П’ять років мої сини мене не відвідували, але варто було мені згадати про заповіт на користь небоги — вони миттєво з’явились.

У мене двоє синів, троє онуків, дві невістки — і все одно я жила, наче сирота. Лише коли я сказала, що хочу віддати свою квартиру небозі, всі вони раптом згадали, хто їхня мати. Прибігли, влаштували сцену. І стало зрозуміло — їм потрібне лише моє житло.

Коли народилися мої хлопчики, я раділа — сподівалася, що стануть опорою на старість. Помилилася. Про мене дбає не власна дитина, а небога — у якої, доречі, є свої батьки: мій брат і його дружина.

Мабуть, ми з чоловіком десь припустилися помилки, не зуміли виховати гідних синів. Поки їхній батько був живий, вони хоча б іноді заходили. А коли його не стало — зникли. Ось уже п’ять років, як я їх не бачила.

Живуть вони, до речі, в тому самому місті. Не прямо за рогом, але всього сорок хвилин автобусом. Обоє одружені, у обох свої родини. У мене двоє онуків і онучка, яку я навіть жодного разу не тримала на руках. А мені самій важко — з віком ноги болять, після травми ледве ходжу. Додзвонитися до дітей — ціла епопея. Кожного разу обіцянки: «Незабаром заїдемо, допоможемо», — але слова так і залишаються словами.

Коли сусіди затопили кухню, я вирішила все ж попросити допомоги. Потрібно було лише поправити стелю. Подзвонила старшому сину — пообіцяв. Подзвонила молодшому — теж пообіцяв. Жоден не прийшов. Довелося викликати майстра. Заплатила без жалю — гроші не головне. Але серце краялось: невже власні діти мене забули?

Потім зламався холодильник. Я в цих речах не розуміюся, а продавці, як відомо, люблять обдурювати пенсіонерів. Попросила синів — нехай підуть зі мною, допоможуть вибрати. Відповідь була простою: «У магазині тобі все пояснять». Довелося дзвонити братові — приїхала його донька з чоловіком, допомогли.

А потім почалася пандемія. Сини почали дзвонити раз на місяць, запитували: «Ну, як ти там?» — і все. Давали поради — «нікуди не ходи, замовляй продукти через інтернет». Але як це робити — не пояснили. Небога ж сама все мені показала. Вона дзвонить батькам щодня, замовляє їжу, ліки, дбає про них. І мене не залишила.

Зрозумівши, що мої діти мене покинули, вона почала дзвонити, приходити. Допомагала по господарству, прибирала, готувала, сиділа в мене, коли я хворіла. Навіть просто приходила — випити зі мною чаю, поговорити. На всі свята запрошувала до себе: у неї своя родина, брат, батьки — і я. Її донечка називає мене бабусею.

І я подумала: а чому б не залишити квартиру їй? Вона нічого не просить, але робить усе від щирого серця. Хочу віддячити добром за добро. Це не «подарунок», це — вдячність.

Коли вже збиралася їхати до нотаріуса, подзвонив старший син. Запитав, куди їду. Я чесно відповіла. І тоді почалося: крики, докори, звинувачення, що я з’їхала з глузду. Я вислухала — і поїхала далі.

А ввечері — дзвінок у двері. На порозі обоє синів. Привели онучку. Принесли пиріг. Здавалося б — диво. Але справа, звісно, була не в любові. Вони одразу перейшли до справи: почали переконувати мене, що небога мене виженe. Що вона не родич, а вони — мої діти, і як я можу відписати житло чужим?

Я подивилася на них, послухала — і сказала: «Дякую за турботу, але вирішу сама». Вони розізлилися, грюкнули дверима. І наостанок пообіцяли, що більше я онуків не побачу, і допомоги від них чекати не варто.

А я й не чекаю, любі мої. П’ять років вас не було — і нічого. А тепер з’явилися лише тому, що квартиру ділити зібралися. Ви самі стали мені чужі. Я зроблю так, як вирішила: квартира дістанеться небозі. А якщо вона одного дня й справді мене вижене — що ж, це мій вибір. Але я в неї вірю. Вона — людина з серцем. Не те що ви…

КІНЕЦЬ.