Одного разу Ніна Михайлівна зовсім випадково підслухала розмову своїх дітей.

Так вже сталося. Але краще б вона цього, звісно, не чула!

На її шістдесят вісім діти підготувалися краще нікуди.

Замовили смачненького з ресторану. Ще зробили зворушливий кліп з їхніх старих фото та відео. Вийшло душевно!

Ну й подарували їй новий смартфон зі словами – мамо, ти ж у нас жінка сучасна, модна, а телефончик у тебе старий.

Після чаювання Люба й Віталик в один голос заявили:

– Відпочивай поки, мамочко, ми все приберемо, посуд помиємо. А потім ще чайку разом з тобою поп’ємо, та побалакаємо. Добре, мамо?

Ніна Михайлівна прилягла на диванчик, поки діти хазяйнували на кухні.

Онуки, діти Люби, з татом грали в монополію в іншій кімнаті. Все добре, всі рідні зібралися. Тільки чоловіка Віктора вперше на її дні народження немає.

І начебто жили вони з Вітею не так вже й дружно. А не стало його, і Ніна Михайлівна одразу себе самотньою відчула.

Покрутившись на дивані, Ніна Михайлівна вирішила піти до дітей. З ними тепліше, а то засумувала вона зовсім.

Підійшла до кухні й зупинилася, почувши обривок фрази:

– Цікаво, а чому це тобі всю батьківську трикімнатну? А мені, значить, бабусину двокімнатну, той недомірок у п’ятиповерхівці, і все? Між іншим, Віталію, у мене двоє дітей, а ти ще навіть не одружений. Так не чесно!

– Любо, ну зате ти вже давно сама собі господиня, а я з мамою живу. Мені й жити з нею, й доглядати за нею, ще невідомо скільки. Про що розмова?….

Ніна Михайлівна просто відсахнулася від кухонних дверей, так на неї холодом повіяло.

І навшпиньках повернулася до дивану.

Вони її квартиру ділять, Люба й Віталик! Немов її й немає вже!

Вона знайшла поглядом на стіні фото Віктора, наче чекала від нього допомоги. Але чоловік на фото тільки усміхався. А їй що тепер робити?

Настрій одразу впав. От і все.

Правильно кажуть, не можна з дітьми жити. Але а як інакше?

Люба вийшла заміж, у бабусину квартиру пішла.

А Віталію вже під сорок, але поки не одружився, так з ними, ні, тепер з нею й живе. Куди ж його подінеш. І от ділять тепер квартиру….

А може, вона сама винна?

Он сусідка, Світлана Львівна, давно вже заповіт написала. Кому що.

А їм з Вітею все здавалося, що недобре так, що вони поки живі.

Що ж робити? Треба до юриста сходити, порадитися.

Щоб нікого не образити….

Але сама Ніна Михайлівна від почутого немов осіла, змарніла, ніби її вже й немає майже….

– Мамо, ми посуд помили, чайник заварили. Йди до нас, тістечка ще залишилися. Я тобі в новий смартфон контакти заб’ю. Мамо, ти що, заснула?

Люба вийшла з кухні в кімнату, – мамо, ну ти що, йдеш? Ти чого бліда така? Тобі чайку налити?

Ніна Михайлівна дивилася на Любу, і немов усе життя пронеслося в неї перед очима.

Як пелюшки й підгузки без пральної машини на руках прала. Як у чергах стояла.

Як вона на початку дев’яностих за маслом по картках у мороз на вулиці в черзі з Любочкою й Віталиком стояли….

– Та немає в мене контактів, крім вас, Любочко, – Ніна Михайлівна опустила очі.

– А з останньої роботи подруги? Га, мамо? Світлана Сергіївна та Віра Іванівна, здається.

– Зі Світланою ми щось не спілкуємося. А Віра…у Вірочки інсульт був. У неї з мовою проблеми, – Ніна Михайлівна відвернулася.

– Мамо, у тебе День Народження, а ти сумуєш! У тебе ми є, я й Віталик, онуки, ну що ти, мамо?

– Ну звичайно, Любочко, це я так, тата згадала. Все добре, давай, забий мені ваші контакти. Дякую вам за подарунок.

Чай так і не стали пити, Люба з родиною поїхала.

– Не сумуй, мамо, все буде добре, – усміхнувся їй Віталик.

– Добре, синку, звичайно…

– На добраніч, мамо.

Через тиждень до неї забігла Люба:

– Мамо, а в нас із Віталею для тебе новина. Ми тут дещо надумали. Знаєш, розговорилися тоді на твоєму дні народження й зрозуміли – скільки ж на шиї батьківській сидіти? Віталик добре заробляє. Поки він один, але каже, плани на особисте життя є.

Мій Павло теж на підвищення пішов. Загалом, мамо, ми хочемо (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) продати бабусину квартиру. Поділити з Віталиком гроші й пустити на перший внесок на квартири.

А то нам у бабусиній двокімнатній з двома дітьми тіснувато.

Ну а Віталик поки на двокімнатну замахнувся. Недалеко від тебе новий комплекс добудували, тож поруч з тобою будемо.

Ти як, мамо, не проти? Ти ще молода, поживи для себе, мамочко!

Увечері Ніні Михайлівні раптом зателефонувала Віра Іванівна:

– Ніночко, впізнаєш? Я майже відновилася, Ніно. Може зустрінемося, сходимо кудись? Мій мене одну не дуже відпускає, а з тобою погуляти відпустить. Я ж тут недалеко живу, пам’ятаєш?

– Вірочко, як же я рада тебе чути!

– Якби ж ти знала, як я рада себе чути! А що, Ніно, ми взагалі-то ще живі! Живі, розумієш! Знаю, що Віті твого більше немає, дуже тобі співчуваю. Але ж життя триває, Ніно.

У тебе такі чудові діти, я ж усе пам’ятаю, Ніночко!

– Віро, я із задоволенням з тобою зустрінуся. А діти…, так, діти в мене й справді хороші.

Чудові діти. І ти чудово сказала, Вірочко, ми взагалі-то ще живі! Ми живі!!!!

(Не завжди треба буквально сприймати те, що говорять. Головне – що роблять).

КІНЕЦЬ.