Ми з Русланом побудували великий будинок у селі під Києвом, бо хотіли, щоб наші діти мали куди повертатися. Ми вибирали колір фасаду так, ніби від нього залежало щастя родини, розставляли меблі, думаючи, де колись сидітимуть онуки. Тепер я сиджу одна на терасі й рахую осінні листки.

Назар і Марічка живуть за кордоном. Вони дзвонять раз на тиждень, інколи й рідше. А ми залишилися серед розкішних пустих кімнат і незручної тиші, яка лягає на серце важче, ніж найгірша буря.

Я ще пам’ятаю, як ми обирали плитку для ванної. Руслан тоді влаштував справжнє випробування: виставляв зразки на різні стіни й дивився, як падає на них сонце.

Казав, що все має бути ідеальним – “для наших дітей і внуків”. У нас тепер чотири санвузли, хоча навіть двох людей ледве можна тут знайти. Кожен день я чую тільки, як Руслан вмикає кавоварку й шелестить газетами.

– Буде дощ, – буркнув він сьогодні зранку, дивлячись у сірувате небо.

– Можливо, – відповіла я і поправила плед на колінах.

– Ти казала, треба паркан підфарбувати. Може, попросимо Петра?

– Попросимо, – тихо мовила я, хоч знала: нам той паркан не потрібен, бо ніхто сюди не заходить.

Наші розмови нагадували дзиґу, що втратила імпульс: крутиться ще за інерцією, але вже знає, що впаде.

– Назар прислав листа? – спитав Руслан, поглядаючи на телефон.

– Ні. Лише коротке відео вчора. Вони в Лондоні в парку були.

– Гм… Добре, що гуляють.

Я хотіла спитати його, чи сумує він, чи болить йому це мовчання так, як мені. Але я знала відповідь. Руслан усе тримає в собі, як великий термос: і тепло, і холод – усе заховане всередині, ні краплі назовні.

Раніше наші неділі були гамірні: Марічка голосно вмикала музику, Назар бігав по сходах із м’ячем, Руслан читав газету на кухні, а я пекла пиріжки. Зараз у тому самому домі стоїть така тиша, що я чую навіть, як батареї тихо потріскують вранці.

По середах до нас заходить Ірина. Прибирає швидко, але найдорожче для мене – це її чашка чаю на кухні. Маленька розмова.

Кілька хвилин тепла.

– Ви не думали завести собаку? – якось запитала вона, витираючи поли під шафою.

Я смішно хмикнула.

– А для кого? Щоб ми вдвох ганялися за ним подвір’ям?

Ірина посміхнулась, але в її очах я побачила більше співчуття, ніж у сотні слів.

Одного разу, коли вона знову сиділа за чаєм, я спитала:

– Скажіть чесно, Іро, ви відчуваєте, що ваші батьки потрібні вам щодня?

Вона зам’ялася.

– Важке питання… Мабуть, я просто вірю, що вони поруч, коли треба. А телефонувати кожен день… ну, не завжди виходить.

Я кивнула. Розумом розуміла, а серце все одно вищало, як той чайник на плиті.

Вчора Назар подзвонив. Буквально на дві хвилини.

– Мам, у нас зараз робоча зустріч. Ми тільки хотіли сказати, що все гаразд.

– А як дітки? – спитала я, тягнучи кожне слово.

– Добре. Марко захворів трохи, але нічого серйозного. Ой, мене кличуть. Цілую!

І знову екран потемнів швидше, ніж я встигла придумати хоч одне тепле запитання.

Я довго сиділа з телефоном у руках, ніби сподіваючись, що він знову оживе. На заставці – минулорічна фотографія: ми на лавці, обіймаємо Марка і Софійку, їхні обличчя ще такі кругленькі, малечі тільки по три рочки.

Я намагалася згадати, як звучать їхні голоси в реальності, а не через скло телефону. Чи пахне їхнє волосся полуничним шампунем? Чи Марко досі сміється, закинувши голову назад?

А у садку тихенько скрипіла гойдалка, яку Руслан ще колись прибив до старої яблуні. Тепер вона гойдалася сама собою. Порожня. Смішно, так? Ми стільки років мріяли про шум і гамір, а залишилися тільки ми і гойдалка, яка більше пам’ятає дитячі обійми, ніж ми самі.

– Що будеш робити завтра? – спитав Руслан, заходячи до кухні й кидаючи оком на мій порожній погляд.

– Не знаю. Може, посаджу квіти. А може, просто дивитимуся, як світить сонце.

Він кивнув. І вже хотів піти, але на мить затримався.

– Я б допоміг… якщо хочеш.

Я підняла очі. Дрібничка. Але може, ще не все втрачено?

Іноді мені здається, що ми всі живемо в очікуванні. Очікуємо дзвінка, зустрічі, слова, обіймів. А потім роками чекаємо, а коли щось приходить – ми вже настільки змирилися з самотністю, що навіть не знаємо, як правильно радіти.

А як ви думаєте: чи можна навчитися бути щасливим у тиші, якщо раніше щастя завжди було в голосах інших людей?

Джерело