Коли на світ з’явилася Катя, у сім’ї вже була шестирічна донька Марина. Батьки душі не чули в Катрусі, бо вона була довгоочікувана та рідна.

А Марину взяли на виховання, коли їй було три роки, її матері, рідної сестри батька, не стало. Ніхто з родичів не хотів забирати собі дівчинку.

Постало питання про дитячий будинок, але рідний дядько вирішив виховувати племінницю. Вони вже вісім років із дружиною чекають на свою дитину, але щось не виходить.

Через три роки, як вони взяли Марину в сім’ю, мабуть, Бог винагородив їх, і нарешті з’явилася донька Катруся. Марину вони також любили. Але Катю любили та плекали.

Тим більше вона прийшла в цей світ хворобливою, мати часто з нею лежала в лікарнях. Тому Марина рано навчилася господарювати, мила посуд, підмітала. Була маминою помічницею.

Мати з батьком милувалися своєю молодшою:

– Яка наша Катюша гарненька, як лялечка, ну бережіться хлопці! Коли дочка виросте, від наречених відбою не буде. Знайдеться якийсь багатий красень для неї.

Марина все це чула, трохи прикро їй було, поглядала нишком у дзеркало. Так, вони з Катею не схожі. Катя світла з сірими очима, а Марина – смуглява з карими очима.

Не красуня, але симпатична дівчина. Марина розуміла, що Катю люблять більше, хоч і її ніколи не ображали.

Марина після школи закінчила коледж, вийшла заміж за Івана, серйозного та ділового хлопця, з яким познайомилася на дні народження подруги.

Іван за столом помітив симпатичну Марину, яка своїми карими очима зиркала з боку на бік, і нарешті натрапила на його сірий і теплий погляд.

Вона навіть трохи здригнулася, так здалося Іванові, і зніяковівши, опустила очі. Цей погляд карих очей назавжди запав у Іванову душу.

І живуть вони з того часу вже двадцять років у повному розумінні та коханні. Син навчається в інституті в столиці, розумна і перспективна молода людина.

Катя після закінчення школи не захотіла вчитися, та пішла працювати. Перебирала хлопців і нарешті вийшла заміж за Сергія. Він, звичайно, не відповідав її запитам, але був веселим і не жадібним.

Коли зустрічалися, навіть дарував іноді квіти, зрідка, в кафе запрошував, але, як потім виявилося, тягав без дозволу гроші у батьків.

Єдиний син, тож вони збирали гроші йому на машину. Потім, звичайно, це все розкрилося, коли готувалися до весілля – але син є син.

Катя їм не сподобалася чомусь одразу за першого знайомства.

– Синку, мені здалося Катя примхлива і норовлива, і зовсім неповажно ставиться до старших. Навіть нормально не привіталася, хоч і вперше прийшла до нас. Ну що це,- кивнула головою і все.

– Мамо, нормальна вона дівчина, ну що ти вигадуєш! Ми кохаємо одне одного.

– Ну й добре, синку, аби тобі подобалася, – сумно відповіла мати

Молодим жити було ніде, тож вирішили батьки залишити їм квартиру, а самі переїхали до села, у батьківський будинок. Свекруха не могла порозумітися з невісткою.

Марина вийшла з машини біля свого під’їзду, коли в неї заграв телефон – дзвонила мати.

– Так, мамо, привіт. Під’їхала до будинку із крамниці. Звичайно заходь.

Мати була неподалік будинку дочки й хвилин через десять уже була в неї у квартирі. Поки Марина розбирала сумки із продуктами, мати вже увійшла на кухню.

– Привіт, Марино. Ого скільки продуктів. Ось, що означає мати свою крамницю. Я на пенсію не можу дозволити собі купувати стільки. Був би живий батько, може й легше було б, таки дві пенсії.

– Мамо, по-перше, це на тиждень, а по-друге, ми допомагаємо тобі та сестрі. Ви не сидите голодними, допомагаємо і продуктами, і грошима. На ось візьми цю ковбасу, сир.

– Ой, а що це за цукерки такі, дорогі, мабуть? – побачила мати цукерки.

– Візьми, – Марина поклала матері в пакет і цукерки.

– Дякую, я дітям Каті віднесу, хоч вони уже майже дорослі, але все ж таки мої улюблені онуки.

– Мамо, я даю тобі, а не твоїм улюбленим онукам! Вони мають батьків, нехай вони й купують. А то Сергій не хоче працювати, валяється на дивані, або вдає, що шукає роботу.

– У нього болить поперек, скаржиться, – заступалася теща за зятя. – А Катя заробляє небагато. Ти ж не хочеш її взяти до себе продавчинею.

– Катя давно могла б поміняти роботу, якби захотіла. А взяти до себе продавчинею ми з Іваном не хочемо. З родичами працювати – тільки собі на збиток. Досить, що Сергій нам напрацював.

– «Газель» нашу розбив, та ще й нас звинуватив. Гроші з каси тягав, та ще й у борг просив, обіцяючи віддати. А що він віддасть?

– А коли ми просили допомогти розвантажити, або завантажити коробки назад, так у нього поперек болить.

– Довелося нам за ремонт машини пристойну суму викласти, та його звільнити. Ображається? То й нехай на себе ображається!

– Ну, у вас гроші є, не збіднієте. Он як добре живете і сина в Києві вчите, – невдоволено говорила мати. – Ну гаразд Сергій, а Катю можна ж продавчинею до вас взяти.

– Мамо, я ж сказала, що з родичами більше ніколи не зв’язуватимемося – собі дорожче.

– Звичайно, ви ж не рідні сестри. А була б тобі Катя рідна, ти по-іншому може б говорила. Ти повинна допомагати нам усім, ми тебе виховали, не віддали до дитбудинку.

