– Мама дзвонила. Знову скаржиться на життя. Дуже втомилася від сімейства мого брата. – сказав Ігор, миючи посуд.

– Ну, кожен має те, на що заслуговує, правда? – відгукнулася я, накладаючи чоловікові в контейнер їжу на роботу.

– Та я просто вже втомився слухати, як галасують діти, як тісно їм усім у двокімнатній. – Ігор узявся витирати тарілки.

– Та я взагалі не розумію, що там нескінченні проблеми в Льоші. Давно б уже роботу змінив, і з’їхали на орендовану, ніж тулиться в матері з трьома та дружиною. – закрила контейнер, поставила його в холодильник.

Такі розмови в нашому домі траплялися часто. Ми з Ігорем одружилися п’ять років тому, і весь цей час я тільки й чула, як важко старшому братові мого чоловіка. Тяжкість полягала в тому, що він одружився зі сварливою жінкою, одразу наробив трьох дітлахів, із роботою в нього постійно не клеїлося, і не було де жити.

Про що думали, заводячи дітей, я навіть припустити не могла. Але одного чудового дня Олексій з Марією і трьома нащадками з’явилися на поріг до моєї свекрухи, і заявили, що будуть тепер жити з нею.

Сина й онуків вигнати Ірина Семенівна не змогла, пустила, і сто разів покаялася за необачне рішення і доброту свою.

Свекрусі моїй було вже за шістдесят, хотілося спокою й тиші, але хлопчики-онучата росли непосидючими галасливими, як усі діти. Звісно, рятував садок, але вечори перетворювалися на нескінченні ігри, до яких залучалася здебільшого бабуся.

Батьки намагалися урвати хвилинку власного особистого часу – Марія ховалася у ванній, Льоша сідав грати в комп’ютерні ігри. Ірина Семенівна, щоб хоч якось перепочити і перезавантажитися, приходила до нас із нескінченними скаргами на життя.

Її і справді було по-людськи шкода, але обидва ми з чоловіком прекрасно розуміли, що свекруха моя винна в тому, що з нею відбувається, сама.

Крім того, Льоша з сім’єю жив у Ірини Семенівни вже майже рік, але нічого не робив для того, щоб перебратися на орендовану квартиру. Його влаштовувала копійчана зарплата, дружина з кожною дитиною сиділа по чотири, а то й більше, роки. Свекруха справді дуже втомилася від наповненої галасливою дітворою квартири, у якій у неї вже не було свого кута.

Якраз, коли в Олексія і Марії з’явився на світ молодший син, не стало моєї бабусі. Вона не скаржилася на здоров’я, навіть у свої сильно за вісімдесят справлялася з дачею самостійно. Сама полола і поливала численні грядки, садила і викопувала картоплю, а щоосені робила стільки заготовок, що вистачало на всіх.

Коли вона пішла, то виявилося, що дачу бабуся записала на мене. Я була її єдиною і улюбленою онукою, а батькам своя земля була ні до чого.

Мама й тато досі працювали, возитися з теплицями в них не було жодного бажання, про що вони багато разів говорили на сімейних зустрічах. Ось бабуся і розсудила, що нам із чоловіком буде потрібніше.

Ігор у мене був на всі руки майстер, і незабаром ми все облаштували так, що хоч узимку на дачі живи. Просторий будинок , упорядкували все всередині, провели всі зручності. Вийшло недешево, але ми з Ігорем обидва працювали, і заробляли достатньо, щоб вкладатися в заміський будинок і ділянку.

Я із задоволенням накупила всіляких кущів і розсади, тож улітку город був сповнений рослин, які щедро обдаровували нас, коли настав час.

Влітку перебиралися туди жити – свіже повітря, недалеко річка і ліс. Та й до міста менше години їзди, жодної проблеми дістатися на роботу. Іноді на шашлики приїжджали родичі – не надто часто, на щастя.

Особливо не допомагали, але ми й самі з Ігорем цілком справлялися. Свекруха вважала нас заможними – і дача, і квартира, і машина. Часто просила грошей, щоб допомогти старшому своєму синові. Ігор зазвичай давав невеликі суми, хоча й був незадоволений тим, що Льоша не бажає нічого змінювати.

Якось так у сім’ї повелося, що молодший виріс працьовитим, діяльним, готовим усього в цьому житті домагатися, а старший вважав, що йому всі винні. Справа ще й дітьми ускладнювалася.

Олексій вважав, що тепер йому всі винні втричі більше, раз у нього росте троє хлопчаків. Діти і справді за нинішніх часів коштували дорого, але ж і батьки повинні були про це знати і подумати.

