Чоловік вирішив взяти тайм-аут, він втомився від сім’ї та від відносин. Поки він відпочив, я знайшла себе.

Чоловік не подзвонив жодного разу. Не дізнався, а чи є, що їсти синові, мені, чи є чим оплатити комуналку хоча б за той місяць, коли він ще жив з нами. Нічого, тиша.

— Я втомився від тебе, я втомився від сім’ї, я хочу пожити окремо, розібратися в собі, — чоловік боляче ранив мене цими словами, — мені з тобою стало нудно, я так давно не був один, я беру тайм-аут.

Ми прожили у шлюбі 10 років, нам обом по 35. Нашому маленькому синові лише 3 роки. 6 довгих років ми намагалися завести дитину. Перевірялися, лікувалися, ловили сприятливі дні.

Коли тест показав дві заповітні смужки, чоловік ридав від щастя, стоячи навколішки. Коли мене виписували з лікарні, у спальні не було вільного місця від квітів.

І ось тепер він втомився.

Чоловік діловито збирав свої речі, залишивши тільки зимове, кидав їх у сумки, не помічаючи дитину, що хилилася до його ніг, зрідка, роблячи перерву, щоб накатати міцненького на кухні. Мабуть, це йому додавало хоробрості та впевненості.

Він пішов.

Я лишилася.

Ми жили у моїй спадковій квартирі, тому хоча б із дому мене ніхто не вижене.

— Він, напевно, когось собі знайшов, — запевняла мене подруга Ніна, — втомився він, негідник, важко з дитиною йому, бідному. Усі мужики такі, не будь дурною, не чекай, йди та подавай на аліменти. Можна навіть до розлучення, на що ти житимеш, поки твій чоловік відпочиватиме і життя обмірковуватиме!

Так, жити не було на що. З роботи, на вимогу чоловіка, я звільнилася, коли дитині було півтора року:

— Ми так довго чекали на сина, — сказав мені тоді Денис, — не місце йому в садках. Сиди та виховуй дитину. Я цілком вас обох прогодую.

Я сиділа з дитиною, жила інтересами чоловіка та сина, самовіддано створювала затишок, поділяючи всі поривання свого чоловіка.

Заробляв він достатньо, грошей на господарство та мої потреби давав, не питаючи звіту.

Тож через тиждень після того, як він пішов я пішла до суду, щоб подати на аліменти, а вдома гарячково шукала вакансію.

Мені пощастило, на моїй колишній роботі якраз пішла на пенсію моя колега, виходь хоч завтра, питання тільки в тому, що місця в садочку не було, а я не вставала на чергу. Моя мама запропонувала свою допомогу як нянька.

— Приводитимеш онука до нас, — сказала мама, — так, мені важко буде на 7-му десятку з твоїм кмітливим хлопчиком, але що тепер поробиш! Тільки підкидайте грошенят трохи, щоб я продукти йому купувала.

Це було розумно та справедливо. Пенсія у мами маленька, спочатку я зайняла грошей у тієї ж подруги: треба було і нам з сином їсти, і їздити на роботу і з роботи.

Чоловік не подзвонив жодного разу. Нічого, тиша.

Я все побачила сама. Наш тайм-аут у стосунках виглядав миловидною брюнеткою років 25-ти, стрункою та високою. Мій чоловік сидів з нею на відкритій веранді кафе неподалік моєї роботи, мабуть, він навіть не подумав, що я зможу якось там знову опинитися.

Я просто зняла солодку парочку на камеру мобільного телефону і пішла своєю дорогою.

Моє життя почало налагоджуватися.

І знаєте, я раптом зрозуміла, що без нього мені краще. Спокійніше й чистіше стало в хаті, не треба було купувати та готувати гори їжі, яку він любив, а я терпіти не могла. Ніхто не розкидав речі по квартирі та не залишав по собі брудну ванну.

А ще я зрозуміла, що я інша. Зовсім не та, що була у шлюбі. Що виявляється, я люблю більше хокей, ніж футбол. Що духи, які стоять на моєму туалетному столику, які так подобалися чоловікові, мені просто огидні.

Що я ненавиджу свій колір волосся, сумно каштановий, на якому наполягав чоловік. Що мені пасує коротка стрижка, а не довге волосся. Що кросівки чудово поєднуються із сукнею, а помада нюдового відтінку – це абсолютно не моє.

Невже всі ці 10 років я розчинялася у своєму чоловікові, переставши бути самою собою? Я почала повертати собі себе по шматочку, по крапельці. Почавши заробляти, через три місяці я отримала підвищення та збільшення зарплати.

Змінила ненависні сукні на джинси та ділові костюми. Перефарбувала у всій квартирі стіни зовсім інші кольори, ті, які подобалися особисто мені. І подала на розлучення.

З моменту свого відходу, а минуло 8 місяців, чоловік не подзвонив жодного разу. А за 2 дні до суду він прийшов. З квітами та фруктами.

– Я подумав, розібрався в собі, я не проти повернутися, – заявив мені чоловік, – о, який у нас безглуздий колір стін у передпокої. І навіщо ти обрізала волосся, тобі так не пасує.

– Я теж розібралася в собі, – відповіла я чоловіку. Цей безглуздий колір – мій найулюбленіший. Зачіска мене влаштовує, а як звуть наш із тобою «тайм-аут»? Вона дала тобі відставку? Я показала чоловікові фото на телефоні. — Я не хочу, щоб ти повертався. Я теж подумала та зрозуміла: мені краще без тебе.

Чоловік почав говорити, що я егоїстка, що я не думаю про сина, який лишається без батька. Що я нікому не потрібна майже в сорок років та ще й з дитиною.

— Про сина я думала всі ці 8 місяців, які його тато “розбирався у собі”. Я думала про те, чим нагодувати дитину, з ким її залишити в мій робочий день. І так, я егоїстка, це, виявляється, так приємно. А щодо того, що я нікому не потрібна в сорок, ти не правий. Я потрібна. Дуже потрібна сама собі.

Я зачинила двері за колишнім чоловіком. Я ні про що не шкодую. І я наполягатиму на розлученні. У відносинах не буває тайм-аутів, якщо вони, ці відносини, справжні.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.