– Мама! Мамочка приїхала!

Карина бігла до воріт, навіть загубивши дорогою старенькі капці. А потім повисала на мамі, вдихаючи такий рідний та такий улюблений запах.

Краєм ока Карина завжди бачила, як незадоволена її бабуся. І не розуміла, чому. Адже мама – донька бабусі, чому вона не рада її бачити? І дівчинці завжди було прикро, що бабуся з нею так погано розмовляє.

Мама у Карини асоціювалася зі святом. Коли вона приїжджала, у хаті завжди ставало галасливо та весело. А ще мати дозволяла їй прогулювати школу.

Вони весь день бродили їхнім маленьким містечком, заходили в кафе, купували морозиво. Потім йшли в парк і багато гуляли.

Мама була веселою і доброю, все-все Карині дозволяла. А ось бабуся була суворою і часто псувала всі веселощі.

– У неї завтра контрольна у школі! Не можна прогулювати! – бурчала вона.

– Та гаразд! У неї ще сотня цих контрольних буде, нічого страшного не станеться, якщо на одну не прийде, – відповіла мама, підморгуючи Карині.

– Звичайно, тобі легко говорити, тобі все одно!

– Мамо, ну навіщо ти так?

Карина росла з бабусею. Коли їй було чотири роки, мама поїхала до великого міста заробляти гроші.

– Зараз мама влаштується на гарну роботу, придбає житло і забере тебе, – з усмішкою сказала вона тоді Карині.

Але йшли роки, от і дівчинка вже пішла до школи, а мама її ніяк не забирала. І доводилося Карині жити із суворою бабусею, яка вічно всім була незадоволена. І щоразу, коли мама приїжджала, Карина сподівалася, що вона її з собою забере.

– Поки що не можу, сонечко, – завжди відповіла мама. – Але вже скоро! Потерпи!

І Карина терпіла. Вона знала, що мама робить все можливе, щоб забрати Карину. Була в цьому впевнена.

А ось бабуся була впевнена у протилежному.

– Не до тебе твоїй мамі, – бурчала вона, – життя вона там своє налагоджує!

Карина злилася. Та як бабуся сміє так казати? Мама он як її любить! Коли приїжджає, завжди привозить цілий пакет солодощів. А ще, якийсь гарний одяг, який у їхньому містечку й не купити.

– Знову всякої нісенітниці притягла! Краще б нормальних продуктів привезла, – знову невдоволено говорила бабуся.

– Та гаразд, куплю я продуктів, – відмахувалася мама.

Щоправда, мама приїжджала не часто. Разів три-чотири на рік. І залишалася лише на пару днів. І ця пара днів для Карини були найщасливішими у році.

А ще мама на всі свята надсилала добрі подарунки. Щоправда, Карина хотіла, щоб мама сама приїхала, але вона завжди казала, що багато роботи і їй не вирватися.

А цього разу мама подарувала Карині мобільний телефон.

– Тепер зможеш мені дзвонити, – усміхнулася вона.

Карина не могла повірити своєму щастю. Мало того, що в неї тепер є свій телефон, сучасний, не такий, як у бабусі, то ще вона і з мамою в будь-який час спілкуватися зможе. Бо бабуся рідко дає їй поговорити.

Але бабуся, як завжди, знову була незадоволена. Подивившись на подарунок, вона з гуркотом поставила каструлю на плиту і вийшла в коридор.

– Бабуся втомилася просто, – пояснила мама. – Ну, що, ходімо гуляти?

Зараз було літо, і бабуся не обурюватиметься через прогули в школі. До того ж у їхньому містечку відкрили нове кафе, і вони з мамою зможуть їсти морозиво, сидячи за плетеним столиком.

Цілий день вони гуляли. Карина все відтягувала момент із найголовнішим питанням, але під кінець не витримала.

– Мамо, а ти коли мене забереш?

Мама, як завжди, усміхнулася у відповідь.

– Поки що ніяк, сонечко. Але скоро все налагодиться.

– А коли? – Уточнила Карина. Вона готова чекати, просто хотілося б знати, як довго. Тиждень, місяць, рік? – А то бабуся вічно зла ходить. А ти добра, я хочу з тобою жити.

– Зайчик, – сказала мама, – я теж дуже хочу з тобою жити. Але поки що ніяк не можу тебе забрати. Дуже багато роботи, а велике місто – це не наше селище. Там небезпечно, багато машин. Тебе треба до школи водити. Потерпи трохи.

Карина кивнула, намагаючись приховати своє розчарування. А мама змінила тему.

Увечері, як завжди, Карину відправили спати, сказавши, що їй не варто слухати дорослі розмови. Але цього разу дівчинка вирішила не послухатися і підслуховувала під дверима.

– Хоч би якось пораділа моєму приїзду! – Вимовляла мама бабусі. А дівчинка подумки з нею погодилася. Вічно бабуся незадоволена!

– А чого мені радіти? Спихнула на мене дитину, а сама своє особисте життя влаштовуєш! Та нехай я, про Карину б подумала! У неї щоразу серце на частини крається, коли ти їдеш!

