Сковорідка шипіла, як розлючена кішка, а я у квітчастому фартуху, металася по кухні, ніби танцювала з долею. Картопля шкварчала, котлети пихкали, а запах смаженої цибулі лоскотав ніс.

Двері грюкнули – повернувся Олег, мій чоловік, із роботи. Його черевики прогуркотіли коридором, наче барабани перед концертом.

– Ларисо, я вдома! – гукнув він, жбурляючи портфель на диван. – Що на вечерю?

– Котлети, пюре, салат, – озвалася я, витираючи піт з чола. – Як завжди, для тебе все найкраще.

Він увійшов у кухню, розстебнув ґудзик на сорочці, ніби звільняючи шию від зашморгу. Олег – високий, з сивиною на скронях, завжди виглядав так, ніби щойно підписав мільйонний контракт. Але його очі холодні, як лютневий вітер, видавали, що щось назріває.

– Слухай, Ларисо, – почав він, сідаючи за стіл і постукуючи пальцями по клейонці. – Я тут подумав… Давай бюджет розділимо.

Я завмерла, ложка з пюре повисла у повітрі. Розділимо? Це що, після двадцяти років шлюбу, двох дітей та мого рішення кинути роботу заради його – «ти маєш бути хоронителькою вогнища»?

– Ти серйозно? – спитала я, відчуваючи, як усередині щось тріснуло, наче порцеляновий кухоль впав на підлогу. – Олеже, я ж для сім’ї намагалася – хату тримала, дітей ростила. А ти тепер – роздільний бюджет?

– Ну, а що? – він знизав плечима, наче пропонував купити хліба, а не перевернути наше життя. – Я втомлююся, Ларисо. Орю, як віл. Ти сидиш удома, а я все тягну. Час і тобі робити внесок.

– Внесок? – я жбурнула ложку в раковину, і вона брязнула, як набат. – А готування, прибирання, прання – це не внесок? А ночі без сну, коли Марія хворіла, а ти спав? Це що, не рахується?

– Не починай, – він насупився, відрізаючи шматок котлети. – Я просто хочу справедливості. Ти за своє плати, я за своє. Все просто.

Я дивилася на нього, на його акуратно підстрижену бороду, на дорогий годинник, який він купив «для статусу», і розуміла, що це не просто бюджет. Це його спосіб сказати, що я ніхто! Порожнє місце! Домашня обслуга!

– Добре, – сказала я тихо, але мій голос тремтів, як струна. – Розділимо. Але тоді, Олеже, готуй собі сам. І пери. І за квартиру сплачуй свою половину. Справедливо, правда?

Він пирхнув, ніби я пожартувала, і пішов у кімнату дивитись телевізор. А я стояла біля плити, і котлети в сковорідці вже не шипіли – вони горіли, як мої мрії про наше спільне щасливе життя.

Наступного дня я не готувала. Вперше за двадцять років. Олег прийшов з роботи, відкрив холодильник, а там порожньо. Тільки йогурт Марії, та пів банки огірків.

– Ларисо, що це за фокуси? – він стояв біля дверей кухні, тримаючи в руках порожню тарілку. – Де їжа?

– Їжа? – я сиділа за столом із ноутбуком, гортаючи оголошення про роботу. – Ти ж хотів справедливості. Ось і готуй собі. У мене тепер є свій бюджет.

– Ти серйозно? – він почервонів, мов помідор на грядці. – Я весь день на ногах, а ти… сидиш?

– Ага, сиджу, – я тицьнула пальцем на екран. – Шукаю роботу. Тому що, знаєш, Олеже, на свій бюджет я мушу якось заробляти. Чи ти думав, я повітрям харчуватимуся?

Він грюкнув дверцятами холодильника так, що банки задзвеніли, і пішов. А я лишилась. З ноутбуком, з оголошеннями та з почуттям, ніби мене вже викинули зі свого життя.

Роботу я знайшла за тиждень. Не дуже дохідну – менеджер у невеликій крамниці одягу. Але платять вчасно, і графік зручний.

Я, Лариса Петрівна, п’ятдесят два роки, з двома дорослими дітьми та руками, які звикли до прання та готування, тепер вчилася складати блузки, та посміхатися покупцям. Олег тільки посміювався.

– І скільки ж ти там заробиш? – питав він, сидячи на дивані з тарілкою пельменів із крамниці. – Копійки, Ларисо. Краще б борщ зварила.

– Звари, – відповіла я, одягаючи пальто. – У тебе є руки. А я на роботі. Свій бюджет, пам’ятаєш?

