Коли Ірина сказала мені, що їде за кордон на заробітки, я подумав: от і добре, хоч удома тиша буде. Я не очікував, що мені доведеться самому розплутувати доньчині коси, розбиратися з уроками й слухати, як вона серед ночі кличе маму крізь сон.

А найгірше – мені довелося подивитися в очі своїй дитині й уперше за довгий час чесно визнати: я не вмію бути татом, хоч і вважав себе хорошим чоловіком. А все почалося з того, що я звик міряти любов грошима…

– Василю, я більше так не можу, – Ірина сиділа на краю ліжка з дорожньою сумкою. – Ти на роботі з ранку до ночі. Я тут із Анею сама. Ми ж не живемо, а виживаємо. Ти все скидаєш на мене, а сам лиш годуєш нас грошима.

– А що ти хочеш? Щоб я квіти дарував? Співав колискові? Я ж не телеведучий з ранкового шоу. Я чоловік, я забезпечую. От і все.

– Я їду до Польщі, – сказала вона тихо.

– Хоч трохи зароблю, побачу, що таке нормальне життя. А ти, Василю, побудь батьком. Хоч раз.

Я мовчки вийшов. Звісно, мені було неприємно, але частинка мене подумала: побачимо, як вона там справиться.

Та перші кілька днів без Ірини дали мені по голові. Аня прокидалася раніше за мене. Вона хотіла снідати, а я не знав, де каша. Вдягалася не по погоді, а я не розумів, чому вона плаче через це. Увечері я мав допомагати з уроками, але виявилося, що задачі з математики вже не на моїй орбіті.

– Тату, ти забув купити фломастери. Без них нас не пустять на заняття.

– Ну то візьмеш щось інше.

– А мама завжди пам’ятала!

І це було ще м’яко сказано. Мама пам’ятала все. І каструля з супом у холодильнику, і чисті шкарпетки, і день, коли в школі потрібно було принести аплікацію з листя. А я? Я сидів у телефоні, кидав гроші на картку Ірині й вважав, що цього досить.

Одного разу я навіть спробував зробити Ані зачіску. Вийшов щось на зразок повстання локонів. Вона подивилась у дзеркало, притиснула губи і прошепотіла:

– Я не хочу йти в школу.

– Аня, та що тут такого?

– Мама ніколи мене так не чуприла.

Я розгубився. Стояв посеред ванної з гребінцем у руці, ніби з шаблею в битві, якої я програв ще до початку.

Через два тижні я вперше не пішов на роботу. Ми з Анею пішли в парк. Вона каталась на гойдалці, а я сидів на лавці, спостерігаючи, як інші батьки сміються зі своїми дітьми. Один хлопчик упав, розбив коліно – тато підняв, обняв, витирав сльози. А я подумав: а що би я зробив? Закричав би? Сказав би: сам винен?

Тоді я зрозумів – я не боюся болю дитини. Я боюсь її близькості.

З Іриною ми майже не говорили. Вона працювала на кухні в готелі. Скинула мені фото – у фартусі, з темними колами під очима.

– Як Аня?

– Та все нормально. Уроки, мультики…

– Вона питала за мною?

Я не відповів. Хоча правда була – питала. Щоранку. І щоночі.

Місяць потому Аня занедужала. Температура під 39. Ніч, аптеки зачинені, вона гаряча, як вугілля, а я не знаю, що робити. Я дзвоню Ірині.

– Іро… вона горить…

– Василь, не панікуй. Візьми серветки, оцет, вода. Обтирай. І ліки від жару маєш?

– Здається, є… – я рився в аптечці, руки тряслися.

– Вона буде в порядку. А ти впораєшся, чуєш? Вона тебе любить. Вона твій компас. Просто не загуби її…

Ми мовчали хвилин десять. Вперше за весь час я не хотів кинути слухавку.

Аня почала писати Ірині листи. Справжні, на папері. Я носив їх на пошту. Іноді додавав малюнки. Іноді писав і сам. Хоча то були радше вибачення, ніж листи.

Одного разу вона написала:

– Мамо, тато навчився смажити сирники, але їх треба їсти з заплющеними очима. Бо вони дивні, але смачні.

Я сміявся. Аж до сліз. Я навчився смажити сирники. І це була перемога.

Через пів року Ірина повернулася. Я не знав, як її зустрічати. З квітами? З тортиком? З промовою?

– Аня в школі?

– У бабусі.

– Тоді скажи мені: що змінилося?

Я не знав, як це сформулювати. Але сказав:

– Я більше не плачу зарплату замість батьківства. Я не перекладаю любов на перекази. Я живу. І хочу, щоб ми всі знову жили.

Цього разу ми сіли не як вороги, а як союзники. Вона не розпаковувала валізу. Але й не поспішала знову тікати.

– Дай мені трохи часу, Василь. Я маю звикнути, що ти вже інший.

– Я сам ще до цього звикаю, Іро. Але я справді інший.

Минув рік. Аня знову спить спокійно. Ірина досі каже, що сирники в мене – як з мультика: криві, але добрі. Іноді я прокидаюсь раніше, щоб встигнути поставити чайник і пошукати її у волоссі доньки, у її раптових усмішках.

Можливо, я не став ідеальним батьком. Але я точно перестав бути чужим.

А тепер скажіть мені, по-чесному: чому ми, чоловіки, іноді розуміємо, як сильно любимо, лише коли залишаємося самі?

Джерело