Тетяна розсіяно водила пальцем по запітнілому склу, виводячи дивні візерунки й спостерігаючи, як жовтневий вечір повільно опускається на просяклий сирістю двір. Батареї ще не включили, і у квартирі панувала холодна волога. Двокімнатна квартира на другому поверсі старенької «хрущовки», що дісталася від бабусі Клавдії Іванівни, завжди була для Тетяни тихою гаванню. Але за останній рік щось невловимо змінилося. Особливо гостро вона відчувала це зараз.

У коридорі почулося клацання дверного замка.

— Я вдома, — грюкнули вхідні двері, і на кухню ввалився Кирило, скидаючи на ходу мокру куртку. — Ллє як із відра, парасольку тягати — марна справа…

Він плюхнувся на табурет і втупився в телефон, не дивлячись на дружину. Потім підняв очі:

Тетяна мовчки дістала з холодильника тарілку зі вчорашніми котлетами й поставила розігрівати.

З Кирилом вони одружилися три роки тому після пів року знайомства. Тоді він здався їй ідеальним варіантом — серйозний, працьовитий, без шкідливих звичок. Коли Тетяна запропонувала йому переїхати до неї, щоб не мучитися з орендою, він навіть пом’явся для годиться. А тепер хазяйнував так, ніби все життя прожив у цих стінах.

— До речі, я тут із мамою розмовляв, — ніби між іншим, зауважив Кирило, гортаючи новинну стрічку. — Ти пам’ятаєш, що в неї скоро ювілей?

Тетяна здригнулася плечем.

— У четвер? Так, вона казала минулого разу. Листівку треба буде купити, — сама не знала, чому її перекосило.

Ніна Петрівна, мати Кирила, була жінкою міцною, владною, з непорушними принципами. Сама виростила чотирьох дітей після ранньої смерті чоловіка, молодші ще навчалися в інституті. Нікому не дозволяла собі допомагати — горда. Жила в селі за три години їзди, звідки родом був і сам Кирило. Після весілля вона зачастила до міста, благо електричка ходила регулярно.

Приїзди свекрухи перетворювалися на справжнє випробування. Ніна Петрівна вважала за потрібне контролювати все — від довжини спідниць невістки до розташування каструль у шафах. Спочатку Тетяна намагалася налагодити стосунки, але швидко зрозуміла: що б вона не робила, свекруха завжди знайде до чого причепитися.

— Невже не можна хоч раз приготувати нормальну картоплю? — обурювалася жінка, куштуючи печеню. — У моєму віці зуби вже не ті, щоб гризти ці камені. А Кирюша мій завжди любив, щоб картопля була розваристою!

— З такими руками тільки в канцелярії й працювати, — пирхала вона, спостерігаючи, як невістка незграбно ріже моркву. — А готування — це мистецтво, тут ніжність потрібна!

— Ей, ти мене взагалі слухаєш? — Кирило помахав рукою перед обличчям дружини.

— Так, слухаю, — вона здригнулася, повертаючись у реальність. — А що з її ювілеєм?

— Я запросив маму до нас, — просто заявив Кирило. — Вона приїде в четвер, шістдесят років все-таки, хоче відсвяткувати з друзями.

Тетяна застигла з половником у руці:

— Що означає «до нас»?

— Ну, до нас додому, — пояснив Кирило таким тоном, ніби розмовляв із недоумкуватою. — А що тут такого? Це ж мама. І куди їй іще їхати? У селі її будинок сам знаєш який — не розвернутися. А тут і до вокзалу близько, щоб її друзі приїхали.

— Ти вирішив це навіть не спитавши мене? — Тетяна повільно поклала половник.

— А що тут питати? — щиро здивувався чоловік. — Це ж мама, а ти моя дружина. Нормально, що вона святкуватиме ювілей у сина. Людей десять буде, не більше.

— Десять людей?! — Тетяна намагалася уявити, як їхня крихітна квартира вмістить таку ораву. — Кириле, тут просто ніде розмістити стільки людей!