Він бурчав, але я бачила, що йому ніяково. Кухня порожня, сорочки пом’яті, а холодильник зяяв, як печера. Олег звик, що я його тил, його затишок. А тепер? Тепер він сам собі кухар, праля, та прибиральник.

Минуло три місяці. Я опанувала професію, навіть почала отримувати бонуси. А потім мене помітила господиня мережі – жвава жінка з рудими кучерями та голосом, як в оперної діви. Звали її Тамара.

– Ларисо, у тебе око – алмаз! – Сказала вона, коли я запропонувала переставити вітрину. – Хочеш у старші менеджери? Зарплата вдвічі більша.

– Хочу, – відповіла я, і серце закалатало, як у молодості, коли Олег уперше покликав мене на побачення.

Вдома я розповіла про це Марії, нашій дочці. Вона приїхала на вихідні, сиділа на кухні, та пила чай із ромашкою.

– Мамо, ти такий молодець! – Марія посміхнулася, і її ластовиння затанцювало на щоках. – А тато що?

– Тато? – я знизала плечима. – Батько тепер сам собі борщ варить. Іноді.

Марія засміялася, а я подумала: як же я сумувала за таким сміхом? В житті, де я – не тільки дружина і мати, а й Лариса. Жінка, яка може.

Олег помітив зміни, коли я купила собі нове пальто. Червоне, як захід сонця, з пухнастим коміром. Він сидів за столом, жував бутерброд із ковбасою і дивився на мене, як на незнайомку.

– Це нове? – спитав він, киваючи на пальто. – Звідки гроші?

– Заробила, – відповіла я, крутнувшись перед дзеркалом. – Старший менеджер, між іншим. Зарплата більше за твою, Олег.

Він похлинувся чаєм. Очі його округлилися, як блюдця.

– Ти… більше за мене заробляєш? – голос його здригнувся, наче міст під ураганом.

– Ага, – я посміхнулася, поправляючи комір. – І знаєш, мені це подобається. А тобі як, подобається твій роздільний бюджет?

Він мовчав. Вперше за двадцять років мовчав. А я пішла на кухню, поставила чайник і подумала: справедливість, Олеже, вона як бумеранг. Завжди повертається.

За тиждень він прийшов до мене з тарілкою в руках. На тарілці диміли котлети. Коряві, пересмажені, але котлети.

– Ларисо, – сказав він, і голос його був тихіший за звичайний. – Може, годі? Давай… разом бюджет. Як раніше.

Я подивилася на нього – на його стомлені очі, на м’яту сорочку, на ці безглузді котлети. І похитала головою.

– Разом? – Перепитала я, схрестивши руки. – Олеже, ти хотів справедливості. Ти її одержав. Я тепер сама по собі. І знаєш, що? Мені так краще.

Він відкрив рота, але слова застрягли, як кістка в горлі. А я продовжувала:

– Ти думав, я без тебе пропаду? А я, виявляється, можу. І заробляю, і живу, і навіть мрію. А ти… ти тепер із котлетами своїми розбирайся.

– Ларисо, ну ти чого? – він ступив ближче, тарілка тремтіла в його руках. – Ми ж родина. Я помилився, визнаю. Повернімо все.

– Родина? – я посміхнулася, і мій голос був гострим, як ніж. – Сім’я – це колись разом, Олег. А ти мене викреслив. Сказав: – Ти не тягнеш! Ну от я й потягнула! І без тебе!

Він стояв, ніби громом уражений, а я взяла сумку та пішла. Не на роботу – до Тамари. Вона кликала мене на курси з управління бізнесом.

– Ларисо, – говорила вона, – ти можеш свою мережу впровадити!

І я вірила. Вперше за роки вірила в себе.

Минув рік. Я сиділа у своєму кабінеті – невеликому, але затишному, з видом на місто. На дверях табличка: Лариса Петрівна, директорка крамниці. Так, я не просто менеджер.

Тамара довірила мені нову філію. Зарплата? О, Олег би позеленів, довідавшись. Але він не дізнавався. Ми майже не говорили.

Він жив у нашій квартирі, я винайняла свою – маленьку, але мою. Марія відвідувала мене, пишалася моїми досягненнями. А син, Діма, якось сказав:

– Мамо, ти як птах, крила розправила.

Якось заявився Олег. Без казанів, без тарілок. Просто стояв у дверях крамниці, перебираючи шапку в руках.

