– Невже наша мрія скоро здійсниться? – Микита з усмішкою подивився на свою дружину Яну, а потім знову перевів погляд на ноутбук, розглядаючи квартиру.

Яна лише усміхнулася у відповідь. Це була не їхня мрія, а Микити. Це він відчайдушно хотів переїхати кудись до моря.

Яна ж не надто любила зміни. У рідному місті були батьки, друзі, колеги. З Микитою вони були одружені вже два роки, і всі два роки він мріяв життям поряд з морем. І нарешті все вийшло.

У Микити не стало бабусі, залишивши йому квартиру у спадок. Можна було б жити у ній, квартира була у центрі, велика, трикімнатна. Але Микита умовив Яну продати її та купити щось в Одесі. Так, грошей вистачило лише на маленьку однокімнатну квартиру, але, як казав Микита, це лише початок. В ідеалі він хотів будинок. Щоби був свій сад, двір.

Яна нічого з цього не хотіла. Вона б з радістю залишилася в рідному місті, жила в хороших умовах і не думала про якусь постійну гонку. Адже в однокімнатній з дитиною явно буде тісно, ​​треба потім розширюватися. А лишилися б вони тут, жодних проблем не було б.

А ще Яна, на відміну від Микити, не надто любила спеку. Та й море її не надто вабило. Їй вистачало щорічно на тиждень з’їздити кудись і накупатися від душі. А більшого й не треба було.

Але вона, як старанна дружина, вирішила, що варто піти на поводу у Микити. Він дуже цього хотів, а вона не сказати, що взагалі була проти. Та й квартира все ж таки його, йому вирішувати, що з нею робити. Ось Яна і погодилася.

Робота у неї була досить проста, багато вона не отримувала. І чудово розуміла, що і на новому місці зможе влаштуватися на аналогічну посаду. А Микита взагалі працював віддалено, йому було байдуже, де сидіти за ноутбуком.

Вчора відбулася угода. Бабусину квартиру продали і одразу купили нову, в Одесі. Ремонт там був звичайнісінький, і Яна розуміла, що доведеться ще й квартиру облаштовувати. А бажання в неї не було.

Але справа зроблена, зворотного шляху немає.

Переїжджати вони збиралися за місяць. Потрібно було закрити всі питання, попрощатися з друзями та батьками, попрацювати два тижні на старій роботі, зібрати речі. І Микита дуже чекав того моменту, коли вони все ж таки зможуть вирушити до свого нового житла. А ось Яна, навпаки, мріяла, щоби цей місяць тягнувся довше.

У понеділок дівчина поїхала до начальства, зібралася написати заяву на звільнення. Потрібно підтягнути всі хвости, закінчити свою роботу, передати справи.

Колектив, та й загалом компанія Яну влаштовували. І це була ще одна причина, через яку вона не дуже хотіла їхати.

– Доброго ранку, Ілля Антонович.

Дівчина заглянула до кабінету свого начальника.

– О, Яна, проходьте. А я якраз на вас чекаю.

– Навіщо? – здивовано спитала дівчина.

– Новина у мене для тебе хороша.

– Яка?

Ілля Антонович вказав на крісло, і Яна сіла. В душі піднялася тривога. Вона здогадувалась, яка це може бути новина, але дуже сподівалася, що помиляється.

– Я хочу вас підвищити, зробити начальником відділу. Зарплата майже вдвічі більша, але й обов’язків, звісно, ​​більше. Але це перспективна посада, якщо добре себе проявите, ростимете кар’єрними сходами.

Яна хотіла істерично розсміятися. Вона у цій компанії вже три роки працює, і весь цей час сподівалася на підвищення. І як тільки вона зібралася повністю змінити своє життя, отримує те саме заповітне підвищення! Та тільки зовсім це не вчасно.

– Ілля Антонович, – обережно промовила Яна. – Я задоволена, правда. Але річ у тому, що я прийшла до вас, щоб написати заяву на звільнення.

Чоловік насупився.

– А можна дізнатися причину?

– Ми з чоловіком вирішили переїхати до іншого міста. Вже квартиру там купили.

Яна все це говорила невпевнено, наче питання ще не вирішене. Вона так мріяла про це підвищення, і ось воно прямо перед носом. До того ж, якщо вона якийсь час відпрацює на новій посаді, то вже потім і на іншу роботу влаштовуватиметься на аналогічну посаду. А це зовсім інший рівень, інша зарплатня.

– Я розумію, – зітхнув чоловік. – Давайте зробимо так: ви до завтра все остаточно вирішите, і після цього ми поговоримо. Зізнаюся, мені не хотілося б втрачати вас, як співробітника.

Яна кивнула головою. Треба було сказати, що все вже вирішено і немає жодного сенсу робити паузу. Але в неї язик не повернувся.

Цілий день вона думала над тим, що робити. Їй подобається працювати, вона знає, що отримає хороший досвід. І знає, що відпрацювавши навіть півроку, зможе потім знайти хорошу роботу.

А якщо все поставити на паузу? Не відмовлятися, просто переїхати пізніше. Поки вони зніматимуть квартиру, поживуть ще трохи, а вже потім переїдуть. Нічого страшного в цьому немає?

Яна сама себе переконала, що варіант чудовий. Та й, признатися, їй хотілося б ще трохи затриматися тут, відстрочити дату переїзду.

Вона знала, що розмова з чоловіком буде непростою. Знала, що він відраховує дні до того моменту, коли опиниться на новому місці. Ще й весна за вікном… Все літо попереду. Але ж можна влітку просто поїхати туди у відпустку? Там вже буде своя квартира вони якраз трохи її облаштують. А переїдуть уже ближче до зими.

