Валерія почувала себе погано у новій родині батька. Мачуха Лєру не жаліла, проте свого ставлення до маленької дівчинки ніколи не приховувала. Нерідко говорила, що вона у їхній сім’ї зайва.

Батько тільки відмахувався або сміявся, переводячи все в жарт. Але Лєра, дивлячись на нього, бачила, що в чомусь він згоден із цими злими словами.

Не дарма ж її вісім років виховувала бабуся, поки батько влаштовував своє життя. Але навіть коли знайшлась та жінка, що покохала його у відповідь і погодилася з ним жити, він не поспішав забирати доньку.

Так Лєра і продовжувала жити з бабусею, задовольняючись рідкісними зустрічами з батьком.
Втім, доки вона була маленька, її таке життя влаштовувало. Свою бабусю вона дуже любила і не уявляла, що може бути інакше.

Бабуся, коли зрозуміла, що її син не поспішає забирати доньку, відверто його лаяла, називала безвідповідальним підкаблучником.

– Що за жінку ти знайшов? Кажеш, вона не готова прийняти твою дочку? Відповідай, що не готовий прийняти її сина!

Батько знову ж таки відмахувався:
– Розберемося. Потрібен час, – казав він.

– Елі треба звикнути до дівчинки.

– Щось тобі не потрібен час, щоб звикнути до її сина, – бурчала бабуся.

– Я не вічна. Тиск щодня валить мене з ніг. Близько той час… На кого я дівчинку залишу?

Батько хмурився, обурювався, викручувався. Лєра тоді думала, що у тата справді все складно у житті й дарма бабуся на нього так насідає.

А ще Лєра вірила кожному слову батька. Почала мріяти, що в її житті скоро з’явиться мама та брат. І все в них буде правильно. Як у всіх. Щаслива повноцінна родина.

Однак у мачухи було інше уявлення про щасливу ​​родину, де присутні лише троє: вона, чоловік та її син. Тому, коли не стало бабусі, вона з порога поставилася до неї вороже.

Дала зрозуміти, що дівчинка для неї тягар. Тоді Лєра і зрозуміла чому нарікала бабуся. Батько за Лєру не заступався, боявся сваритись із дружиною.

Мало того, намагався ще більше їй догодити, наче вибачаючись за те, що йому довелося забрати дочку до себе.

Якось увечері, лягаючи спати, Лєра зрозуміла, що залишилася одна на цьому світі. У роті стало гірко, а в горлі з’явилася грудка. Дівчинка почувала себе зрадженою. І це почуття закріпилося у ній на довгі роки.

Мачуху Елеонору, здавалося, дратувала одна її присутність. Але зробити із цим вона нічого не могла. Тому зганяла зло, як уміла.

– Як шкода, що Лєра не має ще однієї бабусі, – говорила вона. І батько підтримував ці слова. Сміявся. Лєрі було прикро до глибини душі. Вона гірко плакала. Батько винно на неї дивився і знизував плечима.

– Ми ж просто жартуємо. Не варто влаштовувати істерику на порожньому місці. Ти ж не істеричка якась, щоб влаштовувати трагедію з нічого?

– Я можу поїхати у квартиру бабусі. Житиму там сама, щоб вам не заважати, – крізь сльози промовила вона.

Мачуха ж тільки посміхнулася і згадавши щось цікаве, звернулася до чоловіка.

– До речі, що там із квартирою бабки?

– Виставив на продаж. Район добрий, продамо швидко. Тільки не називай її бабкою, вона таки була мені мамою.

– Чудово, – проігнорувала зауваження Елеонора.

Валерія не припускала, та й не думала тоді, що батько робить величезну помилку. Жили вони у трикімнатній квартирі.

Квартира була гарною, просторою, світлою, але старомодною і ніби незатишною. Батько вирішив вкласти вторговані з продажу бабусиної квартири гроші в ремонт, купити хорошу техніку.