– Ларисо, – почав він, і його голос був хрипким, як старе радіо. – Я все зіпсував. Розумію. Ти… ти тепер інша. А я… я сумую.

Я подивилася на нього – на сутулі плечі, на зморшки, яких раніше не помічала. І раптом зрозуміла, що він не змінився. Він той самий Олег, який хоче, щоб усе було «як раніше». Але «раніше» кануло, коли він сказав «розділимо».

– Сумуєш? – Запитала я, підписуючи накладну. – А я ні, Олеже. Я живу. І мені це подобається.

– Але ж ми… – він зам’явся. – Ми могли б…

– Могли, – перебила я. – А тепер не можемо. Іди, Олеже. У тебе пельмені у холодильнику. А в мене життя.

Він пішов, а я обернулася до вікна. Місто виблискувало, як діамант, і я знала – це моє місто. Моє життя. Моя перемога. І жодні “штани” у світі не змусять мене повернутись назад.

Минуло ще пів року. Моя крамниця гуділа, як вулик. Покупці йшли натовпами, а Тамара вже натякала на відкриття другої філії.

– Ларисо, – говорила вона, поплескуючи мене по плечу, – ти, як ракета – тільки вгору!

Я сміялася, але всередині гріло, що я це зробила. Сама!

Маша якось приїхала з новиною. Сіла на мій новий диван, у моїй новій квартирі, де пахло лавандою та свободою.

– Мамо, тато дзвонив, – сказала вона, покручуючи кухоль з чаєм. – Він… він якийсь втрачений. Каже, без тебе вдома пусто. Навіть пельмені не лізуть.

– Втрачений? – я підійняла брову, нарізуючи лимон для чаю. – Маша, він сам це вибрав. Розділив все – і бюджет, і нас. Нехай тепер живе із цим.

– Але ж він… – Марія зам’ялася. – Він шкодує, мамо. Справді. Навіть Діма каже, що тато, як тінь став.

Я мовчала, дивлячись на лимон, яскравий, як нові дні. Шкодує? Може, й шкодує. Але я не та Лариса, що стояла біля плити, ковтаючи сльози. Я інша. І мені не потрібна його жалість.

– Маріє, – сказала я, сідаючи поряд. – Я люблю вас із Дімою. І тата… кохала. Але тепер я люблю себе! І не хочу назад. Розумієш?

Вона кивнула, і в її очах було щось нове – повага. А я подумала, що ось вона, моя урочистість. Не помста, не агресія. Просто життя, яке я побудувала сама.

Якось увечері я гуляла парком. Зима дихала морозом, сніг хрумтів під ногами, як цукор. Я зупинилася біля ліхтаря, дивлячись, як сніжинки танцюють у його світлі. І раптом почула голос:

– Лариса?

Олег. Він стояв у старому пальті, з червоним від холоду носом. У руках пакет, з якого стирчала пляшка молока.

– Олеже, – я кивнула, не відводячи очей від сніжинок. – Чого ти тут?

– Так… – він кашлянув. – Гуляю. А ти… ти сяєш, Ларисо. Як цей ліхтар.

Я подивилася на нього. Він постарів, змарнів. Але в його очах не було звичного наказу. Тільки туга, як у собаки, що втратила господаря.

– Сяю, – погодилася я.

– Бо живу, Олеже. А ти?

– А я… – він опустив погляд.

– Я помилився, Ларисо. Все втратив. Тебе, будинок, затишок. Думав, бюджет поділю, а поділив життя.

Я мовчала. Сніг падав, ліхтар гудів, а моє серце було спокійне, як озеро в безвітряну погоду.

– Пробач мені, – сказав він тихо.

– Не заради «разом». Просто… пробач.

– Прощаю, – відповіла я, і мій голос був легким, як сніжинка.

– Але назад не клич. Я тепер іду вперед.

Він кивнув, ніби чекав на це. А я обернулася і пішла далі, до свого будинку, до своїх мрій. За спиною хрумтів сніг під його кроками – все далі, тихіше.

А попереду сяяло місто, моє місто, де я, Лариса, нарешті вдома. Не в чотирьох стінах, а в самій собі. А для чоловіків у мене є порада:

– Якщо ви хочете роздільного бюджету, то готуйтеся до розлучення! Мало яка жінка стерпить таке неподобство. Вона обов’язково доведе, що ви не мали рацію!

– Тільки шляху назад вже не буде, бо до неї приходить розуміння, що вона сильна і без вас. Навіщо їй такий тягар? Щоб прислужувати? Ну вже ні…

Я слушно міркую? Що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.