— Якось вмістяться, — відмахнувся він. — У селі й не в таких умовах святкували. Головне — стіл накрити хороший, а люди якось…

— Але це ж наша квартира! — Тетяна відчула, як злість підіймається зсередини. — Ти міг хоча б поцікавитися моєю думкою? Може, у мене були інші плани!

Чоловік роздратовано відсунув тарілку:

— Ну які ще плани? Мати раз у житті ювілей святкує! Боже, Тетяно, я не розумію, чого ти так зірвалася. Соромишся моїх родичів прийняти?

Звісно, справа була не в «родичах». Справа була в тому, як свекруха вривалася в їхнє життя, як Кирило їй усе дозволяв, і як Тетяна щоразу опинялася в ролі цапа-відбувайла.

— Добре, — крізь зуби прохрипіла Тетяна. — Нехай приїжджає. Але організацією займешся ти.

— Звісно, — усміхнувся Кирило, — я ще й готувати буду. Тань, ти що? Це жіночий обов’язок. У нас у родині завжди мати готувала на свята. І ніколи не скаржилася.

— Я не твоя мати! — вигукнула Тетяна. — І таких обов’язків у мене немає. Тим більше це твоя ідея, тож і гостей приймай сам.

Кирило недовірливо похитав головою:

— Ні, це просто смішно. Мені що, у друзів питати, нормально, що моя дружина вередує через таку дрібницю? Раз-два накрити стіл — і всі щасливі.

Сперечатися було марно. Для Кирила його мати завжди була беззаперечним авторитетом, а Тетяна починала розуміти, що саме через це їхній шлюб повільно, але невпинно руйнувався.

Наступні два дні минули в напруженій мовчанці. Кирило удавав, що нічого не сталося, а Тетяна, всупереч своїм словам, взялася прибирати квартиру. Її вбивала сама думка, що свекруха знайде порошинку під ліжком і потім увесь вечір буде розповідати, який порядок вона підтримувала вдома, виховуючи чотирьох дітей.

Увечері, напередодні приїзду Ніни Петрівни, Тетяна повернулася з роботи раніше зазвичай. Хотілося хоч трохи побути на самоті у своєму домі, поки ураган не увірвався в їхнє життя. У передпокої вона помітила чоловікові черевики — Кирило теж прийшов раніше.

— Так, мамо, звісно, місця вистачить усім, — долинав із кухні його голос. — Не хвилюйся щодо подарунків, складемо в спальні. Та й узагалі, багато хто може й не залишитися на ніч…

Тетяна відчула, як до горла підкотився гидкий клубок. Багато хто? З ночівлею? Про це мови не було!

Кирило, побачивши її у дверях, незграбно попрощався й відклав телефон.

— Ти рано, — констатував він очевидне.

— Скільки людей їде? — одразу перейшла до справи Тетяна.

— Ну… — Кирило зам’явся. — Мама сказала, що набирається чоловік п’ятнадцять. Може, й більше, деякі ще не визначилися.

— П’ятнадцять?! — Тетяна не могла повірити своїм вухам. — Ти знущаєшся? Де ми їх розмістимо? І хто їм готуватиме?

— Не нагнітай, — зморщився чоловік. — Посидять, привітають маму, поїдять, вип’ють, потім частина поїде назад. Ну переночують кілька людей, і що такого?

Тетяна дивилася на чоловіка і не впізнавала його. Куди подівся той розсудливий, уважний чоловік, за якого вона виходила заміж? Чи вона сама собі його вигадала?

— А я? Моя думка тебе взагалі хвилює? — тихо спитала вона.

Кирило важко зітхнув:

— Таню, це всього два дні. Ну зроби потурання, це ж ювілей! Не щодня мамі шістдесят виповнюється. І досить ускладнювати.

Марно. Цю битву вона програла ще до її початку.

