– Якби не мати, я б ніколи сюди не приїхала! – з порога кинула Олена, стискаючи в руці мокру парасольку.

Брат Костя стояв у передпокої.

– А я думав, ти й заради неї не приїдеш, – сказав він холодно.

Дощ лив стіною. Старий будинок рипів під натиском вітру, ніби видихав біль, що скупчився за роки. У глибині будинку чувся кашель – тихий, рваний.

Кашляла їхня мати, заради якої Олена повернулася в місце, яке колись присяглася залишити назавжди.

– Ти навіть не подзвонив мені, коли її відвезли до лікарні. – Олена скинула з плеча змоклу сумку, зняла пальто. Голос її тремтів від злості.

– А ти коли востаннє сама дзвонила? – роздратовано кинув у відповідь Костя. – Усі ці роки тебе мало цікавило, як ми живемо.

Олена не відповіла.

Колись у цих стінах кипіли нескінченні скандали: батько завжди під мухою і злий, мати – забита та мовчазна, діти – безсловесні свідки, які не мали права голосу. Костя став бронею, Олена – втікачем.

Тепер минуле знову постукало у двері, наче непроханий гість. Олена раптом згадала: їй шість років, батько жбурляє в стіну тарілку, мати в сльозах витирає розбиті губи, Олена тремтить від страху, знаючи, що зараз буде.

Костя тягне її в сад – ховатися. Там, серед гілок дерев, вони вперше присяглися один одному, що колись втечуть звідси.

Вона втекла. Він лишився. І тепер знову опинилися тут – двоє дорослих та скривджених один на одного людей.

– Скільки років ти була десь там, Олено? Одинадцять?

– Дванадцять, – викарбувала вона. – І не пошкодувала жодного дня.

Знов почувся кашель матері. Занадто різкий, надсадний. Олена та Костя завмерли на мить. Потім знову натягли маски.

– І що тепер? Станеш сидіти тут з нею, виносити судно, слухати її марення? – Костя посміхнувся. Глухо. Безрадісно. – Вона вже й мене інколи не впізнає. Тебе, мабуть, й не згадає.

– Буду.

Олена пройшла на кухню, озирнулась. Багато що в будинку змінилося. Нові кахлі, замість потрісканих. Нові шафи для посуду, замість старих облуплених.

Новий холодильник та стіл зі стільцями. Попри те, що Костя зробив ремонт у будинку матері, в Олени все одно виникло почуття, ніби вона нікуди не виїжджала.

– Ти ні краплі не змінився, – тихо сказала Олена, але брат все одно її почув. – Так само звинувачуєш увесь світ.

– А ти? – Костя стиснув кулаки. – Звалила і забула, що маєш матір, хату… і мене.

Олена здригнулася, як від ляпаса.

Вона підійшла до вікна. За склом – та сама стара вишня. Якось вона впала з цього дерева і розбила коліна.

Тоді мати, замість того, щоб сходити по аптечку й обробити рану як слід, приклала до коліна дочки подорожник. Боялася розбудити хмільного чоловіка та нарватися на скандал.

– Що ти хочеш від мене? Якщо тобі так неприємно мене бачити, то навіщо кликав? – спитала вона брата, не повертаючись.

– Чесно? Я хочу, щоб ти лишилась. Хоча б на якийсь час, – тихо відповів він. – Тому й зателефонував.

Минуло чотири дні. Олена жила у колишній дитячій на другому поверсі. Костя – у своїй кімнаті, поряд із кухнею.

Вони перетиналися на сходах, у коридорі, на кухні – і щоразу обмінювалися важкими поглядами, наче два заручники однієї клітки.

Мати все слабшала. Часом марила, приймаючи Олену за свою стару подругу, а Костю називала ім’ям покійного батька.

Доглядаючи разом хвору матір, начебто почали знаходити спільну мову, але одного вечора все зірвалося.

– Ти стільки часу жила у своєму місті й плювати хотіла на нас! – вигукнув Костя, розливши чай ​​на стіл.

– Хто тобі заважав виїхати? Тоді б не довелося звинувачувати мене в тому, що я обрала краще життя! Жертва ти недороблена! – Олена жбурнула брудні ложки в раковину.

– Та як я міг кинути матір із цим… Батьком… – виплюнув він останнє слово, обличчя брата стало багряним.

У цей момент зі спальні долинуло слабке:

– Діти …

Обидва миттєво стихли. Потім схаменулися. Їх кликала мама.

Тієї ночі Олена довго не могла заснути. Вона сиділа на своєму старому ліжку і розглядала свої руки. Для неї втеча була порятунком. Але біль через ухвалене рішення гнила в ній роками, як незалікована рана, в яку потрапив бруд.

