– І що ти, Людмило, мені радиш? Ховати гроші від рідних дітей? – питаю я свою рідну сестру, яка прийшла до мене, щоб попередити мене.

– А що тут такого? Ти маєш в першу чергу про себе думати. До того ж, ти сама ці гроші заробила, тому не бачу нічого поганого в тому, що ти не все скажеш дочці і сину, – підморгнула мені Люда.

Я приїхала з Італії додому, не у відпустку, а напевно вже назавжди. За кордоном я працювала 12 років. Це не багато, бо є люди, які мають по 25 років заробітчанського стажу, але і не мало теж.

Якщо чесно, то я ніколи не хотіла їхати за кордон, але сталося так, що я залишилася сама вдома, бо діти створили власні родини і розлетілися, а чоловіка раптово не стало.

Саме сестра тоді і дала мені пораду їхати за кордон.

– Марійко, їдь до моєї свахи в Рим. За пару років заробиш собі на безбідну старість, – сказала тоді Людмила.

З її свахою я була знайома, ми бачилися кілька разів у сестри в гостях. Я знаю, що вона вже багато років за кордоном і справді непогано доробилася – собі будинок збудувала, сину квартиру купила.

Сестра разом з свахою мене переконали, і я поїхала теж. Діти мої мене не відраджували, навпаки, раділи, казали, що мені треба відпочити.

Про гроші спочатку не йшлося, але щойно я почала заробляти, і почалося.

– Мамо, дай 300 євро, мамо, дай 500 євро…

І сину, і дочці постійно на щось було треба. Головне, що вони якось обходилися без цих грошей, поки я за кордон не поїхала.

А тут як почалося – дай і дай, так що я нічого собі і не склала, бо не мала як, адже щось на себе витрачала, а решту дітям віддавала. Не могла я їм ніколи відмовити, коли просили.

Сваха сестри, з якою я здружилася в Італії, намагалася мене напоумити, що недобре я роблю, коли отак гроші тринькаю.

– Маріє, ви вибачте, може то і не моя справа, але дам вам пораду як заробітчанка з досвідом. Заробити на щось суттєве можна лише тоді, коли відкладаєш. А коли все зароблене просто по 200-300 євро витрачаєш ні на що, то нічого з того не буде і марна ваша праця.

І сестра мені про це не раз говорила, я їх ніби і слухала, розуміла, що в їхніх порадах є доля істини, але все одно продовжувала робити як робила.

Змінила я своє ставлення до грошей, коли захворіла – приїхала додому, а лікуватися не було за що. Дочка руками розводить – грошей нема, син навіть і не приїжджав, робив вигляд, що дуже зайнятий.

Тоді мені сваха сестри грошима допомогла. Я підлікувалася, повернулася назад в Італію, віддала першим ділом їй борг, а потім вже стала собі щось відкладати.

Я вже не реагувала на перше – мамо, дай, через що діти на мене навіть загнівалися, не спілкувалися зі мною.

Але я змогла собі щось відкласти, з тим і приїхала додому, бо вже вирішила, що з мене досить. Здоров’я важливіше, ніж гроші, в цьому я вже переконалася.

Але діти не зраділи такому моєму рішенню. Вони сподівалися, що я ще буду в Італії, і таким чином внукам, які вже підросли, допоможу.

– І до чого ти доробилися за 12 років в тій Італії? Ні нам квартиру не купила, ні собі дім не відремонтувала, – заявила мені з докором моя дочка.

– Я думав, ти хоч машину мені купиш, – махнув рукою син.

Отака їхня дяка. Вони вже забули, що саме через них я нічого собі не відклала. Тягали в мене завжди гроші на дрібниці, без яких можна було обійтися, а тепер я ще й винна.

– Навіть не думай їм нічого давати. Все, що привезла, сховай подалі, і матимеш до старості спокій, – радить мені моя сестра.

А я так не можу. Прийшла донька, почала плакатися, що борг великий за зиму назбирався за комуналку, більше 20 тисяч. А вона зараз без роботи, заробляє на сімʼю один зять. От як тут не допомогти?

Син просить, що треба онуку за семестр навчання в коледжі оплатити, бо вони зараз не мають змоги.

Відчуваю, що я знов стаю на ті ж граблі, коли діти витягають в мене всі гроші потроху.

А як тут бути – я не знаю. Підкажіть, як відучити дорослих дітей від своїх грошей? Бо так я і справді на старості без нічого залишуся.

Джерело