Павло взяв зі столу сина набір фломастерів, витягнув із футляра спочатку синій, потім подумав і взяв червоний фломастер.

Чоловік пішов на кухню і розмашистим почерком написав на дверцятах холодильника одне лише слово: «Розлучення».

Його дружина Віра, побачивши «послання» чоловіка, запитала:

– Паша, це що таке?

– Це моя відповідь на твою вчорашню заяву, – відповів чоловік…

– Паша, ти не дізнавався, коли ми отримаємо ключі від нової квартири? Я вчора проходила повз наш будинок і бачила, що в перші два під’їзди вже мешканці в’їжджають, – сказала Віра.

– У нас квартира у третьому під’їзді – отже, ми наступні. Думаю, за місяць можна вже починати збиратися, – відповів їй чоловік.

– Чудово, тоді встигнемо, – зітхнула Віра.

– А ми хіба кудись поспішаємо? – спитав Павло. – Місяцем раніше, місяцем пізніше – яка тепер різниця.

– Я просто тобі ще не повідомила новину – Вадик одружується.

– Ну і що? Як це пов’язано з отриманням нами ключів від квартири? – поцікавився чоловік.

– Ну, Вадику ж треба буде десь жити з дружиною! Ось мама і віддає їм однокімнатну, де вони зараз із Вадиком живуть, а сама переїжджає до нас. У нас же три кімнати буде, – пояснила Віра.

– Ні.

– Що ні?

– Я сказав “ні”. Твоя мама не житиме у нашій новій квартирі! – Незворушно відповів Павло.

– Паша, ти не розумієш? Адже молодята не можуть жити в одній кімнаті з мамою! – Вигукнула Віра.

– Згоден – не можуть. А я тут до чого? – Запитав чоловік.

– То я ж тобі вже сказала, що у нас три кімнати. В одній буде наша спальня, в іншій – дитяча, а в третій житиме мама.

– Не буде цього! – Ще раз повторив чоловік, уже голосніше. – Віра, читай по губах: твоя мама ніколи не житиме в нашій квартирі! Я зрозуміло висловився?

– Паша, а де ж тоді жити Вадику з Лізою? – Запитала Віра.

– Уявлення не маю!

– Але ж це мій брат!

– Віра, коли я одружився з тобою, в умовах нашого шлюбу не згадувалося, що я повинен терпіти дурний характер твоєї матері й розв’язувати житлові проблеми твого брата. Правда? Чи ми про це домовлялися?

– Але ж я думала…

– Не думай! Скажи чесно: у тому, що твій брат у тридцять років скаче з однієї роботи на іншу, не затримуючись ніде довше, ніж на три місяці, є моя вина?

– Чи, може, в тому, що він досі не має власного житла моя провина? – спитав Павло.

– Ні. Але…

– Без жодних «але», Віро. Я не збираюся розв’язати його проблеми – хлопчик вже досить дорослий, навіть одружитися зібрався.

– Паша, але ж я вже обіцяла мамі, що ми виділимо їй кімнату, – сказала дружина.

– Даремно! І взагалі, домовмося, що ти сама не вирішуватимеш такі речі, й тим більше не даватимеш обіцянки, не порадившись зі мною. Дзвони матері!

– Навіщо? – Запитала Віра.

– Виправлятимемо твою помилку, – відповів чоловік.

Віра набрала номер матері та передала телефон чоловікові.

– Олено Петрівно! Привіт! Це Павло – ваш зять. Віра пообіцяла, що ми виділимо вам кімнату у нашій новій квартирі. Вона помилилась! В нас зайвих кімнат немає. Тож ви на переїзд не розраховуйте. Усього хорошого.

Павло закінчив розмову та віддав телефон дружині.

– Паша, але ж у нас третя кімната вільна.

– Ні. Микиті скоро сім, восени він піде до школи. Йому потрібна кімната для занять, щоб Надя не заважала йому вчитися.

– Крім того, якщо ти ще не зрозуміла, у нас двоє дітей – син та дочка, і за кілька років постане питання про те, що їм потрібні окремі кімнати. Тож твоя мама у нашій квартирі жити не буде!

