Після нічного чергування Тетяна втомилася так, що ледве ноги пересувала.

За ніч не вдалося прилягти. То привезли хлопчика з апендицитом, то стареньку з переломом шийки стегна. Наче навмисно всі чекали ночі, щоб викликати “швидку” і поїхати в лікарню. Тетяна йшла і мріяла, як прийде додому і ляже спати. Вона дивилася собі під ноги, щоб не впасти, і не помітила, як від стіни будинку відокремився чоловік і став у неї на шляху. Тетяна зупинилася і підняла голову…

Перед нею стояв чоловік років сорока, схожий на безхатька чи розбійника. Обличчя в саднах, одяг мокрий, неохайний, наче з чужого плеча. Тетяна зробила крок убік, щоб обійти чоловіка. Сил бігти не було…

– Вибачте, не допоможете мені? – раптом заговорив чоловік.

Тетяна працювала медсестрою, тому прохання про допомогу діяли на неї як стоп-кран для потяга. Вона зупинилася.

– Я… – Чоловік схопився руками за голову і прикрив на мить очі. – Мене з потяга скинули. Добре, що снігу багато намело. Вдало впав, не зламав нічого, синцями відбувся.

– Вживати треба менше.- Тетяна зробила спробу обійти чоловіка.

– Зачекайте. Я не вживав. Тільки чай. Мені щось підсипали в склянку. Тому що я відразу заснув… Мене обікрали, навіть одяг зняли. Добре, не голого викинули. І недалеко від вашої станції…

– Пощастило. Вам у поліцію і в лікарню треба. Голова болить, нудить? Струс мозку, найімовірніше, – сказала Тетяна і знову почала обходити чоловіка, бо він не рухався з місця.

– Та в поліції я був уже. Потяг тільки через кілька годин буде. У відділенні не хотілося чекати. Грабіжників моїх не знайдуть. Старий у купе зі мною їхав. На професора схожий. В окулярах, із борідкою. А в поліції сказали, що, найімовірніше, борода й окуляри фальшиві. І подільники у нього повинні бути. Тож, можна сказати, легко відбувся. Мені б помитися і переодягнутися. Я одяг поверну…

– Ну ви даєте. А ключі від квартири, де гроші лежать, вам не дати? – Обурилася Тетяна на його прохання…

– І ви туди ж. Усі шарахаються від мене. Господи, чому мені не вірить ніхто? – Чоловік задер голову і такими страждальними очима подивився в небо, що Тетяні стало його шкода. Вона окинула чоловіка прискіпливим поглядом. Одягнений абияк, а мова правильна, безхатьки так не розмовляють…

– Добре. Ходімо до мене, а то й справді застудитеся. Придумаю що-небудь з одягом…

– Дякую. Ви дуже добра. Інші тікали від мене, навіть не слухали. – Чоловік рушив за Тетяною.
Вона увійшла до квартири й опустилася на пуфик у передпокої. Ноги гуділи від напруги, очі злипалися.

– Ідіть у ванну, – Тетяна мотнула головою в бік дверей у вузькому передпокої, – а я поки пошукаю одяг для вас. Як вас звати?

– Михайло. – Чоловік знайшов вимикач і зачинився у ванній. Незабаром з-за дверей почувся звук води, що ллється.

Тетяна зітхнула. З мрією про відпочинок довелося розлучитися. Брат давно живе в іншому місті, але одяг деякий залишився. “Нічого, не збідніє”. Вона зібрала все, що потрібно, і підійшла до дверей, постукала.

Коли вода перестала шуміти, Тетяна сказала, що одяг поклала на тумбочку в передпокої.
Вона налила суп у тарілку і поставила в мікрохвильовку грітися. Сіла на стілець і задумалася. Якщо мама зараз прийде, то зрозуміє все неправильно.

А що ще можна подумати, якщо Тетяна розігріває їжу, а у ванній миється чоловік? “Господи, нехай маму що-небудь затримає в магазині або в подруги”, – взмолилася вона про себе. Але Господь, видно, був зайнятий більш важливими справами і не почув її. У дверях клацнув замок…

– Тетяно, ти вже вдома? – крикнула мама, і Тетяна виглянула з кухні. – Ой, а я думала це ти у ванній, кричу тобі. А хто ж тоді там миється? – і мама примружила очі, вдивляючись у доньку.

– Мам, не кричи. Чоловік від потяга відстав. Він зараз приведе себе до ладу і піде. – Тетяна постаралася м’якше пояснити.

– Це йому ти одяг Олексія приготувала? А що трапилося-то?

– Я ж сказала, від потяга відстав. Пограбували його.

– Господи. І ти його додому притягла? А він, може, сам злодій? Ти не подумала? Вчасно я додому прийшла. Слухай, може в поліцію зателефонувати? – Розхвилювалася мама.

– Мамо, не кажи дурниць. Був він у поліції. Помиється і піде, – повторила Тетяна вже тихіше.

