– Мамо, тобі треба виписатися з квартири на кілька місяців.

– Навіщо? І де я зареєструюсь?

– У селі. Ти все одно з травня до жовтня там живеш.

– Так я довідку завжди брала на субсидію, щоб зайве за квартиру не платити. Навіщо виписуватись?

– Ми з Володею хочемо дитину взяти, вже майже всі документи зібрали, до школи названих батьків ходимо. Але в нас одна проблема – можуть відмовити, бо метрів може не вистачити.

– Якщо ми з ним удвох у двокімнатній живемо, то дитині, вважається, є місце. А з тобою нас троє на цій площі. Можуть відмовити.

– З чого ви взагалі задумали чужу дитину брати? Ви ще молоді, свою дочекайтеся. Чужа і своя – велика різниця.

– Мамо, ми вже сім років одружені, а дітей немає. До лікарів ходили, я Володьку насилу вмовила. Все в нас гаразд – і в мене, і в нього. У всіх наших друзів діти вже або ходять до школи, або ось-ось підуть.

– Тамара, ти що, так сильно дитину хочеш, що готова будь-кого взяти?

– Причому тут дитина! Я боюсь, що Володька мене покине. Ми у вихідні до Юльки на дачу на шашлики їздили. У них із Сашком уже двоє дітей. Катя з Льошею приїхали, у них синові п’ять років.

– Володька з ними грав, на плечах тягав. Діти на ньому висли цілий день, а він цьому радий. А Юлька ще згадала, що в якихось їхніх знайомих теж дітей не було, і вони розлучилися.

– А потім він одружився, і вона знову вийшла заміж, і в обох сім’ях діти з’явилися. Мене такий сценарій не влаштовує. Краще я дитину з дитячого будинку візьму.

– А як чоловік до цього ставиться? – Запитала мати.

– Він не проти, але сказав, що рішення за мною.

Мати, звичайно, з квартири виписалася, а через півтора місяця Тамара та Володимир привезли туди дворічну білявку Оленку.

– Мені взагалі інша дівчинка сподобалася – така жвава, реготушка, але вона темненька, а в рисах обличчя щось азійське. А Олена світла, – пояснила матері Тамара.

– Ти що, доньку по масті, як цуценя, вибирала? Треба було брати ту дитину, яка до серця припала, – похитала головою мати.

Дівчинка була похмура і трохи налякана. Тамара посадила її на килимок у дитячій та обклала іграшками. Оленка дивилася на них, але навіть не робила спроби взяти якусь до рук.

Тоді Тамара сама взяла яскравого пластмасового зайця, піднесла його ближче до дівчинки, та показала, як зайчик стрибає. Дівчинка закопилила губки та заплакала.

До кімнати вбіг Володя:

– Що у вас трапилось?

– Не знаю, я їй зайця показала, а вона заревіла, – розгублено сказала Тамара.

Чоловік узяв дівчинку на руки:

– Оленка їсти хоче? Ходімо їсти.

Він забрав дівчинку на кухню і нагодував, а потім уклав спати.

– Як у тебе чудово виходить, – ревниво сказала Тамара. – А мене вона взагалі не слухає.

– Просто ти в батьків одна, а ми втрьох росли, і я старший. Тож іноді доводилося братів няньчити. Почекай, навчишся, і Оленка до нас звикне.

Тамара намагалася, але час минав, а дівчинка її ніби не помічала. Ні, вона не вередувала, слухняно йшла їсти, коли її звали, або гуляти, мовчки перекладала з місця на місце іграшки, але все це без емоцій.

Через місяць вона сказала перше слово – дай. Ще місяць Тамара вчила дівчинку говорити «мама» та «тато». Нарешті Оленка сказала – «мапа», і так почала звертатися і до Тамари, і до Володі.

Чоловік працював, а Тамара цілий день проводила вдома з дитиною, і за пів року вона відчула себе повністю без сил.

Поскаржитися Тамара могла тільки матері:

– Мамо, вона взагалі не посміхається! Ти бачила дітей, які не посміхаються? Дивимося мультики – на обличчі жодних емоцій. Вимикаю телевізор – рев!

– У п’ятницю на дитячому майданчику гуляли. Олена у хлопчика машинку відібрала. А коли він хотів її забрати, вона його по голові стукнула совком. Довелося мені перед мамою хлопчика перепрошувати.

– А що Володя каже? – Запитала мати.

– Нічого не каже. Він працює на півтори ставки, додому приходить стомлений. Не хочу я його ще цими проблемами вантажити. Але мені здається, що він уже пошкодував, що ми Олену взяли.