Вона згадала, як у сімнадцять років ховалась у сараї після того, як батько у хмільному чаді викинув її речі на вулицю.

Батька розлютило те, що Олена збиралася продовжити вчитися, замість того, щоб знайти роботу. Костя тоді прийшов до неї вночі, віддав свою ковдру з подушкою, щоб не мерзла.

Він був молодший на рік. І також, як і вона, боявся батька. Тієї ночі вона запропонувала йому тікати. Костя благав її залишитися. Вперше за весь час він сказав:

– Як без нас буде мама?

Олена тоді про неї не думала. Їй хотілося побачити інше життя. Але її зворушили сльози брата, вона пообіцяла не поспішати з втечею.

Наступного дня, коли Костя зайшов у хлів, то побачив складену ковдру і записку, залишену на подушці: «Я до тебе повернуся».

Та не повернулася.

Коли мама покликала Олену з Костею, вони сильно здивувалися, бо вона наче прозріла, згадавши той день.

– Треба було нам усім разом тікати. Треба було кидати все, та йти. Мені так шкода… Так шкода… Все було б інакше. Оленка моя. Підійди. Я подивлюсь на тебе…

Олена давно вибачила мамі, хоч і не змогла її зрозуміти навіть через роки.

– Тільки не лайтеся один з одним. Я винна. Мене звинувачуйте, – продовжувала вона.

Але ні Костя, ні Олена не наважувалися їй нічого сказати. Олена взяла матір за руку. Їй захотілося відповісти, переконати її, що все гаразд, але вона мовчала.

З очей текли сльози. Занадто багато мамі треба було розповісти й дуже мало часу залишилося. Костя також узяв маму за руку.

– Ми не сваримося, – сказав він їй. – Просто надто емоційно розмовляли.

Олені голос брата здався якимсь хрипким, він теж розумів, що можливо це її останні дні. Так і сиділи, тримаючи її за руки по обидва боки ліжка.

В обох в очах читався страх. Вони подивилися один на одного і вперше за довгий час побачили не ворогів, а переляканих дітей.

За кілька днів мами не стало. Це було тихо, без сліз. Вона просто не прокинулася.

– Що тепер? – ховаючи тремтіння в голосі, спитав Костя.

Олена знизала плечима.

– Поховаємо. Потім із будинком вирішувати…

Костя кивнув головою. Знав, що Олена захоче продати будинок. Але сьогодні не став говорити про спадок. Йому не було чого запропонувати сестрі.

Усі зароблені гроші йшли на матір. Накопичень не залишилося. Та й думати про це не хотілося, перед очима виринали різні спогади.

Він зайшов у будинок і зупинився у передпокої. Згадав, як у шість років, стояв тут і притискав до грудей просту, але найдорожчу для нього машинку. Подарунок матері.

Батько того дня кричав на неї через цей подарунок. Костя тоді сховався у шафі. Йому було страшно, що подарунок відберуть. Олена теж там ховалася, їй мама із зарплати купила ляльку.

Костя пам’ятав і зимовий вечір. Йому тоді було вже дванадцять. Були в нього санчата, які він використовував для підробітків у сусідів – возив воду, дрова.

Санчата розбилися, коли він вирішив сам покататися на них із гірки. Він дуже довго боявся йти додому. Знав, що батько розлютиться і влаштує прочухана. Дістанеться всім: йому, мамі, сестрі. Так і сталося.

Коли все стихло мати засунула йому в руку рукавиці, які зв’язала сама.

– Це тобі, синку. Щоб було тепліше…

Так він і йшов потім вулицею в цих рукавичках, схлипуючи в рукав. Він не хотів виправдовувати матір, але звинувачувати не наважувався.

Мабуть, вона просто була такою… І він любив її, незважаючи ні на що. Олена йшла поруч у таких же рукавичках і злилася на весь світ.

Вперше Костя заступився за матір після того, як Олена втекла. Настільки йому було боляче та прикро, що він знайшов у собі достатньо хоробрості, щоб дати відсіч батькові.

Йому добре тоді дісталося, але від жодного слова він тоді не відмовився. Знав, настане час, коли він матиме достатньо сил її захистити. Так і було.

Якось батько незадовго до свого відходу в інший світ зізнався:

– Знаєш, – сказав він. – Ти… правильно все зробив, що лишився. Що за неї борешся?

Костя тоді глянув на нього з презирством, але нічого не відповів.

Коли Олена дала про себе знати, Костя довгий час намагався вмовити її повернутися. Намагався пояснити, що тепер усе по-іншому. Олена не вірила.

– Хоч би відвідала. Мама багато плаче.