Увечері приїхала Ніна Петрівна в супроводі своєї вічної подруги Любові Степанівни — сухорлявої жінки з гострим поглядом і стуленими губами. Свекруха ввалилася до квартири з величезними сумками, навіть не привітавшись із Тетяною.

— Кирюшенько! — защебетала вона, обіймаючи сина. — Зовсім схуд! Що ж ти такий блідий?

Кирило винувато посміхнувся:

— Роботи багато, мамо, втомлююся.

Ніна Петрівна негайно перевела погляд на невістку:

— Здрастуй, Тетяно, — процідила вона. — Чоловік як тінь бродить, зовсім його не бережеш.

Не чекаючи відповіді, свекруха рушила прямо на кухню, ніби це було її законне місце:

— Так, бачу, до мого свята нічого не готово! — у її голосі звучало відкрите осудження. — Стільки людей прийде, а у вас навіть заготовок немає.

— Я все куплю завтра зранку, — спробував втрутитися Кирило.

— Купиш? — вражено перепитала Ніна Петрівна. — А готувати хто буде? Ти? Оце так! Мужика до плити ставити — ганьба! Ні вже, нехай Тетяна займається, це жіноча справа.

Знову про неї говорили в третій особі, ніби її й не було в кімнаті.

— Я не зможу приготувати на п’ятнадцять людей, — твердо сказала Тетяна. — У нас не те що продуктів — навіть посуду на всіх не вистачить. Кирило казав про максимум десять гостей, і то я була проти. Може, вам варто подумати про кафе?

Настала оглушлива тиша. Ніна Петрівна побагровіла, Любов Степанівна незручно переступала з ноги на ногу. А Кирило… Кирило дивився на дружину так, ніби вона на його очах убила кошеня.

— Ось як, — повільно вимовила Ніна Петрівна. — Мати чоловіка приїхала на ювілей, а невістка навіть вечері не приготувала. Дожилися!

— Я не це мала на увазі, — спробувала пояснити Тетяна. — Просто наша квартира надто маленька…

— Кириле, — перебила її свекруха. — Нам потрібно поговорити. Наодинці.

Вони пішли в кімнату, залишивши Тетяну й Любов Степанівну в незручному мовчанні. За кілька хвилин Кирило повернувся з якимось дивним виразом обличчя — сумішшю сорому й рішучості.

— Мама прилягла, — повідомив він. — Вона дуже засмучена.

— Мені шкода, — без особливої щирості відповіла Тетяна. — Але я справді не розумію, чому повинна влаштовувати банкет для п’ятнадцяти незнайомих мені людей тільки тому, що так вирішила твоя мати.

Кирило наблизився і тихо, щоб не почула Любов Степанівна, прошепотів:

— У мами ювілей через два дні, тож зникни на тиждень — її вже нудить від тебе.

Тетяна не повірила своїм вухам.

— Що ти сказав? — перепитала вона, думаючи, що ослухалась.

— Ти все чула, — видавив Кирило. — Мама щоразу розстроюється, дивлячись на твою кислу фізіономію. А це ж її свято. Ти не могла б просто поїхати на кілька днів? До подруги, до батьків — усе одно куди. Так буде краще для всіх.

Тетяна мовчки розвернулася й вийшла з кухні. У спальні вона зачинила двері й опустилася на ліжко, намагаючись усвідомити, що відбувається. Невже її виганяють із власного дому? Щоб звільнити місце для чужих людей?

Усю ніч вона крутилася без сну. В голові крутилися спогади про те, як на перший візит свекрухи вона готувала святковий обід за рецептом своєї бабусі. Як Ніна Петрівна зарозуміло зауважила: «Ну, для першого разу згодиться». Як прасувала постіль для гостьової кімнати, розправляючи кожну складочку. Як терпіла, коли свекруха перемивала посуд після неї, демонстративно перевіряючи чистоту.

Тетяна дивилася в темну стелю й думала: невже після трьох років шлюбу, усіх зусиль налагодити стосунки, її просто просять піти, бо вона — перешкода?