– Мамо, ну що ти таке кажеш? Я теж їй допомагаю. І чому ти завжди одне й те ж кажеш. Так, я вдячна вам і люблю вас. Ну а Катя із Сергієм хай самі заробляють!

– Так, Марино, гроші тебе зіпсували, – сказала злісно мати й схопивши пакет із продуктами пішла. – Бувай, мені ще на дачу треба встигнути.

Марині стало ніяково.

– Ось так завжди закінчуються наші зустрічі – «ти повинна, ти полвинна». Ми з Іваном і так їм допомагаємо всім. Правду кажуть, не роби добра…

– Нам ніхто не допомагав – влізли в кредит, купили напівзруйноване приміщення, зробили ремонт. Добре, що зараз уже все позаду й отримуємо прибуток із крамниці. А ні батьки, ні сестра навіть не поцікавилися, як нам це все дісталося.

Минуло кілька днів, зателефонувала сестра Катя.

– Марино, мені зараз із лікарні зателефонували, матір з інсультом привезли. Була на дачі й ось там це сталося.

– Зараз приїду.

Марина застрибнула в машину та поїхала до лікарні. До матері вона їздила щодня, привозила фрукти, сік і все, що потрібно. Коли стало краще, її виписали з лікарні, й лікар сказав:

– Вам поки що нічого не можу обіцяти хорошого, найближчим часом вона не зможе підійнятися. За матір’ю потрібний постійний догляд.

Матір з лікарні забирала Марина, бо сестрі ніколи, вона на роботі. Тоді Марина сама поїхала до Каті.

– Слухай, Катю, за мамою потрібен догляд, я не можу залишити магазин, Іван один не впорається. Ти теж працюєш, потрібна доглядальниця.

– Я тобі пропоную звільнитися, а я, замість доглядальниці, тобі платитиму гроші. Все-таки своя рідна дочка доглядатиме, а не чужа людина.

– Ні. Не збираюся я звільнятись і сидіти біля лежачої матері. Збожеволієш з нудьги, я краще працюватиму. Хоч і зарплата маленька, зате весело на роботі.

– Ну, як хочеш. Я знайду доглядальницю для неї. А крамницю не кину, бо ми залишимося без доходу. Іван і так за трьох працює. Та ще й допомагаємо і тобі, і матері.

– Ой, та що ви нам допомагаєте? Серьогу вигнали, та ще й хотіли змусити машину ремонтувати. Хоч він і не винен, що в нього в’їхали. Так обставини склалися.

– Як це не винен, ніхто в нього не в’їхав, він сам не вписався, і заїхав в куток будинку!

– Не бреши, мені! Серьога сказав, що він не винен, – сердито відповіла сестра.

– А продукти ти не береш до уваги, щомісяця я тобі привозила по пакету продуктів, – говорила Марина. – Та ще й мати намагалася для вас.

– Та що ти зі своїми продуктами, ну привозила і що, більше не привозитимеш?

– Ні, не буду, заробляйте самі! Мені потрібно доглядальниці платити за догляд за матір’ю.

Так і розлучилися сестри, незадоволені одна одною. Марина часто відвідувала матір, допомагала. Катя забігала пару разів на місяць і то на десять хвилин, не більше.

Мати була незадоволена, що її доглядає чужа жінка, хоч доглядальниця була гарна і добра. Вимовляла саме Марині:

– Що, сама не можеш доглядати, гроші треба тобі заробляти? Гроші дорожчі за матір! Хотіла на Катю зіпхнути догляд за мною. У неї й так багато справ, робота, сім’я, діти.

– Мамо, ну я ж допомагаю тобі й продуктами, і доглядальницю оплачую. А Катя не захотіла звільнятись, я б їй платила ці гроші.

– Ну ти завжди придумаєш відмовку! А ти ж нам винна, бо ми тебе виховали!

Марина допомагала матері, поки її не стало. Через сім років вона покинула цей світ, так і не змігши стати на ноги. Після поховання, яке повністю взяли на себе Іван з Мариною, сестра раптом сказала:

– Ой, Маринко, відмучилась мати наша і ми з тобою! Клопітно це все – і догляд, і турбота.

– Катю, чи ти доглядала і дбала? Дякую скажи доглядальниці.

– Ну зараз, розбіглася. За що казати їй дякую? Вона гроші за це отримувала!

Марина тільки похитала головою.

– Це ти повинна за все дякувати! Тебе батьки взяли за дочку і виховали, от ти нам і винна! Ще не відомо, що з тобою було б!

– Ось пам’ятник треба матері ставити. У мене грошей немає, тож тобі доведеться взяти на себе, – наполегливо говорила Катя.

Не минуло й тижня, як Катя зателефонувала сестрі:

– Марино, у мене грошей немає, підкинь трохи. Серьога мій шукає роботу, не може знайти. Мами немає, то хоч її пенсія була.

– Ні Катю, зайвих грошей у мене немає. Заробляйте самі!

– Ну і невдячна ж ти Маринко, батьки тебе прийняли за дочку, та виховали. Ти маєш…

Марина скинула дзвінок і вийшла з квартири. Їй треба було їхати у своїх справах, бо накопичилося багато роботи, поки займалася похованням матері. Іван теж закрутився – працює і водієм, і вантажником.

Марина з вдячністю та теплом подумала про свого чоловіка:

– Як пощастило мені з моїм Іваном, він завжди підтримує мене, я за ним, як за муром. Жодного разу мені не дорікнув, що я допомагала своїм родичам, навіть сам іноді відвозив продукти, але тепер усе!

– Нехай Катя зі своїм чоловіком забезпечують свою сім’ю! Бо більше я нікому, нічого не винна!

Як вважаєте, вона слушно міркує? Буду вдячна за коментарі та вподобайки.

КІНЕЦЬ.