Я б не шукала того “сюрпризу”, якби не інтуїція. Артур зник в чергові вихідні, повернувся з тим самим – “робочі зустрічі в Чернівцях” – і з тією ж дивною усмішкою. Коли я розстебнула його чорну валізу, хотіла лиш закинути шкарпетки в прання. Але серед сорочок – упаковка з новенькою жіночою нічною сорочкою. Мереживна. Червона. І точно не моя.

Я – Ірина. 34 роки, вчителька української в ліцеї, читаю Сковороду по п’ятницях, запарюю шипшину, і ніколи не думала, що зіштовхнуся з таким банальним, як “чоловік і інша”. Та й хто б подумав?

Артур – той самий, з яким ми ходили пішки в Карпати і спали в наметі на Ґоверлі, бо грошей на готель не було. Той самий, що возив мені обіди в контейнерах, коли я лежала з горлом в стаціонарі. Той самий, що стояв під вікнами з написом “Моя Ірка найкраща” – на п’ятому поверсі, між іншим.

А потім був шлюб. Такий… спокійний. Можливо, занадто.

– У тебе все нормально? – спитала якось мама. – Бо твій Артур щось рідко буває вдома, а ти якась… ніби змирилася.

– Та все ніби гаразд, – відповіла я, не знаючи, як сказати, що в нас уже давно не “п’ятниця і кохання”, а “середи і мовчання”.

Спершу я списувала все на роботу. Артур займався логістикою в компанії, яка доставляла меблі по всій Україні. То Суми, то Чернівці, то Полтава. А я – вдома з котом і нескінченними перевірками творів.

Одного разу я вирішила поїхати з ним. Ну, хоч би раз. Така собі романтика на колесах.

– Ірусь, ти ж знаєш, це не той варіант. Я там ночую у водіїв, в якихось гуртожитках, пиль, бруд… Ти собі ноги знесеш, – він це сказав так швидко, ніби заздалегідь готував текст.

– А якщо просто доїхати до Чернівців, а потім погуляти містом? Я ж сама собі найду, куди піти, поки ти по роботі.

– Ну, я ще не знаю, чи це точно Чернівці…

І тут мені “пахнуло” брехнею.

Коли я відкрила валізу – там було все чітко складено. Артур любив порядок. Але посеред одягу – пакунок із новою жіночою білизною, ще з цінником. 750 гривень. Нічна сорочка. Червона. Не моя. Не мій стиль. І явно не мій розмір.

Я не зойкнула, не кинулась дзвонити подругам, не кидалась на телефон. Просто… сіла. І посиділа хвилин десять, мовчки. А потім акуратно поклала пакунок на подушку. І чекала.

Артур зайшов додому ближче до десятої вечора. Як завжди – посміхнувся, поцілував мене в щоку, поклав ключі на тумбу, пішов у душ.

Коли вийшов – я стояла біля ліжка.

– Це для кого? – спитала я тихо, показуючи пальцем на білизну.

Він поблід.

– Іро, це не те, що ти думаєш…

– А що саме? Може, це для водія? Для мами? Може, для мене – але на 3 розміри менше?

Він затнувся.

– Слухай, я не хотів, щоб ти дізналася ось так…

– А як? Щоб я дізналася з повідомлення в месенджері, де хтось дякує тобі за “чудові ночі в Чернівцях”?

– Іро…

– Кажи.

І він сказав.

Її звали Оксана. Молода дизайнерка, яка “тільки почала кар’єру”, “так цікаво мислить”, “вона просто надихала”. Познайомились на одній із доставок – Артур привіз їй шафу. А потім – кави, обіди, обійми.

– Я не хотів, щоб так вийшло. Це просто сталося, – сказав він.

– Нічого просто не стається. Пакунок на 750 гривень не падає сам у валізу.

Він мовчав.

Тієї ночі я не плакала. Я сиділа на кухні й різала моркву. Не знаю, для чого. Просто різала.

Наступного дня Артур зібрав речі. Без скандалів. Без грюкання дверима. Лише сказав:

– Я не впевнений, що це надовго. Може, нам треба пауза?

– У нас не серіал. Тут не “пауза”, а розлом.

Минули три місяці. Я подала на розлучення. Він пробував писати, дзвонити. Навіть двічі приходив. Але мені більше не треба було пояснень. Той червоний мереживний пакунок відповів на всі питання.

Але знаєш, що найдивніше?

Я не вважаю, що програла. Так, мені боліло. Так, я думала, що в мені щось не так. Але з часом зрозуміла – зрада нічого не говорить про тебе. Вона говорить лише про того, хто зрадив.

Тепер я більше слухаю себе. Купую собі квіти. І іноді дозволяю собі сміятись голосно – навіть якщо сусіди думають, що я здуріла.

А ти як вважаєш: якщо у стосунках з’являється брехня, треба чекати пояснень, чи краще одразу відпускати? Чи варто пробачати такі “помилки”, чи любов не має бути через “паузу”?

Джерело