— Мамо, ми за тобою з Наталею післязавтра приїдемо, – Василь задумливо дивився у лікарняне вікно.

Було видно, що він чимось дуже засмучений.

— Синку, а чому не завтра? – боязко запитала Ганна Дмитрівна, – Лікар же мене завтра виписати обіцяв. І взагалі, затрималася я тут, за домом скучила.

Василь скривився, наче від зубного болю, й очі його стали зовсім нещасними.

Він обіцяв нам порадити, як бути далі. Річ у тім, що тут вони так довго тебе вже не можуть тримати. Але й додому тобі рано.

Є варіант перейти в платне відділення. Або поїхати доліковуватися в пансіонат за місто. Борис Євгенович обіцяв мені скинути посилання на сайт одного дуже хорошого пансіонату.

Загалом, мамо, ти тільки не хвилюйся, ми виберемо найкращий варіант, – і Василь поклав свою руку на мамину й злегка стиснув,

– Ну, мамусю, ти не думай нічого поганого, але ж ми з Наталею просто боїмося тебе одну вдома залишати. Треба хоч трохи долікуватися, на ноги стати нормально!

Син підвівся й пішов на вихід, а Ганна Дмитрівна лише прошепотіла тихо пересохлими від хвилювання губами:

— Васю, синку, та я ж додому хочу, додому.

Але Василь цього вже не чув.

Ганна Дмитрівна давно наказала собі не плакати. З віком вона стала образливою. Нещодавно її схопило – серце. І, слава тобі Господи, начебто ж усе вже минулося, й їй дуже-дуже хотілося додому.

А Василь раптом щось темнить, чогось недоговорює.

І що вони там із Наталею задумали? Начебто вони добре жили, не сварилися, невже здихатися її вирішили?

Та не може бути, Василько її не такий. Та й Наталя хороша.

Ганна Дмитрівна крекчучи сіла на ліжку, зібралася на вечерю йти.

Сусідку її по палаті виписали, та їй їжу приносила. Але тут двері відчинилися, принесли їй кашу й чай із булочкою.

Без апетиту їла лікарняну вечерю Ганна Дмитрівна. Переживала – що ж далі з нею буде.

Потім ворочалася довго, ліхтар із вулиці в очі світить, а ці їхні жалюзі, хай їм грець, ніяк не закриваються.

І тільки задрімала, чує – чавкає хтось поруч.

Господи, та що ж це?

Придивилася, на порожньому ліжку поруч кошлатий чоловічок сидить. Булочку її доїдає, та рештками чаю запиває:

— Ну що, Нюрко моя, це я, Господар твій, утік я від них. Не можу без тебе, чекав, чекав, ледве знайшов.

Удома їх немає вічно, де їдять – не знаю. Холодно вдома, нудьга страшна. Ні телевізор подивитися, ні поспати, ні поїсти, ну хіба це життя?

Ти не сумуй, добре все буде, я все влаштую. Спи й про погане не думай, зрозуміла, Нюрко?

Далі вона не пам’ятала, заснула спокійно, солодко.

Засинаючи, думала – домовик чи що? Мати ж казала в дитинстві, що бувають вони, але рідко показуються.

А мати ж її тільки Нюркою й звала, треба ж…

Прокинулася Ганна Дмитрівна від дивної метушні.

Розплющила очі, повернулася – якась жінка молодша за неї поруч порожнє ліжко застеляє.

– А-а, нарешті прокинулася, сусідонько! Це я тут постіль стелю. Мене Наталія звати. Мене завтра на виписку, значить. А в мою палату важких перевели. А мене до тебе, тебе ж теж завтра виписують? Як звати тебе, сусідонько?

— Ганна Дмитрівна.

— Нюрка, значить. Це добре. У мене бабусю Ганною звали, ух вона мене любила. Я ж із села, синок мій на міській уже років п’ятнадцять як одружився.

Вони багаті стали, собі квартиру велику купили, машини в них, дача. Хату нашу стару в селі продали, далеко їм туди їздити, та й стара зовсім.

Мені квартирку Оленки, невістки моєї, значить, залишили, а самі недалеко живуть, онучечка до мене приходить іноді.

Так мені одній у цій квартирі так тоскно буває, сил моїх немає. От я в лікарню й лягаю полежати.

То начебто серце, то начебто печінка болить. А тут люди, не одна, добре! Поговорити є з ким. А ти ж, значить, Нюрко, завтра виписуєшся?

Ганна Дмитрівна кивнула.

– Ну так, начебто виписують, тільки ніяк не збагну, син учора був, наговорив щось невідомо чого, голова аж розболілася. Не знаю, що й думати.

– А ну, Нюрко, розповідай! – наказала Наталія.

І Ганна Дмитрівна всі свої сумніви й виклала. І про те, що син додому її забирати не хоче, щоб одну не залишати, вони ж обоє працюють.

