Моя мама боїться старості так, ніби від одного тільки слова “бабуся” вона одразу постаріє на десять років. Вона забороняє Марічці називати її бабусею, вигадує відмовки, щоб не гуляти з онукою, і замість радості від народження внучки – бігла до дзеркала шукати нові зморшки.

У садочку вона прилюдно відхрестилася від Марічки, заявивши, що вона їй “ніхто”, тільки б не почути страшне слово. Тепер моя донька сумно питає, чи справді в неї немає бабусі, а я шукаю відповідь на питання: змиритися з маминим страхом чи захистити свою дитину.

Я думала, що моя мама буде найкращою бабусею у світі. В уяві вона тримала мою дитину на руках, плела їй косички, пекла печиво і читала казки вечорами. Але що я отримала замість цього? Концерти перед дзеркалом, сльози через “зморшки” і драми в стилі “я ще молода для таких титулів”. Ніби стати бабусею – це автоматично дати дозвіл вивісити табличку “пенсія близько”.

І ось, замість теплих в’язяних шкарпеток від бабусі, моя донька Марічка отримала холодну спину від рідної бабусі. А я отримала дилему: як пояснити п’ятирічній дитині, що бабуся не хоче, аби її так називали, бо “їй ще світить участь у конкурсах краси”?

Мама завжди була схиблена на зовнішності. Глянцеві журнали, баночки кремів, щомісячні “косметичні ритуали”, а головне – заборонена тема віку. Про день народження краще було мовчати, інакше настрій у неї падав так, що я думала, що ми живемо не в домі, а на дні колодязя.

Коли я зрозуміла, що чекаю дитину, першою, кому сказала, була вона. Чекала, що стрибатиме до стелі від радості, як моя свекруха Галина. А натомість почула:

– Анно, ти що, геть розум втратила? Я ще занадто молода бути бабусею! – мама вхопилась за лице так, ніби їй щойно додали плюс десять років одним реченням.

Я ковтнула ком, посміхнулась, мов нічого страшного. А всередині відчула тріщину. Вона стала бабусею у своїй біографії, але не у своєму серці.

Минали місяці. Народилась Марічка – золота дівчинка з кучерявими пасмами. Свекруха носила її на руках по всьому селу, аж кури злякано розбігались. А мама…

– Не можу сьогодні прийти, у мене манікюр, – сухо відповідала вона.

Або:

– Ні, Анно, не хочу йти на прогулянку з візочком, бо люди почнуть шепотіти: “О, подивіться, яка бабуся!”

І як тут не пирснути з іронії? Ну звісно, село Підліски – це вам не Париж, тут кожна зморшка реєструється у місцевій раді!

Одного разу стало ще “веселіше”.

Я мала робочу нараду у місті. Степан був у відрядженні. Свекруха саме занедужала. Тож іншого виходу не було – я попросила маму забрати Марічку з садочка.

– Ну добре, – зітхнула вона так, наче я змусила її пекти паски на Великдень своїми руками.

Коли я повернулась додому, мама сиділа на дивані, мазала собі обличчя кремом, а Марічка спала в ліжечку. Здавалося б, все добре.

Але наступного дня Марічка прийшла із садка ображена.

– Мамо, Наталка сказала, що я брешу. Що в мене нема бабусі!

– Як нема? – я здивувалась.

– Бо вчора, коли вона хотіла привітатись з бабусею, бабуся закричала, що вона мені не бабуся…

Мені здалося, що в голові зашумів вулик. Я миттєво зателефонувала мамі.

– Ти серйозно? Ти вчора при дитині відхрестилась від неї?! – я ледве стримувала себе.

– І що? Я не хочу, щоб мене називали бабусею. Хай називає мене Анною! – вперто буркнула вона.

– То, може, одразу “леді Анна”? І корону ще на голову? – не витримала я.

– Не смішно. Я маю право берегти свою молодість.

Я кинула слухавку. І так хотілося викинути її разом із цією розмовою у відро для сміття.

Після того випадку мама ображено замовкла. Вона не приходила, не дзвонила. Я сама кілька разів пробувала вийти на контакт, бо Марічка сумувала. Але щоразу чула холодне:

– Не хочу зараз.

Я бачила, як моє дитя дивиться у вікно і питає:

– Мамо, чому бабуся не хоче мене бачити?

І що мені казати? Що бабусі страшно постаріти? Що для неї “бабуся” – це клеймо, а не честь? Що вона любить своє відображення більше, ніж рідну кровинку?

Тієї ночі я довго не спала. В голові крутилося питання: а що важливіше – любов чи марнота? Чи може жінка так залипнути у страх перед віком, що пропустить найкраще – обійми, теплі листи, спільні обіди, історії на кухні з онукою?

Я пригадала свою бабусю Мотрю. Її руки пахли пирогами. Вона була для мене світлом, без жодної думки про зморшки чи вік.

І мені стало ще болючіше за Марічку. Бо у її дитинстві поки що нема такого світла. Є лише порожнеча і дзеркало, в яке вдивляється моя мама.

А ви що думаєте?

Чи має жінка право так боятись старості, що відштовхує своїх онуків?

І чи справді молодість у кремах важливіша за тепло обіймів?

Джерело