Олег завжди був мамин синочок. І хоча він ніколи цього не визнавав, я бачила: кожен мій пиріжок, кожна моя порада, кожне святкове застілля — це була його зона комфорту. Але коли він привів Надю, я зрозуміла: ця дівчина — не з нашого тіста. Вона не просила рецептів, не питала, що купити на Великдень, а ще гірше — не вважала, що бабусині голубці — святе. Найгірше було не те, що вона не їла м’ясного. А те, що вона намагалася змінити всіх нас, не розуміючи, що для нашої родини їжа — це мова любові

Олег завжди був мамин синочок. І хоча він ніколи цього не визнавав, я бачила: кожен мій пиріжок, кожна моя порада, кожне святкове застілля — це була його зона комфорту.
Але коли він привів Надю, я зрозуміла: ця дівчина — не з нашого тіста. Вона не просила рецептів, не питала, що купити на Великдень, а ще гірше — не вважала, що бабусині голубці — святе.
Найгірше було не те, що вона не їла м’ясного. А те, що вона намагалася змінити всіх нас, не розуміючи, що для нашої родини їжа — це мова любові.
– Ви вегетаріанці? – перепитала я з посмішкою, коли вперше про це почула.
– Ні, вегани, – відповіла Надя спокійно.
– А яка між тим різниця? – втрутився мій чоловік, погладжуючи вус.
– Ми не вживаємо нічого тваринного походження, – сказала вона, відставляючи мій борщ з ложкою сметани.
Я прикипіла до неї поглядом.
– А мед?
– Теж ні, – відповіла, не кліпнувши.
Олег, ніби навмисно, відвернувся. Знає, що я люблю мед більше за все.
– То чим же ти тоді живеш, дитино? – спитала я, вже без жартів.
– Горіхи, насіння, овочі, бобові… – почала вона.
Я зітхнула. Це не жарт і не тимчасове захоплення. Це її вибір.
– Ну то й добре, – махнула рукою. – У нашому домі всі ситі. Але готую я, так що вибач, з сочевиці ковбасу не накручу.
Того року на Великдень усе пішло шкереберть. Я ще з вечора замісила тісто на паски, крутнула домашній сир, натерла хрін – усе, як треба. Олег з Надею мали приїхати зранку, “з сюрпризами”, як вони сказали.
Я очікувала, ну, хіба що кошик без ковбаси. Але вони з’явилися з… гороховим паштетом. І веганським “яєчним” салатом з тофу.
– То хочай паска в тебе нормальна? – шепнула мені на вухо моя сестра Оксана.
– Паска як паска. А ось це… – я ткнула на зелений мус у формі зайця, – не знаю, що це таке.
Але я мовчала. Бо знала, що зараз одне слово – і буде буря. І вона таки сталася. Бо як тільки я вийняла миску з салатом олів’є, Надя легенько торкнулась моєї руки.
– Можна, я зроблю окрему порцію без майонезу? Ми свій принесли.
Я вдихнула носом, порахувала до п’яти.
– Та роби вже, як хочеш.
Але це було не “як хочеш”, а “як треба”. Вона переробила салат, змінила половину страв, принесла купу баночок і пояснень. Я дивилась на гостей, які мовчки ковтали свою порцію шинки, поки вона креслила на серветці, як “живі організми мучаться у молочній індустрії”.
– Надю, – нарешті мовив мій чоловік, – а ти хоч знаєш, що твої боби до нас на човні з Азії пливуть, лишаючи вуглецевий слід більший, ніж у всієї нашої родини разом?
Я в душі хрестилась, бо знала – він терпіти не може “новомодних теорій”.
– Знаю. Але це краща альтернатива, ніж м’ясо, – посміхнулась вона.
– Альтернатива чому? Свята – це ж не конференція по клімату, – буркнула я.
Олег мовчав. Він був між двох вогнів: мамою, яка роками будувала родинний затишок через борщ і пиріжки, і жінкою, яка не визнає вершкового масла.
Після тієї Пасхи ми не бачилися три місяці. Олег не дзвонив. Я ж не хотіла дзвонити першою. Але серце нило. Все життя мріяла про невістку, яка б носила мій фартух, питала рецепти, щось тягала з погреба, а вийшло – комусь фалафель, а мені тиша.
Потім подзвонив він.
– Мамо, Надя чекає дитину.
Я сіла.
– І… що, буде веганська дитина?
– Мамо… – тяжко видихнув.
– Просто скажи, чи можемо приїхати?
Я сказала – так.
Того разу я приготувала три страви: для себе, для гостей і… для них. Так, я вперше в житті зробила паштет з сочевиці. Не тому що полюбила. А тому що полюбила їхню любов. Бо побачила в очах Олега щось більше за образу – потребу в прийнятті. А в Наді – страх. І надію. Вона не намагалась знищити мої традиції. Вона просто будувала свої.
– Дякую, що спробували, – тихо сказала вона, коли я взяла ложечку її салату.
– Я ще не кажу, що це смачно, – буркнула я.
– Але не гірше за рибну заливну, яку я колись їла в тітки Наді.
Вони засміялися. І я з ними. А тоді подумала – може, в цьому й є нова традиція? Замість сварки – діалог. Замість опору – крок на зустріч. І якщо навіть Великдень тепер із безе з нуту – то нехай. Якщо в цьому є місце для любові.
А ви як вважаєте – чи можна залишатись собою в родині, де різні погляди? Чи варто боротися за традиції ціною миру?