За вечір мати ще тричі подзвонила Вірі. Що вона казала, Павло не чув. Віра тільки схлипувала і відповіла: «Так, мамо. Ні, мамо. Я так не думаю, мамо».

Коли дружина закінчила останню розмову, було вже майже одинадцята вечора.

– Паша, але ж я твоя дружина. Я теж працюю, зокрема й удома. У мене має бути якесь право голосу! Я можу висловити свою думку! – Звернулася вона до чоловіка.

– Абсолютно вірно, Вірочка. Ти можеш вирішувати, у який колір ми пофарбуємо стіни в нашій новій квартирі, які повісимо штори, куди поїдемо відпочивати влітку.

– Є ще багато питань, з яких твоя думка буде головною. Але у питанні проживання твоєї мами у нашій квартирі я на поступки не піду!

Відносини Павла та тещі не склалися з першої зустрічі. Павло відразу зрозумів, які правила існують у сім’ї його майбутньої дружини. Перше – «мама завжди має рацію», і друге – «якщо мама не має рації, дивись пункт перший».

М’якшу та податливішу Віру Олена Петрівна повністю забила під плінтус, Вадиму дещо дозволялося на підставі того, як казала мати, що «він все-таки чоловік».

Олена Петрівна одразу відчула у майбутньому зяті сильного супротивника і спочатку навіть хотіла заборонити дочці виходити заміж за Павла, але потім передумала.

Річ у тім, що вони втрьох: мати, Віра та Вадик – жили у невеликій однокімнатній квартирі. І, крім них, там ще мешкала болонка Пуфик, ​​кішка Маркіза, пара папуг-нерозлучників, а на підвіконні в кухні стояв круглий акваріум з рибками. Виселення однієї людини, звільняв життєвий простір іншим.

Таким чином, Олена Петрівна дала дочці своє благословення, але з однією умовою, що у їхній квартирі молоді не житимуть.

Павло присягнувся, що ні зараз, ні в майбутньому не буде претендувати на жоден квадратний сантиметр цього ноєвого ковчега, і повів Віру в житло, яке він винаймав.

За два роки вони купили трикімнатну квартиру на етапі котловану. Будинок будувався довго. Але нарешті він готовий.

– Як усе вдало склалося, – подумала Олена Петрівна, – і приготувалася до переїзду. Але не тут то було. У зятя виявилася гарна пам’ять.

Він пам’ятав усі косяки тещі, усі випадки, коли вона намагалася вбити клин між подружжям і посварити їх.

Коли тягла з дочки гроші для «бідного Вадика», який у черговий раз залишився без роботи, як відмовилася допомогти з Микитою, коли Віра настав термін з появою доньки.

Загалом, Павло скоріше погодився б тримати у ванній нільського крокодила, ніж жити в одній квартирі з Оленою Петрівною. Про це він чесно заявив дружині:

– Люба, якщо твоя мама з’явиться на порозі нашої квартири з валізами, я цього ж дня подаю на розлучення, та на поділ майна.

– Подумай, чи захочеш ти жити із двома дітьми в однокімнатній квартирі та повторити життєвий шлях своєї мами.

Після цих слів Віра зрозуміла, що чоловік не жартує, і пояснила матері, що ризикувати своїм шлюбом для того, щоб Вадик мав де жити, вона не буде.

Олена Петрівна образилася на дочку. Хоча ображатися їй треба було на сина, який привів у їхню однокімнатну свою дружину.

Тепер Олені Петрівні довелося спати на кухні на розкладачці, яку вона щовечора ставила впритул до газової плити.

А нещодавно молодята повідомили Олену Петрівну, що чекають на поповнення. От вона “зраділа”, аж сльози на очах виступили.

Та на думку їй миттєво спала чудова ідея – а що, як послати їх під три чорти, щоб нерви собі не псувати?

Потрібно тільки слушний момент підгадати. Якщо ідея така визріла, вона обов’язково буде виконана, бо не для того вона дітей ростила, щоб під старість на кухні загинатися…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.