Суму, що залишилася, вони з мачухою просто прогуляли. У той момент він не думав про майбутнє дочки, просто хотів догодити дружині. І вважав, що робить добру справу для своєї сім’ї.

Це потім стало ясно, що він зробив непоправну помилку. За документами квартира, в якій вони жили, взагалі належала синові мачухи.

З ним у Лєри теж стосунки не склалися. Дивлячись на те, як ставиться мати до дівчинки, він копіював її поведінку, знаючи, що нічого йому за це не буде.

Згодом сльози Лєри висохли, образа змінилася злістю. Хотілося, щоб мачусі та зведеному братові було так само боляче, як і їй. Лєра навіть почала уявляти, як із ними трапляється якась трагедія.

У цих думках вона знаходила втіху і цих же думок соромилася, розуміючи, що неправильно бажати іншому зла. Навіть, якщо цей «інший» – мерзотник рідкісний.

Шукати підтримки у батька було марно. Він завжди вставав на бік дружини й рідко вислуховував дочку. Лєра стала звикати до такого життя і намагалася вкотре не з’являтися на очі.

І всіх це влаштовувало. Про Лєру згадували лише тоді, коли їй потрібно було щось купити. Чи одяг, чи то звичайну канцелярію до школи, необхідну кожній дитині. Мачуха, чуючи про витрати, постійно морщилася й іноді влаштовувала скандали.

– Але це ж потреба! – виправдовувався батько.

– Не прийде ж вона до школи без усього?

– Я знаю, – злилася Елеонора.

– Але не треба давати понад те, що необхідно!

Про кишенькові гроші Лєра попросила батька лише один раз. Але він вкотре відмахнувшись, почав скаржитися на нестабільну зарплатню.

Так, у віці п’ятнадцяти років, Лєра після школи почала роздавати листівки. На щастя, на її маленький скромний прибуток не претендували. Але й батько припинив виділяти кошти на потреби.

– Якщо працює, значить щось отримує. – Розсудила Елеонора. – Значить куртку та черевики на осінь купить сама.

Лєра не сперечалася. Лише міцніше стиснула кулаки, бо знала, що марно лаятись. Все одно їй нічого не досягти, адже дві дорослі люди вже прийняли рішення.

А справи в сім’ї справді на той момент були скрутними. Мачуха потрапила під скорочення, батькові затримували зарплатню. Лише зведений брат Іван не сумував.

Його криза сім’ї ніколи не стосувалася. І він думав, що так буде й цього разу. Мачуха оточила його тим материнським коханням, на яке тільки була здатна. Ростила егоїста без жодних цінностей.

Іван, якщо щось хотів, то завжди отримував на першу вимогу. Звик, що його думка чи не найважливіша у сім’ї. Лєра іноді заздрила йому. Їй хотілося, щоб і до неї рідний батько хоч іноді ставився, так само як мачуха ставилася до свого сина.

І все ж таки навіть йому Елеонора припинила виділяти кишенькові гроші. Іван не обурювався і не скандалив, вимагаючи бажаного. Він розв’язав проблему по-своєму.

Тихенько крав золото матері й через знайомого здавав у ломбард. Коли мачуха виявила пропажу, то звинуватила в цьому Лєру. Тут дівчинка і не витримала.

Стало так прикро через несправедливі звинувачення, що вона висловила всі образи, що накопичилися за роки. Дісталося і батькові, і братові, і мачусі. Але хто її слухав?

– Злодійка! Або зізнавайся, або здам тебе в поліцію! Усі чеки, бирки на золото я маю. Достатньо буде разок проїхатися ломбардами.

– Так проїдьте, – тільки й відповіла Лєра.

– Я зроблю все, щоб тебе відправили в колонію для неповнолітніх! – заверещала Елеонора.

– Не сумніваюся.

Всі були настільки злі, що ніхто не помітив, як злякався Іван, почувши загрозу матері. Він не придумав нічого кращого, як покликати Валерію на розмову, та налякати, щоб узяла провину на себе і справа не дійшла до поліції та з’ясування обставин.

