрові.

– У нього хоча б я є, а в неї батько вже прав позбавлений, а матері, вважай, і не було ніколи! Давай і їй теж надамо шанс на сім’ю!

– Валь, я ціную доброту твого чоловіка, – задумливо промовила Надя. – Аби ця його доброта тобі не була тягарем.

Валя відчайдушно обміркувала слова подруги. Якщо вона зараз відмовиться підтримати рішучі наміри чоловіка, то, швидше за все, вони розлучаться. Він її просто не зрозуміє. А вона ж так його кохає…

Час уже наближався вечора, і Валентина, чекаючи Льошу з роботи, вийшла погуляти надвір. На лавці біля під’їзду сиділа їхня сусідка, бадьора пенсіонерка Ганна Миколаївна.

Вона була з тих, кого заведено називати «бабусею на лавочці», любителькою попліткувати про все на світі”, але взагалі – добра і чуйна. Поглянувши на помітно засмучену Валю, вона одразу запитала:

– Валюхо, чого зажурилася? З чоловіком роздрай який трапився?

– Ага, з ним…

І Валя розповіла Ганні Миколаївні всю історію їхнього конфлікту через «раптових дітей».

– Ой, Валю, – похитала головою Ганна Миколаївна. – Я твої почуття, звичайно, розумію. Це, як курним мішком по маківці. Однак у мене, ось дивись, ні братів, ні сестер у родині не було.

– І тут, уявляєш, з’ясовується, що брат у мене є. І знаєш, коли я про його існування дізналася? Лише п’ять років тому! Отак жили-жили, вже пенсія настала, а не знали один про одного.

– Так? Це як?

– А ось так, люба. Мій батько від мамки гуляв! Зовсім незадовго до їхнього весілля і з’явився від того зв’язку хлопчик, у нас з ним різниця всього шість місяців.

– І як спливла ця історія через десятиліття, так я насамперед брата розшукала. Познайомилися ми, така хороша людина виявилася.

– Загалом, Валю – мій приклад, може, й так собі – таки зрада, син від побічного зв’язку… Але я все одно так рада, що ми з ним знайшлися. У мене ні сестер, ні братів ніколи не було.

– Дуже рада за вас, Ганно Миколаївно, але…

– Я що сказати хочу – ось розлучать зараз Петьку цього вашого з названою сестрою, а вони ж звикли одне до одного, дбали один про одного. Ну і кому від цього легше стане?

– Адже вони разом росли, один одному вже, як рідні. І тут бац – Петю до вас, а Ларису – до дитбудинку? Ой, не знаю, Валю. І тебе розумію, і за дівчисько це боляче.

Через два тижні поріг будинку Валі та Льоші несміливо переступили Петя з Ларисою.

– Заходьте, діти, сміливіше, не соромтеся, – підбадьорював їх Льоша.

Валя привітала їх ввічливою стриманою посмішкою, і запросила за стіл.

– Вау, – майже хором вигукнули Лара і Петя, побачивши на столі в вазі печиво і цукерки, а на тарілці – стос свіжоспечених млинців. – А в нас удома ніколи такого не було!

Валя відчула, як у неї зрадливо стислося серце…

Лариса виявилася на диво спокійною та привітною дівчинкою, і навіть одразу почала допомагати Валі по господарству.

– Тітко Валя, я ж готування, прання, прибирання рано освоїла. Ну, не від гарного життя. Тітка Світлана ж по господарству нічого особливо не робила. Тож я тепер все вмію!

– Дякую, Ларисо, ти чудова помічниця, – усміхаючись, хвалила її Валя.

З Петром, на її не менший подив, теж складнощів не виникло. Валя, спочатку налякана перспективою виховувати «важкого хлопчика», швидко зрозуміла, що це у рідної горе-матері він протестував, як міг, проти нездорової атмосфери в сім’ї.

Тому й був там примхливим та «нестерпним». А тут, у новій комфортній атмосфері, він став справжнім собою – спокійним, неконфліктним та привітним.

Якось Валя прийшла додому надзвичайно радісна.

– Кохана, ти прямо світишся, – усміхнувся Льоша. – Начальство премію виписало, чи що?

– Краще! – засміялася Валя. – Я не на роботі сьогодні була, а у жіночій консультації. Загалом… буде у нас із тобою і спільна дитина теж. Термін – три місяці вже. Нарешті це сталося!

– Я ж тобі казав, що все з тобою буде добре, – обійняв дружину Льоша.

– Знаєш, – сказав він, – давай я в крамницю швидко збігаю, куплю тортик, відсвяткуємо цю звістку. Я швидко!

Льоша помчав у крамницю, а Петя, дочекавшись, коли батько піде, підійшов до Валі й несміливо прошепотів:

– Мамо, ти тепер не будеш нас із Ларисою любити?

– Мамо?.. – машинально повторила Валя.

– Ти сказав мені “мамо”?

– Ну, так…

– Справді, мамо Валю! – кинулась їй на шию Лариса.

– Не кидай нас, будь ласка!

– Та з чого ви взяли, що я вас кину?

– У вас же з татом своя дитина буде, а ми тобі нерідні…

Валя притягла їх обох до себе і зітхнула:

– Та рідні ви мені обоє, рідні! Ні я, ні Льоша вас ніколи не покинемо. Ви ж знаєте, що чужих дітей не буває!

– Завдяки вам, і мені Бог дав благословення, та щастя бути мамою! Тож не переймайтеся – ми ніколи вас не кинемо… Це доля…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.