Микита, повернувшись додому, одразу почав розповідати про якісь цікаві місця на їхньому новому місці проживання. Казав, що вже у морі можна купатися. Звичайно, вода ще прохолодна, але це не має значення.

Яна слухала та кивала. Не знала, коли повідомити чоловіка, що сьогодні сталося.

Нарешті Микита видихнувся і помітив, що його дружина виглядає задумливою. І, начебто, трохи винною.

– Щось сталося? – запитав він.

– Справа в тому, що мені сьогодні запропонували підвищення.

– Це круто, мені подобається, що вони помітили твій потенціал. Жаль, що це не трапилося раніше. Ти, до речі, написала заяву на звільнення?

– Поки що ні, – обережно сказала Яна.

Микита почав здогадуватися, що тут щось нечисте.

– Але ж ти напишеш?

Дівчина знизала плечима.

– Яно, що відбувається? Ми все вирішили!

– Ну, по-перше, ти вирішив, а я погодилася. А по-друге, вислухай мене, будь ласка.

Яна розповіла, що вона вигадала. Що вони поки що відкладуть переїзд, вона якийсь час попрацює на новій посаді. Та й грошей підзбирають, адже її зарплата буде вдвічі більшою! І що влітку вони зможуть на час відпустки з’їздити до їхньої нової квартири, і що вони точно переїдуть, тільки згодом.

Микита слухав усе мовчки. Але було видно, як йому це не подобається.

– Яна, я не згоден, – промовив він. – Ти знаєш, як я цього чекаю. І не хочу відкладати ще на півроку наш переїзд. Та й де півроку, там і рік, і два. Потім тобі щось запропонують, і ти захочеш знову залишитися. Повернімося до нашого початкового плану.

– Микито, але ти розумієш, що для мене це важливо? Я хочу самореалізуватися, хочу будувати кар’єру! Я ж не говорю тобі все скасувати. Я просто прошу почекати.

– А я не готовий чекати, – розвів він руками. – Я спеціально робив усе швидше, щоби літо ми провели вже біля моря.

– Та ти розумієш, що в нас буде ще багато часу! Все життя попереду! Проведемо наступне літо біля моря, в цьому ж немає нічого страшного!

– Може, для тебе ні, а для мене є. Я не хочу чекати ще рік, щоб почати жити на радість.

– А ти спитав мене хоч раз, чи буде мені все це на радість? – не витримала Яна. – Я взагалі переїжджати не хочу, але роблю це, щоб ти був щасливий. І я прошу заради мого щастя просто трохи зачекати!

Микита зітхнув.

– Я думав, ти також цього хочеш.

– Не хочу. Але я переїду з тобою, бо знаю, що тобі це важливо. Я з радістю залишилася б тут, жила б у тій квартирі, що дісталася тобі у спадок. Розуміла б, що ми можемо спокійно завести дитину, бо маємо достатньо місця. Раділа б тому, що ми житимемо в хорошому районі, а не десь на околиці! Але ж я не скаржуся, я погоджуюсь з усім, що ти вирішуєш! І ти не можеш піти мені на поступки?

Вони говорили довго, але спільної думки так і не дійшли. Микита наполягав, що не можна так різко все змінювати, що мали певні домовленості, що він уже купив там квартиру і хоче почати в ній жити.

А Яна наполягала на тому, що для Микити за півроку мало що зміниться. А ось для неї ці півроку можуть стати вирішальними щодо кар’єри.

Звичайно, що вони посварилися. Емоції захлеснули. І Яна сказала, що Микита може переїжджати, якщо йому так не терпиться, а вона залишиться тут, і переїде тоді, коли буде готова.

– Ти розумієш, що це буде кінець для наших стосунків? – Запитав він.

– Чому ж? Ми їздитимемо один до одного в гості. А як усе владнається, я до тебе переїду.

– Так не працює, Яна. Не може бути справжніх стосунків на відстані. І зараз я розумію, що ми, схоже, мріємо про зовсім різне. Я не хочу, щоб ти згадувала мені все життя, що я зіпсував твою кар’єру. Але й жити на валізах ще невідомо скільки, я не хочу. Тому вирішуй, що для тебе важливіше. І чи готова ти до змін?

Цілу ніч Яна не спала. А потім у голову виразно спало на думку, що вона не готова. Ну, не хоче вона їхати. І так, їй хочеться зайнятися своєю кар’єрою. І вона справді буде все життя шкодувати, якщо кине все та поїде за чоловіком.

Вони не стали розлучатися, дали собі шанс. Вирішили спробувати пожити окремо, можливо, щось зміниться, і хтось із них піде на поступки.

Але в одному Микита мав рацію – відносини на відстані існувати не можуть.

Розлучилися вони за три місяці, Яна була ініціатором. Вона зрозуміла, що її не тягне до чоловіка. Якби він був поруч, вона була б щасливою. Але, мабуть, не так сильно вона любила його, якщо досі не поїхала за ним.

Сім’я розпалася, але кожен із подружжя все одно був по-своєму щасливий. Микита жив тепер біля моря і щодня цим насолоджувався. Яна ж будувала кар’єру, часто бачилася з друзями та рідними, радіючи, що залишилася у своєму рідному місті.

І лише легкий сум часом накривав їх обох. Жаль, що нічого не вийшло. Але, може, воно й на краще? Якби вони дуже любили один одного, точно знайшли б вихід.

КІНЕЦЬ.