Залякувати Лєру вирішив разом із друзями. Запросив сестру на будівництво неподалік будинку, бо знав, що воно погано охороняється і ніхто їх не побачить.

Лєра зведеного брата не боялася, сама хотіла наполягти, щоб той зізнався своїй матері в крадіжці.

І даремно не боялася. Брат узяв із собою двох друзів, щоб у разі, якщо сестра не зрозуміє слів, застосувати силу.

Лєра слухала, як Іван спочатку спокійно, а потім наполегливіше вимагав взяти провину на себе. Її погляд, тим часом був прикутий до металевої конструкції, яка знаходилася за його спиною.

У темряві здалося, що вона не має стійкості й ось-ось повалиться. Подумалося, як буде мачусі, коли та дізнається, що її сина трагічно не стало. А головне – за яких обставин.

Їй нарешті стане боляче і неприємно. Можливо, вона навіть збожеволіє. Але все це миттю пролетіло в голові.

Лєра почула характерний скрип, брязкіт і наступної миті, схопила брата за комір його куртки й з усієї сили відтягнула вбік. Вони впали, і Лєра відчула сильний пекучий біль у правій руці.

– Ти що божевільна…

– Тільки й встиг обуритися Іван. Тому що за мить, конструкція повалилася саме на те місце, де щойно він стояв.

Хлопці, що були з ним, перелякалися і, здається, закричали. Іван же, підвівшись, намагався збагнути, що щойно сталося.

Лєра, злякана не менше за інших, зрозуміла, що попри погані думки, які час від часу лізли в голову, ніколи б не змогла допустити такої трагедії.

З будівництва йшли швидко. Боялися, що їх побачать, бо на шум можуть прийти люди. Лєра йшла, притискаючи хвору руку до себе. При падінні вона пошкодила ще й ногу, тому сильно відставала. Іван зупинився і підхопив її на руки.

– Я просто не хочу, щоб нас застукали, – сказав він.

Додому повернулися забруднені та перелякані. Батькам не стали говорити про те, що сталося насправді. Іван сказав, що Лєра затнулася на сходах, і в це повірили. Але скажи вони, що Лєру скривдили, ніхто б все одно розумітися не став.

На щастя, у лікарні повідомили, що перелому немає. Тільки розтягнення зв’язок.

Іван зізнався матері, що крав золото. Вона до останнього не хотіла в це вірити. І все ж таки від Лєри відстала. І думки про поліцію відразу канули в небуття.

Іван з того часу ходив задумливий. Сестру більше не підставляв, своєї провини на неї не вішав, але й дружби між ними не було. Лєра слів подяки й не чекала.

Вона не пошкодувала про те, що врятувала зведеного брата, хоч він і був «мерзотником». А тим більше не думала дорікати йому і нагадувати, як зберегла якось йому життя.

І все ж щоразу стикаючись з ним у квартирі, в його очах вона бачила провину. Щось його обтяжувало і не давало спокою.

Мачуха, як і раніше, не сприймала Лєру. Коли дівчині виповнилося вісімнадцять, почала натякати на те, що настав час тій з’їхати, звільнити кімнату. Тільки йти Лєрі не було куди. Доводилося терпіти та вислуховувати.

Розмова про нерухомість стала заходити досить часто, коли Іван виявив бажання одружитися. Хотів продати квартиру і переїхати в інший район.

Мачуха Елеонора навіть розгубилася, коли почула таку заяву від сина. Але й із цієї ситуації знайшла вихід. Придивилася кімнату у старому будинку на околиці міста.

– Інформація перевірена, – волала вона. – Будинок – повний мотлох, через рік – другий, його визнають аварійним і розселять мешканців. Купуючи там кімнату, ми робимо інвестицію.

– Вийдемо зрештою переможцями. Іван з дружиною житимуть у власній квартирі, ми з тобою у квартирі, яку нам виділять. – Пояснювала вона батькові.

– А Лєра?

