— Ну ось, он не приїде… — зі зневірою зітхає Ганна Михайлівна. — Ми з чоловіком вже й не хвилюємося, звикли. Завжди однакове: обіцянки, а потім — мовчанка.

— Що трапилось цього разу? — питаю я. — Знову невістка не дозволила? Здається, ви з нею не дуже ладнали…

— Може, і не дозволила. Хоч син ніколи прямо не казав, що це вона його стримує. Але ж і так видно… Колись приїжджав більш-менш часто. Тепер — ні. Вона знайшла, як його тримати. Навіть дах доведеться лагодити з найманими робітниками — син, бачте, не може виділити й дня, — говорить Ганна, ледве стримуючи образи.

Йдеться про її 40-річного сина Ярослава. Він виїхав із рідного села дванадцять років тому, влаштувався в обласному центрі, працює механіком. Раніше сам усе робив, тепер тільки керує. Оженився в місті, купив житло. Все сам. Дружину, Оксану, знайшов пізно — обидва були вже не молоді, коли зійшлися.

— Вона до нього серйозно ні з ким не зустрічалася, — продовжує Ганна. — І я розумію чому. Характер у неї… як той кременюк. З першого погляду ми не знайшли спільної мови. Я старалася, чесно. Але вона… наче з самого початку вирішила, що я — ворог.

— Я її пару разів чула по телефону, — вступає сусідка, — так ніби кепкує, навіть коли просто вітається. Не розумію, що син у ній знайшов.

Оксана майже не спілкується зі свекрухою. Раз на рік, за її «великої ласки», Ярослав може до них завітати. Та й то — без неї. Цього року він обіцяв приїхати навесні — допомогти з ремонтом даху. Квитки купив. Але невістка, як виявилося, все переграла.

— Вона вагітна, — з досадою каже Ганна. — Тепер, бачте, її одну не можна залишати. Хоча ж доросла жінка, медсестра — що їй загрожує? Два тижні капала йому на вуха. Він спершу сперечався, а потім…

— І як це виглядає? — хитає головою чоловік Ганни. — Він що, за ручку її водить на роботу? У неї ж батьки поряд — нехай допомагають. Чому він повинен від усього відмовлятися заради неї?

— Ось саме так, — підхоплює Ганна. — Я певна: це її мати підбурює. Мовляв, не відпускай, раптом повернеться — і розлучиться. До речі, її молодша донька вже так лишилася з дитиною на руках. Тепер у батьків живе.

— Але ж Ярослав — не такий, — заперечую я. — Він же порядний. Та й чому б їм разом не приїхати?

— Що ти! — махає рукою жінка. — Оксана ніколи з ним не приїде. Мій чоловік раз їй подзвонив — після цього вона влаштувала такий скандал, що він наказав мені взагалі сина більше не турбувати. Даремно.

— А що вона йому сказала?

— Що ми постійно від нього чогось хочемо. Що відтягуємо його від сім’ї. Що в неї не лишилося сил з нами воювати. Що відпустку він має проводити з дружиною та дитиною, а не «задовольняти примхи старих». І що наш будинок їй не потрібен, «хай лишається вам».

— Яка нахаба! А син?

— Каже, що не винен. Що не хоче загострювати. Що боїться за вагітність. Я все розумію. Але як же несправедливо! Ми його виростили, дали все, що могли. А тепер він не може приїхати навіть на один день?

Чоловік Ганни не витримав. Гірко сказав синові, що більше чекати не буде — найме бригаду, сам усе зробить. А він нехай сидить з дружиною, якщо вона для нього тепер важливіша за батьків.

— Тільки ж він не розуміє, — тихо додає Ганна. — Дружин може бути багато… А батьки — одні. І вони не вічні.

КІНЕЦЬ.