Із ванної більше не долинав шум води, що ллється. Двері відчинилися і зачинилися знову. “Узяв одяг”, – здогадалася Тетяна.

Мама сіла обличчям до входу і стала чекати. Незабаром на кухню увійшов Михайло. Він привітався трохи зніяковіло і винувато. Тетяна зрозуміла, що він чув їхню розмову.

– Ну-ка, покажися. І як такого сильного і здорового чоловіка пограбувати змогли серед білого дня? – запитала мама з підозрою.

– Вибачте, що вторгся до вас у дім. Нічним їхав до дочки на весілля. Мені в чай щось підсипали, я й вирубився. Мене обікрали, навіть одяг зняли. Лахміття якесь одягли і викинули з поїзда недалеко від вашої станції. Ні телефону, ні документів, ні грошей. – Чоловік розвів руками.

– Ось воно що. А до нас-то вас як занесло? Ми ніби не біля вокзалу живемо, – допитувала мама.

– Мамо! Дай людині поїсти. Що ти пристала з розпитуваннями? – Обурилася Тетяна. – Сідайте до столу, Михайле, я для вас суп розігріла.

– Тетяна, коли маленька була, кішок і цуценят на вулиці підбирала, а тепер чоловіків, скинутих із потягів. – Але посунулася, звільнивши місце за столом.

– Їжте, Михайле. Але будьте обережні. Якщо ви моїй мамі сподобаєтеся, живим звідси не підете. – У голосі Тетяни чувся неприхований сарказм.

– Тому що, дні й ночі на роботі пропадаєш, а в лікарні лежать люди похилого віку та діти. Ніякого особистого життя. Тобі вже тридцять скоро, заміж час. Як я можу піти засвіти, якщо ти не влаштована у мене?

– Мамо, припини. Михайло подумає, що й справді одружуємо його. Пожартувала вона, не переживайте. – Заспокоїла Тетяна Михайла.

– Ой все, – мама махнула рукою і пішла в кімнату.

– Серйозна у вас мама. – Михайло відставив тарілку.

– Вона нас із братом одна ростила. Просто боїться, що я одна з дитиною на руках залишуся, як вона.

– Зрозуміло. А ви лікар?

– Ні, медсестра. Ой, а як же ви без паспорта квиток візьмете, і грошей у вас немає? – запереживала Тетяна.

– В поліції обіцяли допомогти. Можна телефон? Я зателефоную доньці, що на весілля не приїду. І другу.

– Зараз. – Тетяна пішла в кімнату.

– Мамо, ти що робиш? – Мама в цей момент висипала зі скриньки коштовності – золоту каблучку і біжутерію.

– Тихо ти, – цикнула мама. – А раптом він, справді, злодій? Віднесу я це до тітки Маші. – І мати пішла в передпокій.

Тетяна не стала її зупиняти. Марно. Вона все одно зробить по-своєму…
Таня поклала на стіл перед Михайлом телефон, а сама встала біля вікна. Михайло зателефонував доньці, і з його обличчя Тетяна зрозуміла, що не дуже-то донька засмутилася, що батько не приїде на весілля. Потім подзвонив комусь ще і запитав у Тетяни адресу будинку.

– Ну ось, скоро за мною водій приїде. Не потрібно мені було їхати взагалі. Дружина не хотіла з її новим чоловіком мене знайомити. Це дочка запросила. Тож даремно я життям ризикував. – Михайло виглядав засмученим.

– А хто ви, якщо за вами за дзвінком водій приїде? – Здивувалася Тетяна.

Михайло починав їй подобатися. В одязі брата мав доволі пристойний вигляд, хоч він і був йому затісний.

– У нас із другом невелика фірма з ремонту техніки. Так, невеликий спільний бізнес. Друг відмовив машиною їхати, мовляв, столиці не знаєш. Ось і поїхав поїздом. Ви не переживайте, потерпіть мене ще кілька годин і я поїду. – Він умовляв чи то себе, чи то Тетяну.

А Тетяна дивилася на Михайла і думала, що мама має рацію. От приходила б вона додому з роботи, а її б зустрічав чоловік, чекали діти. І життя було б наповнене сенсом. Їй майже тридцять, а вона з мамою живе. І жодних перспектив попереду.

Був, правда, Леонід. Закохалася, будувала плани, справа до весілля йшла. Одного разу вона раніше з роботи прийшла до нього, а він з її подругою в ліжку. Втратила і нареченого, і подругу…

– Ви добра. У вас обов’язково все буде добре. – Сказав раптом Михайло, перервавши її роздуми.

– А ви? Чому один? Начебто все при вас. Навіть бізнес є.

– Якось не склалося. Із дружиною розлучився. Не попалася така добра, як ви. Сучасні жінки дуже розважливі. Чоловіки, втім, те саме. Ви втомилися після чергування, а я не дав вам відпочити. Вибачте. Звалився на вашу голову.

Вони ще довго розмовляли. На вулиці почало темніти, коли на мобільник зателефонували.
– Це мені. Сашко, напевно, приїхав. – Михайло вибачився і взяв Тетянин телефон.