Вранці вона встала рано, вмилася і, дивуючись власному спокою, зайшла на кухню, де Кирило поспіхом пив каву.

— Я нікому не заважаю, — чітко вимовила вона, дивлячись чоловікові просто в очі. — Це мій дім. Хочеш — знімай зал, кафе, квартиру подобово. Але в моїй квартирі мамин ювілей не відбудеться. Крапка.

Кирило застиг із кухлем біля рота, брови поповзли вгору. Кава пролилася на стіл, але чоловік навіть не помітив цього. Невіра на обличчі змінилася обуренням.

— Тань, ти що, серйозно? Постійно так! — Кирило промокнув калюжу кави серветкою. — Роздуваєш із дрібниці проблему світового масштабу. Поїхала б до батьків, відпочила б заодно. Тобі самій корисно було б провітритися.

Тетяна схрестила руки на грудях, розглядаючи чайник. Ось як? Її просто хочуть вижити на час? А батьки Тетяни жили далеко — в сусідній області, п’ять годин тряски в приміській електричці. Мама останнім часом хворіла, і батько не відходив від неї. Куди їй подітися? До подруги на диван, як бездомній?

— До батьків, Кириле? — голос Тетяни звучав оманливо спокійно. — Пів дня в електричці?

Чоловік зам’явся:

— Ну… у Світлани наче дача є. Твоя подруга, ви ж влітку туди їздили.

Тетяна пирхнула. Світлана, її шкільна подруга, була заміжня за рідкісним занудою. На ту саму дачу вони вибиралися лише раз — на травневі свята. Олексій, чоловік Світлани, закотив істерику через кілька келихів вина, які дружина випила за вечерею. Більше подібних посиденьок не влаштовували.

— Давай без вигадок, — відрізала Тетяна.

Кирило відкрив рота, щоб заперечити, але в цей момент до кімнати увійшла Ніна Петрівна. Тетяна скривилася. Розмовляти зі свекрухою не хотілося, але й ховатися не варто було.

— Це правда?! — голос Ніни Петрівни врізався в вуха, не давши Тетяні навіть побажати доброго ранку. — Ти скандал закотила! Що тепер робити? Гостей розпускати? Чи ти навмисне вирішила мені свято зіпсувати?

Ні вітання, ні вступу — одразу в наступ. Як завжди. Тетяна повільно порахувала до п’яти. Кричати було безглуздо — тільки більше проблем буде.

— Жодного скандалу я не влаштовувала, — промовила вона розмірено, виділяючи кожне слово. — Просто сказала, що зі свого дому йти не збираюся. І за рахунок свого спокою жодних святкувань організовувати не буду.

Ніна Петрівна явно не очікувала такої відповіді.

— То ти проти мого ювілею? — слова свекрухи капали отрутою. — Знаєш що…

Договорити жінка не встигла — просто розвернулася й пішла. Зібралися з подругою і поїхали без зайвих слів, тільки грюкнули дверима.

Кирило спостерігав за дружиною з-під насуплених брів.

— Ну що, задоволена? — прошипів чоловік крізь зуби. — Мама вся в сльозах, гості вже їдуть, а тепер незрозуміло що. У такому домі просто неможливо існувати!

Кирило вскочив, схопив куртку з вішалки, засунув ноги у черевики.

— Поїду з мамою, — кинув він через плече. — На пару днів, до ювілею. Може, хоч якось її заспокою.

Вхідні двері грюкнули так, що аж посуд у серванті задрижала. Тетяна залишилася стояти посеред кухні, не зрушивши з місця, не окликнувши чоловіка. Дивна річ — вона вперше за багато місяців відчула, що чинить правильно.

Квартира занурилася в незвичну тишу. Зникло фонове бурмотіння телевізора, який Кирило традиційно вмикав, тільки-но заходячи додому. Не долинало звичного стукоту ложки об чашку, коли чоловік розмішував цукор, вічно гортаючи щось у телефоні. Тетяна оглянула кухню — таку звичну й раптом неприродну. Треба ж, коли вона востаннє залишалася вдома зовсім одна?