Тут Карина подумки погодилася з бабусею. Вона намагалася не плакати, коли мама їхала, але не виходило. Їй так боляче з нею розлучатися, розуміючи, що побачаться вони тепер через кілька місяців.

– І телефон навіщо дівчинці привезла? Щоб вона ще й засмучувалася, коли ти з нею розмовляти не будеш?

– Та з чого ти взяла, що я не буду? Я саме і привезла, щоб частіше спілкуватися з Кариною.

– Ага! А то я тебе не знаю! – підвищила бабуся голос. – Я тобі не часто дзвоню, і то ти не завжди готова поговорити з власною дочкою.

– Тому що я зайнята!

– Знаю, чим ти там зайнята!

Далі Карина не стала слухати. Їй було прикро за маму. Вона ж намагається, намагається заробити більше грошей, щоб Карину забрати. Щоб вони потім дуже добре жили. А бабуся вічно лається.

Мама пробула у них два дні. А потім знову зазбиралася їхати.

– А можна я до тебе хоч на тиждень з’їжджу? – Запитала Карина. – Я сидітиму вдома, поки ти працюєш. Тихо-тихо, правда.

– Ні, сонечко, не можна. Вибач.

Карина кивнула. Мама хоче її забрати, просто не може. Вона розуміла, що і їй, напевно, боляче щоразу розлучатися.

Але тепер Карина мала телефон, і вони щодня з мамою розмовлятимуть! Це ж таке щастя.

Але тільки сталося все інакше. Перші дні мама ще розмовляла з Кариною. А потім то слухавку не брала, то брала, але казала, що дуже зайнята. І передзвонить потім. І не передзвонювала.

Карина росла, а водночас приходило й розуміння того, що справа не лише у можливостях, а й у бажаннях.

Мама почала з’являтися ще рідше, і якось Карина запитала бабусю, чому мама не приїжджає. А бабуся в серцях відповіла, що у мами кохання, мамі не до них.

В черговий раз, коли Карина все ж таки додзвонилася до мами, вона запитала, чи це так. Мама сказала, що бабуся все перебільшує.

Вона дуже хоче приїжджати частіше, тільки не виходить. Та ось тільки цього разу Карині вірилося якось важко.

Коли мама все ж таки добиралася до них, Карина більше не ставила їй стандартне питання про переїзд. Вона знала, що мати відповість.

А ще, дорослішаючи, помітила, що мама постійно з кимось спілкується. І що вона дуже рветься повернуться назад. До того, кого вона, видно, справді кохає.

Карина стала старшою. Більше вона не мчала до воріт, коли мама приїжджала. Відмовлялася йти з нею гуляти, та й розмовляти особливо не хотіла.

Але, як виявилося, мама не дуже через це засмучувалася. Навпаки, ніби раділа з того, що можна поїхати раніше.

Але одного разу, коли Карині було вже дванадцять, сталося те, на що вона чекала стільки часу. Приїхала мама і з порога заявила, що Карина їде з нею.

Бабуся насупилась, та й Карина не зраділа.

– Розлучилася зі своїм коханцем, так? – Запитала бабуся.

– А можна не при дитині, мамо? Чим ти зараз не задоволена? Я забираю свою дочку!

– А чи надовго? Поки знову мужика не зустрінеш!

Мама почала сперечатися з бабусею, а Карина раптом усвідомила, що вона вже не хоче їхати кудись. Тут її дім, тут бабуся, яка її виховувала. А мама…

Маму вона навіть не знає до ладу. Та й боїться вона, що одного дня Карина знову їй заважатиме, і мама відправить її назад.

Те, що раніше було лише мрією, зараз стало як ніколи близько. Та ось тільки Карині це вже не потрібно.

Її мама більше не асоціювалася у неї зі святом. Швидше, із вічним розчаруванням. І розчаровуватись ще більше вона не хотіла.

– Я не поїду, – сказала Карина. – Я з бабусею залишусь.

– Карино, ти чого? Ти ж так чекала, коли я зможу тебе забрати! І ось я можу!

– Я чекала, коли мені було чотири. І коли мені було п’ять, чекала. І ще згодом кілька років. Але останні роки мені це вже не потрібне. Не хочу тобі заважати, мамо, – відповіла дівчинка і пішла до своєї кімнати.

Було боляче, навіть здавалося, що вона робить помилку. Але потім Карина зрозуміла, що зробила все вірно.

Мама навіть не стала її вмовляти, не стала кликати із собою. З легкістю прийняла її відповідь і знову поїхала. Мабуть, і надалі будувати своє особисте життя.

Після школи Карина вступила до технікуму в тому самому місті, де жила її мама. Але жити з нею вона не стала, та й мама не пропонувала. У неї був новий чоловік, і їй знову було не до дочки.

А ось бабусю Карина відвідувала постійно. І зараз, як ніколи, розуміла, що кохання криється не в показовому святі, а в щоденній турботі та бажанні захистити.

Не відштовхуйте своїх дітей, коли вони вас потребують, бо прийде той час, коли вони з легкістю відштовхнуть вас. Не дарма ж кажуть – як постелишся, так і виспишся…

А ви як вважаєте, слушно вчинила Карина? Пишіть свої міркування в коментарях. Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.