“Зараз поїде, і більше я ніколи його не побачу. І знову потягнуться нудні й одноманітні дні”.
– Ну ось. Машина стоїть унизу. Дякую вам велике. – Михайло поклав телефон на стіл і встав. – Я забив свій номер. Щоб ви не ламали голову, я записав себе як Михайло з потяга. Здогадуюся, що не зателефонуєте мені. – Він запитально подивився на Тетяну.

– І все ж, якщо вам потрібна буде допомога, завжди можете розраховувати на мене. Ще раз велике дякую. Одяг поверну, не сумнівайтеся. Попращайтеся за мене з вашою мамою. Вона, по-моєму, подумала, що я злодій. – Михайло дивився сумними очима, і Тетяна мало не розплакалася.

Випадкова, чужа людина, а їй не хотілося, щоб він ішов. Але хто вона і хто він? Тетяна посміхнулася.

– Більше не потрапляйте в такі ситуації…

– Ні. Тепер буду їздити тільки машиною. Ніяких поїздів. – Михайло посміхнувся.

Тетяна дивилася, як у зимових сутінках, що згущуються, Михайло вийшов із під’їзду, зупинився біля машини, знайшов її вікно і помахав рукою.

“Ось і все. Завтра мене навіть не згадає”.
– Відпустила??? – з порога запитала мама, коли повернулася.

– То ти лаялася, що до хати його привела, тепер питаєш, навіщо відпустила. – Тетяна намагалася не показати мамі, як засмучена.

– Він хороша людина. Це видно.

– А чого ж ти біжутерію ховати побігла?

– Та дурепа стара тому що. – Зітхнула мама.

Минуло три тижні. Настав переддень Нового Року. Тетяні вже здавалося, що Михайло їй наснився. Якось неправдоподібно виглядало все через деякий час. Чергування в новорічну ніч обіцяло бути спокійним. В ординаторській стояла маленька ялинка. Пацієнтів у стаціонарі залишилося мало.

Навряд чи когось “швидка” привезе. Якщо щось і траплялося, то люди зверталися до лікарні наступного дня, коли свято закінчувалося. Можна виспатися спокійно.

– Ну що, Тетяно, знову разом чергуватимемо?
– Хірург Сушко усміхнувся і пильно подивився на Тетяну.

Вона здогадувалася, що це не збіг. Він спеціально так підлаштовував, щоб чергувати вночі разом. Лікар любив молоденьких медсестер, жодної не пропускав. Тому вона вдавала, що не здогадується про його почуття.

– Ви тут? Ой, там таке! – В ординаторську влітала Людмила з приймального відділення.

– Уже привезли когось? – Сушко надів маску, сунув у кишеню рукавички…

– Там Санта Клаус. Справжній. Із подарунками! Рветься до вас у відділення. Каже, людей порадувати хоче. Пустити? – тараторила Людмила.

– Санта Клаус, кажеш? Ну що ж, чому б і ні? Ходімо, Танюшо, подивимося, хто там такий добрий. – Сушко узяв Тетяну під лікоть і повів до виходу.

Ще з коридору вони почули гучний чоловічий голос у приймальному покої. У червоній шубі, у шапці, з білою бородою і з великим мішком на плечі умовляв пропустити його в стаціонар.

– Я поспішав до вас із далекої Лапландії, а ви не пускаєте мене. – Голосно віщав він, і його голос здався Тетяні знайомим.

– Гаразд, тільки не сильно шуміть. У нас хворі все-таки.

Санта Клаус заходив до палат і витягував із мішка мандарини та цукерки, щедрою рукою розкладав на тумбочки. Старенькі світилися від радості. З терапії прибігла медсестра Олена і попросила Санту зайти і в їхнє відділення. Санта Клаус розгублено подивився на Тетяну.

Хвилин за п’ятнадцять Санта повернувся в розстебнутій шубі, з бородою і шапкою в руках. Мішок ганчіркою бовтався на плечі. Тетяна розсміялася, побачивши його.

– Я знав, що ви чергуєте, вирішив здивувати вас, підняти настрій. Вийшло? – Михайло з надією дивився на Тетяну.

– Вийшло. Старенькі тепер довго не заснуть. – Тетяна знову розсміялася…

– Бачу, чергувати мені доведеться сьогодні одному. – Сушко демонстративно голосно зітхнув. – Ідіть,Тетяно, з Сантою. Якщо що, мені Людмила допоможе. Насолоджуйтеся життям.

Тетяну не треба було вмовляти. Через місяць вона написала заяву про звільнення і поїхала в Харків до Михайла. Мама була щаслива.

“Доньку прилаштувала, тепер і засвіти можна. Що я кажу? Діти ж підуть. Хто допоможе, як не бабуся?” І вона вирішила ще пожити.

Чомусь усе погане заведено називати долею, а все хороше – випадковою удачею. І одне без іншого, як правило, не ходить!Спеціально для сайту Stories

КІНЕЦЬ.