– Раніше треба було думати, щоб потім гірко не плакати, – коротко відповіла сестра. Образа на матір та батька була дуже сильною.

Костя їй щось відповів, Олена зачепилась за його слова. Вони тоді вперше посварилися. І з того часу між ними наче з’явилася прірва.

Ховали матір скромно. Було всього кілька людей: дві сусідки, та він з Оленою. Після цвинтаря повернулися додому. Олена не поспішала їхати до міста.

Допомагала братові розбирати речі. Тоді й знайшла мамин старий щоденник. Мамині записи були короткими.

“Костя знову ховався в шафі… Чоловік знову зірвався на мене, потім на дітей… Боже, як мені їх захистити? Звідки взяти сили? Куди йти?”

Олена посміхнулася.

– Та куди завгодно, мамо! Аби якомога далі!

“Оленка мріє про навчання. Я молюся, щоб у неї все вийшло…”

– У мене вийшло… Та не твоїми молитвами…

Коментуючи записи матері, Олена відчувала грудку в горлі. Там було багато чого ще. До самого вечора вона просиділа, впускаючи сльози на сторінки маминого щоденника. Було гірко.

Вранці Олена покликала Костю на розмову.

– Будинок… – почала вона. – Треба продати.

Костя провів долонею по столу.

– Я хотів би тут лишитися, – тихо відповів він.

– Навіщо? Тепер коли мами…

– Бо це все ще мій дім.

– Ти справді хочеш залишитися тут?

– Скільки хочеш за свою половину?

Олена відповіла не відразу, довго дивилася на брата, і зненацька сказала:

– Вибач мені.

Костя здивувався:

– За що?

– За те, що тоді не повернулася. За те, що лишила тебе одного. Я обдурила тебе, виходить!

Він усміхнувся – щиро, хоч і сумно.

– Ми тоді були дітьми, Олено. Просто дітьми. Перелякані діти.

Олена підвелася і підійшла до брата. Обійняла його міцно. По-справжньому. Як у ту ніч у сараї, коли вони були дітьми й не знали, як захистити одне одного.

І в цей момент усередині немов щось полагодилося. Розмова, яка мала закінчитися скандалом, закінчилася примиренням.

Олена поїхала наступного дня. Залишала будинок не відчуваючи агресії. Костя провів її до хвіртки. Йому було сумно прощатися із сестрою. Перш ніж сісти на таксі, Олена простягла Кості записку:

– Знайшла позавчора на горищі. Була у маминому щоденнику.

Костя розгорнув записку й одразу впізнав почерк сестри: “Я до тебе повернуся”.

Удома Костя прибрав записку в скриньку й акуратно поставив на полицю в шафі. Колись ця записка була його втіхою, а потім кудись зникла. Виявляється, мама знайшла її.

За свою половину будинку Олена нічого не взяла. Сказала, що так правильно. Костя не став сперечатися. Прийняв пропозицію сестри з вдячністю.

Потроху став упорядковувати будинок. Зайнявся дрібним ремонтом. Якось увечері натрапив на мамин щоденник. Мабуть, той, про який говорила сестра.

Перегортаючи пожовклі сторінки, ловив себе на думці про те, що в записах мама була зовсім іншою – молодою, мрійливою, сповненою надій.

Вона писала про дітей: про Олену, про нього. Про те, як мріяла дати їм все краще, але життя складалося інакше.

“Сьогодні Костя приніс зі школи малюнок – великий, світлий будинок. Сказав: «Це наш будинок, тільки без криків». Я сховала малюнок у кухонну шафу. Не можу викинути. Може, колись він зрозуміє, що мрії збуваються.”

Костя стиснув сторінки пальцями. Того вечора він уперше, від похорону мами, заплакав. Не від болю, не від агресії – від прощення.

Олена більше не дзвонила. Просто приїхала одного дня без попередження. Вони довго сиділи на веранді, пили чай та згадували дитинство.

Смішні моменти пов’язані один з одним. З того часу Олена стала часто приїжджати. Костя завжди був їй радий.

Минув час. Він як міг відремонтував будинок, поставив нові вікна, пофарбував дах. З міста приїхала молода вчителька Ольга – і винайняла сусідню ділянку. Вони познайомилися, легко і просто, без надриву. У її сміху було щось тепле, справжнє.

Іноді Костя думав: може, він теж матиме шанс на інше життя, не схоже на те, що було раніше.

Якось він знову відчинив стару скриньку. Записка лежала там, як оберіг.

“Я до тебе повернуся.”

Але Костя знав, що все найважливіше вже повернулося, а життя продовжується. Він обов’язково буде найкращим батьком для своїх майбутніх дітей – бо дитинство повинно бути щасливим. Хто, хто, а він це усвідомив особисто…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.