– А ти?

– Не знаю. Втомлююся я з нею дуже. Ми ніби ведемо змагання – хто кого. Я думала, разом із дитиною радість до хати прийде, а радості нема. Хоч говорити трохи почала.

– Нас, звичайно, попереджали, що в неї затримка мовленнєвого розвитку, але я думала, що в сім’ї, в нормальних умовах, все прийде в норму.

– А почали до садка медогляд проходити, їй стільки діагнозів наставили! Зараз у звичайний сад піде, а за два роки перед школою треба буде у логопедичний переводити. Не пощастило нам з Оленою.

Восени Олена пішла до садочка, а Тамара вийшла на роботу. Вона була щаслива, що змогла повернутись до звичайного життя, і не розуміла, чому раніше не цінувала тієї свободи, яка в неї була до того, як у сім’ї з’явилася Оленка.

Але через кілька місяців Тамара відчула себе погано – їй постійно хотілося спати, вона стала дратівливою. А коли з’явилася ранкова нудота, жінка вирушила до лікаря.

– Що ви дивуєтесь? – Запитала лікар, – класичні симптоми – вісім-дев’ять тижнів.

Радості не було меж! Володимир намагався сам забирати Олену із саду, займався з нею вечорами, щоб Тамара відпочивала.

А коли її таки поклали на збереження, із села, де вона так і залишилося жити, приїхала мати, щоб допомогти зятю.

Син з’явився у призначений термін. Його назвали Єгором – на честь батька Володимира.

Поживши у місті кілька тижнів після появи онука, бабуся поїхала. Чоловік знову цілий день був на роботі, і Тамарі доводилося крутитися вже з двома дітьми.

Забираючи дівчинку з саду, Тамара годувала її вечерею, якщо треба було – купала і відправляла до дитячої.

Іноді вона туди заглядала і завжди бачила ту саму картину: Олена сидить на килимі, переставляє іграшки з місця на місце і щось бурмоче собі під ніс.

Іноді Тамара думала, що даремно наполягла на тому, щоб взяти дитину з дитячого будинку, але вона відганяла від себе цю думку.

Володя вечорами із задоволенням бавився з сином. Іноді він питав у дружини, як там Олена.

– Так само. Вихователі постійно скаржаться, що вона чубиться з дітьми, не хоче малювати, ні ліпити, ні вчити віршики.

Вчора на фізкультурному занятті стукнула хлопчика гімнастичною палицею, на прогулянці кидалася камінням. Я вже стомилася це слухати. Радять сходити з нею до психолога та до логопеда. А коли йти?

Якось увечері Тамара показала чоловікові синець на нозі Єгора.

– Я була на кухні. Чую Єгор заплакав, забігаю в кімнату, а там Олена просунула крізь прути ліжечка палицю від дерев’яної пірамідки й круглою основою тицяє Єгора по ногах. Володя, я давно хотіла тебе попросити: здаймо її назад. Я її вже бачити не можу!

Володимир, на диво, погодився із дружиною. Але якщо взяти дитину під опіку досить складно, то відмовитись від неї не простіше.

Тамара та Володимир написали у відділі опіки заяву з проханням звільнити їх від обов’язків опікунів. Крім того, їм довелося розмовляти із психологом, пояснювати причину своєї відмови. Все це зайняло понад два тижні.

Тамара викликала з села матір. Поки Олена ще була вдома, поряд із нею постійно була бабуся, а Тамара майже не спускала Єгора з рук.

Нарешті рішення було ухвалено, і Олену направили до соціально-реабілітаційного центру. Тамара зітхнула вільно.

Щоб сусіди не пліткували, вони сказали всім, що Олена з бабусею поїхали в санаторій. А самі, продавши квартиру, перебралися до іншого району міста.

Єгор ріс. Ось йому вже два роки. Тамара вирушила в іграшкову крамницю за подарунком для сина.

Проходячи через парк, вона раптом зупинилася. Їй назустріч йшли чоловік та жінка. Між ними, тримаючи їх за руки, підстрибуючи на ходу, йшла Олена.

Вона сміялася і щось розповідала, повертаючись до жінки, то до чоловіка. Вони усміхалися їй у відповідь.

Тамара сховалася за дерево, щоб Олена її не побачила. Як таке могло статися? Іншим вона посміхається, радіє життю, а з ними – лише негатив?

Навіть не спало на думку недолугій, що, можливо вони щось робили не так? Щоб діти були щасливі, їх треба любити! Ви зі мною згодні?