Промінь сонця, що пробився у вікно, висвітив пилюку на підвіконні, крихти на краю столу, непомітні досі розводи на підлозі. Тетяна витягла зі шафи ганчірку. Робота завжди допомагала привести думки до ладу.

Наступну добу вона провела у клопотах, які несподівано принесли їй задоволення. Тетяна вимила вікна, що давно потребували чистки. Поміняла постіль, перебрала шафу, позбувшись одягу, який не вдягала роками. До вечора приготувала вечерю — не на двох, за звичкою, а рівно стільки, скільки хотілося з’їсти самій.

Дивовижно, але вперше за довгий час Тетяна не відчувала постійної напруги, яка роками жила в цих стінах. Не потрібно було підлаштовуватися під чужі графіки, настрої, звички. Не потрібно було чекати, коли чоловік повернеться з роботи, здригатися від кожного телефонного дзвінка, боячись почути голос свекрухи.

Ближче до опівночі Тетяна налила келих червоного вина, взяла давно відкладену книгу і вмостилася в кріслі. Усвідомлення прийшло несподівано — вона вже й забула, коли востаннє почувалася так умиротворено у власній квартирі.

У день святкування ювілею Тетяна не телефонувала ні чоловікові, ні його матері. Вранці надіслала коротке привітання без зайвих емоцій і подробиць. Відповіді не отримала, та й не розраховувала на неї.

Життя текло рівно. Тетяна ходила на роботу, вперше за довгий час зустрілася зі старими подругами, дивилася улюблені фільми (не відволікаючись на приготування вечері для чоловіка). Дивно, але відсутність Кирила не викликала ні тривоги, ні почуття втрати. Навпаки — з’явилася якась внутрішня легкість.

Через кілька днів Тетяна, гортаючи стрічку в соцмережі, натрапила на фотографії з урочистостей. Ніна Петрівна в ошатній сукні, оточена гостями. Святкування проходило в невеликому кафе на околиці міста. Тетяна впізнала інтер’єр — вони з Кирилом якось заїжджали туди перекусити дорогою з вокзалу. На одному зі знімків чоловік стояв поруч із матір’ю, обіймаючи її за плечі. Підпис свідчив: «Моя найрідніша людина». Кирило усміхався — відкрито, щиро, безтурботно. Без Тетяни.

Дивно, але побачене не викликало образи. Кирило справді виглядав щасливим поруч із матір’ю — і це нормально. Можливо, йому комфортніше там, де від нього не вимагають змін, де не потрібно йти на компроміси, де все чітко й зрозуміло?

На третій день після ювілею Тетяна почула звук ключа, що повертається в замку. На порозі стояв Кирило — трохи розгублений, із невеликою спортивною сумкою в руках.

— Привіт, — буркнув чоловік, проходячи в коридор і знімаючи взуття.

— Як справи? — спокійно поцікавилася Тетяна, спостерігаючи, як Кирило акуратно ставить черевики на полицю.

— Нормально, — відповів Кирило. — У тебе як?

— Теж… нічого, — відгукнулася Тетяна.

— Ювілей вийшов чудовий, до речі, — додав він. — У кафешці недалеко від маминих друзів. Навіть краще, ніж якби вдома гуляли.

Тетяна мовчки кивнула, не знаючи, що сказати.

— Слухай, — Кирило пройшов на кухню, плюхнувся на табурет. — Я тут трохи подумав. Може, мама й справді перегнула палицю. Але і ти могла б поставитися м’якше. Сама зрозумій — шістдесят років не щодня буває…

Тетяна уважно дивилася на чоловіка й раптом зрозуміла — вона не відчуває ні обурення, ні гніву. Тільки втому і якесь глибоке, тихе жаління.

— Тобі справді здається, що мене можна виставити з мого дому, а потім повернутися, наче нічого не сталося? — вимовила вона.

