Коли ми з Романом підписували договір купівлі нашої першої квартири, я від щастя ледве не бігала навколо столу, як кізонька навесні. Ми вклали туди майже всі наші заощадження. Я й подумати не могла, що в новобудові за наші важко зароблені ми отримаємо не мрію, а пастку – з тріщинами по стінах, водою у підвалі і зниклим забудовником, який розчинився швидше, ніж ранковий туман. Тепер щовечора замість обговорень про штори чи меблі ми з Романом сперечались, чи варто судитися, чи вже час продавати нірку. І саме тоді, у самісінькому вирі розчарування, життя кинуло нам ще один “подарунок”

Коли ми з Романом підписували договір купівлі нашої першої квартири, я від щастя ледве не бігала навколо столу, як кізонька навесні. Ми вклали туди майже всі наші заощадження.
Я й подумати не могла, що в новобудові за наші важко зароблені ми отримаємо не мрію, а пастку – з тріщинами по стінах, водою у підвалі і зниклим забудовником, який розчинився швидше, ніж ранковий туман.
Тепер щовечора замість обговорень про штори чи меблі ми з Романом сперечались, чи варто судитися, чи вже час продавати нірку. І саме тоді, у самісінькому вирі розчарування, життя кинуло нам ще один “подарунок”.
– Олесю, дивися, яка гарна квартира! Світла, простора… А головне – все готове для ремонту, – захоплено говорив Роман, тримаючи мене за руку.
Я теж світилася від щастя. Після років орендованих квартир, де обдерті стіни конкурували в непривабливості зі старими холодильниками, мати своє житло здавалося чудом.
– Якщо не тепер, то коли? – тихо прошепотів Роман.
– Діймо, – кивнула я.
Ми зібрали всі наші скромні скарбнички, допомогли батьки, оформили кредит – і ось, ми власники новенької квартири на околиці міста. Звучить красиво, правда? Якби ж то…
Проблеми почались уже на другий день після підписання акту прийому.
– Романе, подивись на стелю, – закричала я, коли вперше зайшла у ванну.
Штукатурка тріскалася, як печиво. Підлога віддавала холодом, а запах вогкості бив у ніс так, ніби ми купили квартиру у центрі болотяного царства.
– То не страшно, – знехотя відмахнувся чоловік. – Все підправимо. Трохи штукатурки, фарби…
Але штукатурка і фарба не могли закрити той факт, що в підвалі стояла вода. А електропроводка була прокладена так, ніби її тягнув сліпий бабак.
– Це не підфарбувати, Романе, це лати треба міняти! – я вже не стримувалася.
Кілька днів ми воювали з забудовником. Ходили в офіс, телефонували, писали листи. Результат? Як у анекдоті про вовка і козенят: “Вовка нема, і хати нема”.
Одного ранку на дверях офісу красувалась записка:
“Компанія припинила діяльність. З усіх питань звертайтеся в суд.”
– Тільки суд і Божа ласка нам лишились, – кисло підсумував Роман.
Я впала на лавку під офісом і заплакала. Було страшенно прикро: мрія перетворилася на чорну діру, що тягнула всі сили і гроші.
– Треба позиватися, – твердо сказав Роман.
– А гроші на адвокатів звідки візьмемо? – скривилась я.
– Будемо економити. Замість відпустки – суди, замість подарунків – платіжки.
Отакий у нас вийшов “медовий місяць” після покупки.
І ніби вишенька на цьому гнилому торті – моє самопочуття почало різко псуватися.
– Олесю, ти якась бліда, – зауважив одного вечора Роман, дивлячись на мене поверх газети.
– Просто втома, – відмахнулася я.
Та коли ранкову каву я замінила бігом до туалету, стало ясно – щось не так.
Тест показав дві смужки. Чесно? Я сиділа на підлозі з тестом у руках і ридала. Від щастя? Від страху? Напевно, від усього разом.
Роман заскочив мене зненацька, коли я готувала обід.
– Слухай, а може ми не будемо зараз ремонтувати ту квартиру? Візьмемо паузу?
Я витерла руки об рушник і подивилась на нього.
– Бо нам доведеться зробити ремонт у… колисці, – сказала я йому.
– Що? – він витріщив очі.
Я дістала тест і поклала йому під ніс.
– Олесю… Ти… Ми… Боже мій! – його обличчя світилася так, ніби ми вже виграли суд.
Він обійняв мене так обережно, ніби я була з порцеляни.
– Все буде добре, – шепотів він.
– Все владнаємо.
І з квартирою, і з життям.
І знаєте, у ту мить я теж у це повірила.
Бо ні тріщини, ні злі забудовники, ні затоплені підвали не мають сили перед маленьким серцем, що б’ється у тобі.
Часом життя викидає такі кренделі, що хоч стій, хоч падай.
Ми мріяли про свою фортецю, отримали руїну… але замість того, щоб зневіритися, знайшли справжню опору одне в одному.
Тепер я думаю: а може, все сталося правильно?
Бо справжній дім – це не стіни і не шпалери.
Це люди поруч.
А як ви вважаєте: краще одразу рватися за мрією попри ризики, чи варто спершу сто разів зважити кожен крок?