Я відкрила шухляду і ледь не впустила капці: “боксерки” Василя були акуратно випрасувані, складені в трикутнички й перев’язані рожевою стрічкою. Мої речі розсортовані за кольорами, а повітря просочене запахом праски і чийогось невидимого контролю. Свекруха виправдовувалася: “Я ж тільки хотіла допомогти”, а я думала одне – якщо вже білизна під замком її турботи, то що буде з моїм життям?

Після весілля ми з Василем змушені були переїхати до його мами. Оренда з’їдала всі наші заощадження, а купити житло за ті копійки було так само реально, як виграти джекпот, не купуючи лотерейного квитка. Свекруха обіцяла золоті гори: своя кімната, окремий санвузол, і головне – “повна свобода”.

Реальність виявилася іншою. Я зрозуміла, що справжні пастки пахнуть не медом, а бабусиним пиріжком і свіжою праскою для білизни. Найбільшою проблемою стало те, що я просто не мала права на особисте життя – усе, від моїх шкарпеток до настрою Василя, проходило через рентген її очей.

Коли ми тільки заїхали, Василь мовив із сяючими очима:

– Ну, глянь, Настю, як мама постаралася. Навіть постільну білизну нову купила.

– Тю, Василю, а в тебе не муляє, що вона й подушки вишила твоїм іменем? – криво посміхнулась я, ковтаючи образу.

– Та що ти вигадуєш. Просто мама турбується, – розвів руками він.

На той момент я ще вірила, що любов матері – це про пиріжки, в’язані шкарпетки і поради на кухні. А не про те, що хтось буде прасувати твоє особисте життя до складочки.

Перші тижні я терпіла. Від щирого серця допомагала по господарству, не перечила на кухні і навіть намагалася відгадати її “правила гри”. Свекруха раз у раз нахвалювала мене сусідкам:

– Ой, наша Настуня така акуратна, така старанна. Хіба що пил витирає не за годинниковою стрілкою.

На вигляд то були компліменти, а на ділі – тонкі шпильки, що дряпали нерви. І що далі, то глибше. До прибирання додались “разом обов’язково посидіти за чаєм”, потім обговорення нашого бюджету, а тоді й розгляд мого гардеробу.

Якось я застала її в нашій кімнаті. Свекруха, напівзігнувшись, щось розкладала в ящику мого комоду.

– О, ти вже вдома, Настю, – без краплі сорому мовила вона. – Я тут трішки прибрала. Знаєш, як краще – темні “боксерки” до темних, світлі – окремо.

Я стояла як укопана. В голові блимало тільки одне: “Це не нормально. Це капець як не нормально”.

Того вечора я сказала Василеві:

– Василю, нам треба поговорити. Я більше так не можу.

Він дивився на мене, наче я сказала, що хочу завести ручного крокодила.

– Настю, ну що з того? Мама добра людина. Вона просто хоче, щоб нам було краще.

– Краще? – я ледь не пирснула. – Якщо так піде далі, вона ще й мені зачіску поправлятиме вночі.

Василь мовчав. Він ніколи не вмів сперечатися з мамою. Та й загалом, як багато синів уміють?

А свекруха тим часом влаштувала цілу опіку. Вона з’являлася на порозі ванної, коли я чистила зуби:

– Настю, не забувай витирання дзеркала, бо залишаються плями.

Вона з’являлася на кухні, коли я різала помідори:

– Настунечко, краще різати отак, не від себе, а до себе. Так безпечніше.

І навіть коли я сиділа ввечері в нашій кімнаті з книжкою, її голос лунав крізь двері:

– Що читаєш? Про виховання дітей? Було б добре, якби ви вже замислились…

Так, я знала, що вона мала добрі наміри. Але добрі наміри, як казала ще моя прабабця, – це гарна обгортка на бомбу сповільненої дії.

Апогеєм став один безневинний ранок.

Я відкрила шухляду з білизною і застигла. Усі мої речі були акуратно розкладені за кольором, а “боксерки” Василя – випрасувані, складені трикутничком і обгорнуті стрічечкою. Від справжнього подиву я сіла просто на край ліжка.

– Все! – видихнула я. – Мене тут більше нема.

Увечері я твердо сказала Василеві:

– Або ми шукаємо квартиру, або… я повертаюся до мами.

Він мовчки ковтав чай, потім важко зітхнув і, нарешті, вперше сам запропонував:

– Добре. Збираємо речі.

Свекруха ображено шморгала носом:

– Я ж хотіла як краще…

Я кивнула:

– І саме тому ми й їдемо. Бо краще має бути для всіх.

Ми переїхали в маленьку орендовану квартиру. Вона була тісною, обдертою, але такою вільною, що навіть штори на вікнах я вішала зі щасливими сльозами на очах.

Тепер, згадуючи той період, я розумію: іноді треба вміти ставити межі, навіть якщо тобі протистоять добрі наміри. Бо щастя – це не лише чисті вікна і вигладжені сорочки. Це коли тебе не сортують за кольором, а приймають такою, якою ти є.

А як ви вважаєте: чи можливо втримати добрі стосунки зі свекрухою, якщо жити з нею під одним дахом? Чи все ж таки окреме житло – це запорука миру в сім’ї?

Джерело