Кирило насупився:

— Почекай, я не виставляв… Я просто запропонував…

— Я не диванна подушка, яку можна прибрати, коли заважає, а потім повернути назад, — обірвала його Тетяна. — Я жива людина. І моя квартира — не прохідний двір для чужих гулянь.

— Господи, Тань, ну що ти починаєш! — Кирило стукнув долонею по столу. — Я ж попросив вибачення! Чого тобі ще треба?

Тетяна повільно похитала головою:

— Ти не просив вибачення, Кириле. Ти сказав, що я «могла б бути м’якшою». І досі не розумієш, що саме було не так.

Кухня поринула в тишу. Чоловік дивився на Тетяну так, ніби вперше її бачив.

— Знаєш, — промовив він після довгої паузи, — мабуть, поки поживу у Сергія. Даси зібрати речі?

Тетяна кивнула. Дивно, але це рішення не викликало в ній ні протесту, ні потреби щось виправити. Навпаки — всередині розлилося дивне, але приємне відчуття звільнення.

Кирило не виїхав миттєво. Спершу забрав найнеобхідніше, потім ще кілька разів навідувався за рештою речей. За тиждень у квартирі не залишилося жодного сліду його перебування — лише кілька спільних фотографій, які Тетяна прибрала в шухляду.

Ніна Петрівна зателефонувала лише один раз — повідомити, що син «зовсім змарнів» і Тетяні час би «перестати дуріти й помиритися». Тетяна вислухала, ввічливо подякувала за турботу, але твердо заявила, що примирення не буде.

— Кирилові потрібна жінка, яка повністю його підтримуватиме, — промовила Тетяна без злості й образи. — А мені потрібен чоловік, який поважатиме мої кордони. Ми обидва заслуговуємо на те, чого прагнемо. Просто не разом.

Свекруха роздратовано пирхнула й кинула слухавку. Більше дзвінків не було.

Розлучення пройшло на диво спокійно, без скандалів і сварок. Ділити було майже нічого — квартира належала Тетяні, спільно нажитого майна практично не було. Кирило сцен не влаштовував, лише попросив повернути подарований колись ноутбук, на що Тетяна легко погодилася.

Іноді вечорами, згорнувшись у кріслі й дивлячись на вогні міста за вікном, Тетяна замислювалася: чи було в їхньому шлюбі щось справжнє? Чи справді Кирило її кохав, чи просто знайшов зручний притулок, де про нього дбали, але нічого не вимагали натомість?

Відповіді Тетяна не знала. Але з кожним днем усе чіткіше усвідомлювала — вона більше не боїться самотності. Не боїться тиші у квартирі, не боїться самостійно приймати рішення. Її дім знову став фортецею, де можна залишатися собою, не озираючись на чужі бажання й претензії.

Через пів року Тетяна випадково натрапила на Кирила біля торгового центру. Колишній чоловік виглядав підтягнутим, оновив гардероб, зробив модну стрижку. Поруч стояла мініатюрна блондинка з порцеляновою шкірою і ніжним рум’янцем на щоках.

— Привіт, — ніяково промовив Кирило, переминаючись із ноги на ногу. — Познайомся, це Юля. Ми зустрічаємось.

Дівчина сором’язливо усміхнулася й простягнула руку:

— Дуже приємно.

— І мені, — щиро відповіла Тетяна.

Дівчина дивовижно нагадувала молоду версію Ніни Петрівни — ті самі риси обличчя, такі самі ямочки на щоках при усмішці, той самий погляд знизу вгору на Кирила. Свекруха, мабуть, у захваті.

— Як ти? — поцікавився Кирило після незручної паузи.

— Чудово, — усміхнулася Тетяна. — Справді, все добре.

І це була чиста правда. Вона справді знайшла внутрішню рівновагу. Навчилася цінувати особистий простір, свободу вибору, право казати «ні». У її домі тепер з’являлися лише бажані гості. І більше ніхто не пропонував їй «зникнути на тиждень».