Після розлучення з Любомиром я залишилася не просто без стосунків – я залишилася без пральної машини, холодильника і навіть без кухонних шафок.

Він усе виніс, як старий дід на базарі, а я стояла посеред порожньої кухні й не знала – сміятися мені чи плакати. Найбільше боліло навіть не те, що я залишилася без побуту, а те, як легко він перекреслив усе наше життя, всі обіцянки і спільні мрії.

І в голові крутилася тільки одна думка: чому я так довірилась людині, яка замість квітів дарувала мені пральну машину, а потім цю ж машину і забрав?

Познайомилася я з Любомиром на роботі. Він працював у відділі логістики, такий собі “мужик при ділі”, завжди з інструментами в багажнику і завжди з практичними порадами на язиці.

– Тобі ж не треба квіти, Надійко, – казав він, коли я натякала, що хочу чогось романтичного. – Ось купимо тобі нормальний холодильник, бо твій пищить, як мишка в пастці.

І купив. А через місяць на день народження подарував мені пральну машину.

– Ну що тобі той бузок, – сміявся він. – Одна ніч і зів’яне, а пралка – вірна подруга на роки.

Я тоді ще раділа. Бо справді – сама виховувала доньку Оксанку після важкого розлучення, тягнула все сама. І побутова техніка виглядала мало не як акт турботи. Правда, інколи щось у серці шкребло, та я приглушувала той голос.

Коли Любомир переїхав до мене, все пішло по накатаній. Нові шафи, нова плита, навіть телевізор – усе “нам”, усе “для сім’ї”. І тільки я десь у душі підозрювала: щось тут не чисто.

Одного вечора, коли ми сиділи на кухні й пили чай, я обережно запитала:

– Любе, а чого ти ніколи не даруєш мені просто подарунок? Щось таке… без розрахунку?

Він відклав чашку і знизав плечима:

– Я ж дбаю про тебе. Хіба то не краще, ніж купити якусь дурничку? Баба має мати господарку в порядку.

Баба. Господарка. Оце так любов.

Та тоді я лише усміхнулася й сказала:

– Головне, щоб ми були разом.

Надто пізно я зрозуміла, що “разом” ми були тільки доти, доки я була зручною.

Тріщина пішла несподівано. Любомир став пізніше повертатися додому, частіше тримати телефон екраном донизу, навіть на кухні. А одного ранку я побачила його листування. “Кицю, сумую” – писав він якійсь Наталці.

Увечері я запитала прямо:

– Є хтось інший?

Любомир зітхнув, ніби я йому борщ зіпсувала.

– Так, Надю. Є. Вона молода, весела. А ти… ти все про пральні машини.

Ото й все. Пара речень, і моє життя перевернулося.

Через тиждень, повернувшись з роботи, я знайшла свою квартиру обчужену: кухонні шафи зникли, плита стара повернулася на своє законне місце (з діркою в боковій стінці), а холодильник… Ох, мій новенький білий красень теж випарувався.

Я дзвонила Любомиру:

– Ти що накоїв? Це все було подарунки! – кричала я в слухавку.

– Я забрав своє, – спокійно відповів він. – Ти без мене нічого б того не мала.

Я ледь не зламала телефон об стіну. Хотілося вити від образи.

Через кілька днів подруга Марта привезла мені стареньку пральну машину.

– Вона трохи барахлить, – чесно сказала вона. – Але краще, ніж прати вручну.

Я обійняла її й заплакала. Не за технікою, ні. За тим довірою, яку розтоптали брудними чоботами.

А ще пізніше, на базарі, я випадково зустріла колишню колегу Любомира. Вона й підкинула мені інформацію:

– Ти знала, що його нова живе в селі? Там холодильника якраз не було. А твоя пралка їм, кажуть, як золото.

Ото тобі й “подарунки від серця”.

Тепер я кожного разу, коли хтось приносить мені “корисний подарунок”, пильніше придивляюсь: чи не збирається часом ця людина “забрати своє” в перший незручний момент?

І знаєте що? Якщо вибирати між букетом бузку і новенькою технікою – я б нині без вагань обрала бузок. Бо він пахне щирістю. А не розрахунком.

А ви, скажіть мені щиро: що для вас важливіше в стосунках – практичні подарунки чи все ж маленькі, але щирі знаки уваги?

Джерело