– А ось із Лєрою треба думати. Сподіваюся, ти поговориш із дочкою і все поясниш. Зрештою, вона теж може вийти заміж за кого-небудь.

– Або ж покине навчання, знайде нормальну роботу і винаймає квартиру. Варіантів маса. І так надто довго користувалася нашими благами.

Батько, як завжди, підтримав дружину.

Лєра зрозуміла, що невдовзі їй жити надворі. Якщо подасть до суду, навряд чи одна чогось доб’ється. На послуги навіть дуже поганого адвоката вона не мала грошей.

А може, просто за роки життя в таких умовах уже внутрішньо змирилася з поразкою, так і не спробувавши боротися.

Мачуха з батьком переїхали до старого будинку. Кімната, що вони купили, була мала навіть для них двох. Гарячої води не було, туалет був загальним. Умови не з найкращих.

Лєра поки що жила у квартирі брата. Іван її не квапив із переїздом і за одне це вона була йому вдячна. Хоча дякувати тут не було за що.

У день угоди брат був як ніколи похмурим, обурювався, нервував, кричав на когось телефоном. Лєра все чекала, коли він вкаже їй на двері. Близьких подруг, які змогли б їй дати притулок, не було. Заміж аби лише за кого, вона виходити відмовилася.

Єдиним варіантом залишалося винаймати ліжко-місце в якомусь обшарпаному хостелі, і цей момент вона намагалася відтягнути до останнього.

Однак увечері, коли Іван повернувся додому, настрій у нього був, як ніколи хорошим.

– Виручив більше, ніж планував, – похвалився він і простяг стос грошей. – Тут вистачить на маленьку студію. На більше не розраховуй.

Лєра подумала, що то розіграш. Пранк. Знущання з її становища. Проте Іван розлютився.

– Що стоїш, як бовван? Бери, доки не передумав! І так через силу ділюся. Це моя подяка за врятоване життя.

– Я не за гроші ж тоді…

– Та кинь… Фіг би я цю квартиру продав, якби був на тому світі. Фіг би її купили, якби не ремонт, який тут є. Щоправда, технікою не поділюся.

Іван на мить засумнівався, видно було, що йому дуже важко ділитися грошима. Та й вчинок цей був йому невластивим. Лєра взяла гроші. Кивнула.

І більше нічого розпитувати не стала. Боялася злякати удачу, боялася, що емоції, що наринули на брата, зміняться, і він передумає. Зрозуміла, що якщо не почне діяти швидко, залишиться ні з чим.

Студію Лєра купила у непоганому районі, який тільки-но починав забудовуватися. З моменту переїзду жодного разу не спілкувалася з Іваном.

Не знала, шкодує він, що дав тоді грошей, чи ні. Втім, це було неважливо. У Лєри почалося нове спокійне життя, в яке якось увечері вдерся батько.

Будинок, у якому він жив із мачухою, не розселили. Через незручності, вони постійно скандалили. Їхню кімнату ніхто не хотів купувати.

Проте їхнє життя стало нестерпним набагато раніше, того дня, коли мачуха дізналася про те, як син розпорядився грошима. За словами батька, від злості у його дружини стався нервовий зрив.

– Ти могла б туди переїхати, а нам звільнити студію, – сказав батько. – Так буде правильно, і я згоден з Елькою. Тим більше ти купила її за гроші, які тобі не належать.

– Іван не думав головою, коли передавав тобі частину вторгованих коштів. Він помилився. Ми з Ельою теж помилилися, вирішивши витратити всі накопичення на цю жахливу кімнату. Але все можна виправити.

Лєра не знала, який сенс вкладає батько у фразу “все можна виправити”. Особисто їй нічого виправляти було не треба.

Вона, як і раніше, була зайвою в житті батька. Але тепер її це не хвилювало. Вона скинула виклик та заблокувала його номер.

Подумалося, що тепер мачуха буде щасливою, адже Лєра назавжди зникла з їхнього життя. І, як кажуть – Бог їм суддя! Він все бачить, і дає по заслугах наших…

Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.