Того дня я на своїй кухні ледь не влаштувала боксерський поєдинок з власною свекрухою. Кирило тільки хмикав у кутку, а я стояла, притримуючи старий сервіз двома руками, бо здалося, що зараз ним жбурну. Почалося все з банальної дрібниці – мій борщ виявився “неправильним”, бо, бачте, буряк був натертий на терці, а не порізаний соломкою.

Але справа була не в буряку. Справа була в роках мовчання, покори і страху зробити щось не так, бо “старші знають краще”. Цього разу я вирішила, що краще бути поганою невісткою, ніж невидимкою у власному житті. І ось тепер питання: що важливіше – повага до старших чи повага до себе?

Коли я виходила заміж за Кирила, мама відвела мене в бік і сказала:

– Світланко, пам’ятай: до свекрухи треба ставитися, як до другої мами.

Тоді я слухала її, як слухають прогноз погоди: ну, може бути вітер, а може й ні. Але вітер був. І ще який.

Ніна Семенівна, мама Кирила, зустріла мене одразу без натяків на теплий прийом:

– Світлано, невістка з тебе вийде слабенька. Але що вже вдієш, будемо тебе ще трохи “довиховувати”.

Тоді я лише винувато посміхнулася. Тепер думаю: чому я одразу не насторожилася?

Почалося все з дрібниць: якийсь не так вишитий рушник на Великдень, пиріжки “не того смаку”, килим неправильно вибраний – словом, все, що я робила, було, за її версією, “не так і не туди”.

Одного разу я попросила Кирила допомогти мені полагодити поличку у ванній. Він обіцяв. Через три тижні поличка досі лежала на підлозі.

Я наважилася нагадати:

– Кириле, може б ти вже взявся за ту поличку?

І тут, як з підпілля, виринула Ніна Семенівна:

– Світлано, справжня жінка не докучає чоловікові дрібницями! Коли поличка зламається вдруге, тоді й полагодить.

Я ковтнула відповідь, як гарячу каву без цукру. Бо ж треба поважати старших, правда?

Потім були обіди.

Я старалася як могла: вареники, голубці, борщі. А Ніна Семенівна сідала за стіл і кожного разу, з ноткою жертовної героїні, казала:

– Ой, ну нічого, я їсти не буду. Мій шлунок таке не сприймає.

А одного разу заявила:

– Ти готуєш, наче з голки витягуєш. Усе таке… без душі.

Того вечора я лягла спати зі сльозами, намагаючись не розбудити Кирила. Бо, знаєш, не можна ж образитися на старшу людину.

Кульмінація вибухнула на моїй же кухні, під час родинного обіду.

Я витратила три години на борщ за бабусиним рецептом. Натерла буряк вручну, стояла над каструлею, як над святинею.

Коли всі сіли до столу, Ніна Семенівна надкусила ложку, скривилася й голосно сказала:

– Ну, що я вам казала? Навіть борщ – і той неправильно зварила.

І тут мене прорвало.

– Якщо вам не подобається, можете більше не приходити, – спокійно сказала я.

Тиша повисла над столом. Навіть ложка впала у борщ із характерним плюхом.

Кирило завмер, наче застряг у повітрі. А я раптом відчула, як із мене спадає якийсь страшний тягар.

– Я тебе вибачу тільки тому, що ти молода й не розумна, – скривилася свекруха.

– Може, я молода й не розумна, зате не зла, – відповіла я, здивована власною хоробрістю.

Після того обіду Ніна Семенівна ще кілька разів приходила “провідати” нас, але все рідше й рідше. Тепер вона навідується лише на свята і більше не коментує мої страви, декор чи навіть моє мовчання.

Кирило однієї ночі, коли ми вже лягали спати, обійняв мене й прошепотів:

– Знаєш, Світланко, я гордий, що ти нарешті стала собою. І вибач, що не встав на твій захист раніше.

Я всміхнулася. Нехай і з запізненням, але підтримка прийшла.

Тепер я знаю: повага – це не коли мовчиш і терпиш. Це коли вмієш захистити себе і свій дім.

А тепер хочу запитати у вас, дорогі мої:

Чи вважаєте ви, що мовчазна покора справді дорівнює повазі? Чи бувають ситуації, коли варто ризикнути всім – заради права бути собою?

Розкажіть мені свою думку. Бо іноді одне слово може врятувати більше, ніж тисяча мовчань.

Джерело