Мене залишили на порозі чужої хати. Через 25 років вона прийшла працювати до мене прибиральницею, не впізнавши у господині ту саму доньку.

“Хто така дитина без коріння? Ніхто. Лише привид, що випадково знайшов собі оболонку.”

— Ти завжди почувала себе привидом? — запитав Микола, тихенько помішуючи каву на моїй просторій кухні.

Я подивилася на нього. На єдину людину, яка знала всю правду. Того, хто допоміг мені знайти її — жінку, що носила мене під серцем, а потім викинула, як непотрібний чернетку.

Мій перший крик не розтопив її серце. Єдине, що залишилося — запис на дешевій ковдрі: “Пробач мене.” Одне слово. Уся любов, якої мені судилося не знати.

Ганна Іванівна та Петро Васильович, літня бездітна пара, знайшли мене раннім жовтневим ранком. Відчинили двері й побачили плачучий клунок. Їм вистачило людяності не віддати мене в притулок, але на любов їх не стачило.

— Ти живеш у нашому домі, Олесю, але пам’ятай: ти нам чужа, і ми тобі теж, — повторювала мені Ганна Іванівна щороку в день, коли мене знайшли.

Їхня хата стала моєю кліткою. Мені виділили куток у передпокої з розкладачкою. Їла окремо, доїдаючи їхні холодні залишки. Одяг купували на блошиних ринках: завжди на два розміри більше. “Доростеш,” — казала вона. Але коли доростала — речі вже розпадалися від старості.

У школі я була вигнанкою. “Підкидьок,” “біспризорниця” — шепотіли за спиною.

Я не плакала. Навіщо? Я копила в собі все: силу, лють, рішучість. Кожен плювок, кожен холодний погляд ставав паливом.

У тринадцять я почала працювати: роздавала листівки, вигулювала собак. Гроші ховала у щілину між дошками. Одного разу Ганна Іванівна знайшла їх.

— Вкрала? — спитала вона, мнучи зім’яті купюри. — Знала я, кров не обдуриш…

— Це мої. Я заробила, — відповіла я.

Вона кинула гроші на стіл:

— Тоді плати. За їжу. За житло. Пора.

До п’ятнадцяти я працювала що міг. У сімнадцять вступила до університету в іншому місті. Виїхала з рюкзаком і коробкою — там було моє єдине скарб: фото новонародженої мене, зроблене медсестрою перед тим, як “мати” забрала мене з пологового.

— Вона ніколи тебе не любила, Олю, — сказала мені на прощання Ганна Іванівна. — І ми теж. Але хоча були чесні.

У гуртожитку я ділила кімнату з трьома сусідками. Їла локшину швидкого приготування. Вчилася до знемоги — тільки відмінні оцінки, тільки степендія. Ночі працювала у цілодобовому магазині. Однокурсники сміялися з мого поношеного одягу. Я їх не чула. Я чула тільки голос усередині: Я знайду її. Я доведу їй, кого вона кинула.

Немає нічого страшнішого за відчуття, що ти нікому не потрібен. Воно вростає в шкіру уламками, що не витягти.

Микола знав мою історію. Знав, як я піднялася. Як рвалася вперед, немов задихаючись.

— Ти знаєш, що це не принесе тобі спокою, — сказав він одного разу.

— Мені не потрібен спокій, — відповіла я. — Мені треба закрити цю сторінку.

Життя непередбачуване. Ін**”**Життя — це дивний сон, де минуле і теперішнє зливаються в одне, а в серці як і раніше болить те саме запитання: чи варто було шукати відповідей?**”**

КІНЕЦЬ.