Цього року ми закінчили будівництво лазні, альтанки і другого поверху. Чоловікові допомагав мій батько, тому зробили все за сезон. Тато теж був на всі руки майстер, і з чоловіком вони завжди ладнали. Тепер наша дача і справді була зразковою – все, що хочеш, там є.

І вода, і тепло, і в лазню сходити можна, і чаю на заході сонця в красивій альтанці попити. Знайома віддала нам деревця каштанів і маньчжурського горіха, які ми посадили недалеко від альтанки. Коли виростуть, різьблені красиві листки даватимуть густу тінь у спекотні літні дні.

Свекруха, коли приїжджала востаннє, так бурхливо захоплювалася зробленим, що ми з чоловіком тільки посміхалися. У неї дачі не було, а вона завжди про неї мріяла, за її словами. Але й на свою надто часто не запрошували.

Так, стосунки з Іриною Семенівною в мене склалися непогані, але її піклування старшого сина мене завжди дратувало.

Тепер ось восени хотіли зробити утеплені курники і розвести курей. Ділянка була великою, тож ми багато чого могли собі дозволити. Багато хто тут і гусей тримав, і тварину побільше. Ми з Ігорем обговорювали багато разів, що повноцінне господарство не потягнемо. Але ось дрібниця, типу курочок, щоб бути зі своїми яйцями і м’ясом – цілком.

Чоловік уже прикупив все що треба, дивився, як і що робити в Інтернеті, розмовляв із сусідами, у кого вже був досвід утримання домашньої птиці.

Тут майже в кожному дворі хоча б влітку когось заводили, а дачне селище все більше нагадувало повноцінне сільське. Зимувати ми тут не наважувалися – все-таки важко.

Свій будинок постійно вимагає справ і зусиль. Взимку сніг розчищай щодня, що не надто зручно, коли ти працюєш. Тому до жовтня тільки жили, а потім перебиралися в місто. Хоча в планах спробувати хоча б разок на зиму тут залишитися було. Може, даремно боїмося. Живуть же інші.

Квартиру здавати б усе одно не стали – у своєму будинку чужих людей бачити не хотілося. Платили б мінімум комунальних послуг.

Та й своїх дітей планували на наступний рік уже. Усе-таки ми з Ігорем були давно одружені, хотілося і продовження. Теж багато разів про це говорили, навіть деякі накопичення на перший час зробили.

Діти – про відповідальність. Їх не можна просто так трьох наробити і чекати, що вони як лопухи біля паркану виростуть. Потрібно годувати, одягати, вчити. Це в Льоші все просто – завалився до старенької матері зі зграєю, і немов так і треба. Ми ж з Ігорем усе прораховували і продумували. Ясна річ, що всього передбачити неможливо. Але прагнути до цього потрібно.

Останнім часом свекруха до нас зовсім зачастила. Її скаргам на життя не було ні кінця, ні краю. Жила вона і в тісноті, і в образі. Ледачу невістку не жалувала, від онуків втомилася, син їй міг часом відповісти дуже різко, що ображало Ірину Семенівну. Хотіла вона спокою і тиші.

Завтра теж приїхати обіцяла, чаю попити й поговорити. Цього разу “поговорити” з її вуст звучало якось вагомо. Мабуть, і справді щось важливе. Я зварила до її приходу юшку, спекла заливний пиріг із капустою і фаршем. Він завжди виходив у мене дивовижно ніжним і ароматним, і ми з чоловіком його з’їдали прямо за день.

Як і обіцяла, Ірина Семенівна приїхала після полудня. Розрум’янена від холодного осіннього вітру, зняла пальто, пройшла в кухню. Сьогодні була субота, ми обоє з чоловіком були вдома. Ігор допоміг помити підлогу, поки я робила пиріг. Він узагалі не ділив хатню роботу на жіночу і чоловічу, як любили робити багато чоловіків.

Розумів, що мені теж важко, адже я працюю. Допомагав завжди, намагався полегшити мені побут. Я розуміла, як мені пощастило з Ігорем, і завжди щиро дякувала йому за хатні справи і підтримку.

Ірина Семенівна зробила великий ковток солодкого чаю з молоком, витримала паузу і:

– Вашу дачу ми подаруємо моєму синочкові, у нього сім’я, йому потрібніше. – Заявила свекруха

– У нас теж сім’я, і дача дісталася мені у спадок від бабусі. – заперечила я, відійшовши від першого потрясіння. – Льоші вже до сорока років. Він міг би за цей час багато чого зробити і стати на ноги. Але ваш син вважає за краще жити з вами на всьому готовому з численними дітьми і дружиною, яка теж не бажає ні працювати, ні по господарству вам допомагати.