А онук в Італії живе, коли ще приїде – невідомо. А Василь про пансіонат учора заговорив, так це ж схоже на будинок для літніх людей!

– Гаразд, ти, Нюрко, не бійся, давай-но я сніданок принесу, й ми з тобою все тут як треба й обговоримо. Знаю я, що робити треба!

Василь із Наталею приїхали після обходу.

Довго розмовляли із завідувачем відділення Борисом Євгеновичем. Потім усі разом пішли до палати Ганни Дмитрівни.

Василь здивувався, мама сидить, усміхається, навпроти жінка у віці.

На тумбочці чашки з чаєм, печиво, цукерки.

– Мамо, ми тут із Борисом Євгеновичем ще раз порадилися, вирішили, що так буде краще, якщо ти за місто поїдеш. Мамо, це ненадовго. Там лікарі завжди поруч, а ще…

– Синку, ти не поспішай матір до богадільні здавати, – раптом втрутилася Наталія.

Василь густо почервонів.

– Ну навіщо ви так, нам лікар радить. Це дорогий пансіонат, ви помиляєтеся!

– А ти, синку, не ображайся. Ми тут з Нюркою, з твоєю матір’ю поговорили, й ось що вирішили. Вирішили ми стати компаньйонками. Одна за одною, значить, ходитимемо.

Я жити одна страх як боюся, а здоров’я в мене поки що огого, особливо не скаржуся, – Наталія скосила око на Бориса Євгеновича, той усміхнувся й кивнув,

– Знаємо, знаємо ми вас, Наталіє Василівно. Для своїх сімдесяти ви дуже навіть у непоганому стані, це вже точно! Може, якщо не одна житимете, до нас у лікарню так рватися перестанете!

Потім Борис Євгенович повернувся до Василя.

– А це непоганий варіант. Проживання з компаньйонкою для вашої мами буде тільки на користь!

Ганна Дмитрівна на це погодилася.

Вона теж вирішила, що так усім буде краще, а далі побачимо. Тим більше, що Наталія їй була симпатична.

Виявилося, що Наталія Василівна проживає всього за дві автобусні зупинки від будинку Василя.

Василь почувався жахливо незручно.

Вони з Наталею накупили продуктів і набили літнім жінкам холодильник ущерть. Василь привіз мамі потрібні речі.

– Мамочко, якщо що, я одразу тебе заберу додому. Ну, хочеш, ми з якоюсь ще жінкою домовимося, вона вдень із тобою сидітиме? Я вам завтра куплю посудомийну машину, Наталіє Василівно! І ще, візьміть гроші, мама ж у вас житиме, ну як же!

Ганна Дмитрівна швидко прижилася на новому місці.

Квартирка невелика, дві кімнатки. На ніч вони двері не зачиняли й перемовлялися:

– Нюрко, ти не спиш? Скажи що-небудь, а то встану, на тебе дивитися піду!

– Та не сплю я, Наталю, що на мене дивитися, сама спи краще!

– А завтра пшоняної каші приготуємо, га, Нюрко?

– Давай приготуємо, а як же!

– А ти чула, на кухні шарудить щось? Га, Нюрко? Ну то піди подивися, а то мені щось ногу звело!

– Ну й брешеш ти, Наталю! Звело їй. Як же ти в селі жила, боягузка така?

– Ага, там люди кругом, а тут стіни, до людей і не доберешся!

Ганна Дмитрівна встала, пішла на кухню подивитися, що там шарудить. Та водички налити. Зайшла, й очам своїм не повірила!

Сидять за столом. Той, кошлатий чоловічок, її Господар, що їй у лікарні з’явився. А з ним така ж, тільки схоже баба!

– От тобі й на, Нюрко! – у руці в Господаря хлібчик із маслом, що Наталія ввечері не доїла. Другою він подружку свою обіймає,

– От тобі й на! Казав я тобі, що все владнається! Тепер і ти не одна, а з компаньйонкою. І Василь твій поруч, усе що хочеш тобі доставляє. Ну й ми не в образі!

– У твоєї Наталі моя пані жила, долю я свою знайшов! – він приклав пальця до рота, мовчи, мовляв, не видавай нас!

Пара закоханих домовиків допила молоко з чашки й кудись сховалася.

Ганна Дмитрівна налила води, подумала – Може, мені привидилося? А може, й правда. Ну й добре, якщо так! І крикнула Наталі:

– Та немає там нікого, боягузко, спи вже! Ранок покаже, що вечір скаже.

Наталія їй не відповіла, вона вже заснула.

Їй тепер добре, вона до лікарні вже не рветься. Їй не страшно, не нудно, не сама вона.

У неї тепер компаньйонка живе. Є з ким і чаю випити, та за життя поговорити. А то й син з невісткою зайде, та й онучка забіжить.

І слава Богу.