Син написав мені з відпочинку: “Мам, я нарешті щасливий. Здається, з нею все серйозно”. А я в той момент тримала на руках його гарячого сина, витирала лоба рушником і готувала мікстуру.

Він – на відпочинку з новою, я – вдома з тим, кого він залишив. Я не відповіла. Просто поглянула на Марчика й зрозуміла: ця історія тільки починається.

Я знала, що мій Вадим не готовий. Але не знала, що й ніколи не буде. Йому 24, а я досі ловлю себе на тому, що роблю за нього вибір, розгрібаю наслідки, прошу вибачення замість нього.

І коли він привів до нас Інну — сором’язливу, мовчазну, на восьмому місяці – я зрозуміла: або я приймаю ще одну дитину в дім, або втрачаю і ту, що привела на світ сама. А він лише знизав плечима: “Вона сама так вирішила”. Отаке воно — батьківство по-вадимівськи.

– Мам, я не збираюсь з нею жити. Просто… допоможи їй трохи. А там якось буде.

– Це ж ти її привів, Вадиме. Дитина твоя?

Він мовчав. І навіть не моргнув.

Він не любив її. Вона не любила його. Але між ними було життя. Життя, яке ще не встигло подихнути на цьому світі, а вже стало причиною тиші, образ і безвиході.

– Заходь, Інно, – сказала я. – Не бійся.

Я не запитала дозволу в себе. Просто відчинила двері – і серце. Не для Вадима. Для цієї чужої дівчини, яка дивилась на мене, як кошеня, загнане під дощ.

Інна жила з нами. Не говорила багато, зате щодня прибирала, варила, в’язала крихітні шапочки з якихось старих ниток. Я бачила, що їй лячно. Що вона самотня. І що мій син – не чоловік, а статист у її житті. Але я не лізла з питаннями. Бо сама не знала, що сказати.

Він заходив щотижня. На пів години. Привозив соки, підгузки, печиво. Інна мовчки кивала. Вадим цілував мене в щоку і йшов.

– А якщо малюк буде схожий на нього? – якось спитала вона, не відриваючи погляду від вікна.

– Тоді буде в нього хоч щось від батька, – відповіла я, ховаючи очі.

Маля з’явилося на світ швидко. Я тримала її за руку, подавала воду, телефонувала, реєструвала, просила Бога щоб все було добре. Не Вадим. Він був “зайнятий”.

– Я не можу зараз, у нас аудит, – писав він мені, коли ми з Інною потребували підтримки

Привела на світ сама. Хлопчика. Назвала Марком.

Він узяв у руки сина лише на третій день. Перевернув на спинку. Подивився і сказав:

– О, очі твої.

І пішов.

Інна не плакала. Вона взагалі майже нічого не просила. Я не знала, як їй допомогти, тому просто робила – все. Вставала вночі, колихала, варила супи, прала. Ми з нею стали… командою. А Вадим – примарою. Часом я думала, що він просто грає роль. Чи боїться. Чи втік у роботу, щоб не бачити, кого він створив і кого зрадив.

– Мамо, я… ну, я не знаю, чи я до цього, – сказав він мені на кухні через кілька тижнів.

– До чого саме? До батьківства чи до відповідальності?

Він знизав плечима.

– Я боюсь усе зіпсувати…

Я вийшла з кухні. Бо більше не могла це слухати.

Я бачила, як Інна змінюється. Як вона знаходить у собі спокій. Вона почала сміятися. Її руки вже не тряслися, коли вона піднімала Марка. Вона розцвіла — без Вадима.

– Я почала розуміти, чого хочу, – сказала вона якось.

– І чого?

– Виховати сина не “в spite of”, а “заради”. Щоб він був інакшим.

Я кивнула. Бо краще не скажеш.

Тепер Марку рік. Вадим бачиться з ним раз на місяць. Інна готується до вступу в коледж – заочно. Я допомагаю з малим, плачу за няню, купую дитячі речі. Не тому, що мушу. Тому що так правильно.

– А чому ви не злитесь на нього? – спитала якось Інна.

Я засміялася.

– Бо я вже пройшла той етап. Тепер я просто знаю, що чекати не варто.

Інна обійняла мене. Мовчки.

Сьогодні Вадим надіслав фото – з відпочинку з новою дівчиною. Написав: “Мам, я нарешті щасливий. Думаю, з нею все серйозно”.

Я стерла повідомлення. Бо в мене інші новини. Марко сказав своє перше слово – “мама”. І це було не про Інну, не про мене. Це було про світ, де є хтось, хто любить тебе без умов.

Іноді я думаю: може, любов – це не про стосунки, а про вибір. Вибір бути, коли інші йдуть. Тримати, коли інші відпускають. І вірити, коли вже ніхто не вірить.

А ви що думаєте? Чи можна виростити сина чоловіком, якщо він вирішив залишитися дитиною? Чи варто боротися за відповідальність там, де її не хочуть? Чи досить просто любити замість?

Хочеш, я можу написати продовження цієї історії – від імені Інни або навіть від сина Вадима?

Джерело