– Ти, Віро, не мудруй, а роби, як я сказала! Це рідний брат твого чоловіка, ти зобов’язана його поважати?

– За що? За те, що він до сорока з дивана встати не хоче і здатний тільки дітей робити? Це в мене поваги не викликає, ви вже вибачте. Ми три роки з чоловіком працювали, моталися будинок дачний облаштовувати і ділянку. Ось це я поважаю – нікого не напружували, йшли до своєї мети. Жодного разу у вас нічого не попросили. А тепер ви пропонуєте все це вашому синові віддати?

Ну вже ні! Він там жодної дошки не пофарбував, а хоче отримати все, як завжди, задарма! – я злилася дедалі більше.

– Мамо, ти пропонуєш неможливе. Нам самим ця дача потрібна. Ми й дитину на той рік плануємо, будемо туди всією сім’єю з малим мотатися. – долучився до розмови Ігор.

– Стільки років живете, і навіть кота не завели! А в Олексія вже троє.

– Та хоч семеро! Це не наша турбота, Ірино Семенівно. – сказала я.

– Зрозуміло все з вами. Снігу взимку не допросишся. Живіть, як знаєте!

Свекруха піднялася з-за столу, так і не допивши чаю. Накинувши пальто, пов’язавши на голову хустину, вона спішно взулася і пішла, щось ще висловивши пошепки своєму молодшому синові. Ігор повернувся, зовсім не засмутившись.

– Ні, ну яке нахабство! Дачу їм віддати! Та вони туди тільки на шашлики, і то за наш рахунок приїжджали. Жодного разу допомогти не запропонували – тільки “дай” та “дай” задарма і овочі, і відпочинок, і все. А тепер ще й жити пусти. – обурено говорила я Ігорю.

– І не кажи, нехай ображається тепер,- відгукнувся чоловік. – Давай поїмо, чи що. А то юшкою на весь дім пахне і пирогом.

Я посміхнулася, відкривши духовку, перевірила сірником, чи готовий мій заливний. Пропікся ідеально. Ми їли і базікали, мріючи про сина чи доньку.

Свекруха, образившись, і справді зникла з радарів. Не просила грошей на допомогу Олексію та онукам, не писала і не дзвонила. Від сусідки я знала, що її син із сім’єю так і живе у квартирі Ірини Семенівни.

Ми Новий рік відзначили на дачі – перебралися туди на цілий тиждень. Як виявилося, не така вже й сніжна зима видалася цього року, і дачне життя не перетворювалося на нескінченне розчищення доріжок. Зимовий вікенд вдався.

Ми смажили рибу на грилі, багато гуляли, вбрали ялинку, що росла біля самого будинку, повісили вуличні яскраві гірлянди. Зима стояла тепла, безвітряна. Сніг якщо й і йшов, то недовгий, і особливого клопоту не створював.

Повернувшись додому, дізналася, що ми скоро станемо батьками. Сказала чоловікові про це за вечерею, і Ігор був щиро щасливий. Почали облаштовувати дитячу, і ці клопоти надихали й тішили.

Купила ліжечко з кольоровими бортиками, на яких було вишито смішних пінгвінів на білих крижинках, вибрала постільну майбутньому малюкові. Ми ще не знали, кого чекаємо, але це було й не важливо – донька чи син. Ми б любили кого завгодно, адже це була наша дитина.

Свекруха тепер ходила скаржитися сусідці, і не змінила гнів на милість, навіть коли ми з Геною повернулися з лікарні.

Геннадій з’явився на світ точно в строк – з пухкенькими щічками, смішними відстовбурченими вухами і синіми, як у всіх малюків, очима. Тепер у нас із чоловіком почалося нове щасливе життя, яке сильно змінив син. Клопоту з ним вистачало, але Ігор дуже допомагав, і я вкотре переконалася, що вийшла заміж за найкращого чоловіка на цьому білому світі.

Щастя в дрібницях, у простих рішеннях і простих справах.

Але воно неможливе, якщо ти в цьому житті не візьмеш на себе відповідальності за свій комфорт, за себе, за свою сім’ю і за стосунки з людьми навколо. Усе це не з’явилося в нас з Ігорем нізвідки – усе це ми заслужили наполегливою працею, рішеннями і готовністю нести відповідальність за наслідки.

Льоша ж так і продовжував жити з матір’ю, зваливши на неї і дружину, і трьох своїх дітей. Його все влаштовувало. А нас з Ігорем це не стосувалося, у нас був свій світ, у якому ми будували наше щастя.