“Ось того, чому мій син сказав, що я не запрошена на його весілля”: Він намагався мене втішити, обіцяв, що наступного дня вони приїде з дружиною в гості та принесуть торт

Коли Олесь був маленьким, йому щойно виповнилося шість, його батько просто зник з нас. Один день — і порожній дверний отвір. Я залишилася сама з дитиною та глухою тишею замість родинного затишку. Ніхто не підтримав, і я стала для нього і матір’ю, і відцем, і опорою, і годувальницею — усе в одній особі. Працювала по дві зміни, бралася за додаткові роботи, ночувала на чергуваних постах і не дозволяла собі хворіти. Головне — щоб у мого сина було все. Щоб він не відчував себе гірше за інших дітей, у яких були обидва батьки.

Ніколи не думала про себе. Ні разу не поставила особисте життя на перший план. Так, були чоловіки. Були навіть такі, що пропонували спільне життя. Але я не могла. Боялася, що Олесь почуватиметься непотрібним, що хтось інший займе в його житті моє місце. Мені вистачало однієї любові — до нього. Усі тепло, увага, все серце — лише йому. Я жила його інтересами, його успіхами, його сміхом.

Олесь виріс гарним, розумним, нейвероятно вихованим хлопцем. Вступив до університету, закінчив із відзнакою. Отримав гарну роботу, став впевненим у собі чоловіком. І ось тоді в його житті з’явилася Марічка. Він розповів про неї, коли вони вже зустрічалися півроку. Вона здалася мені доброю, ввічливою, вихованою. Але стриманою. Надто стриманою.

Через пару тижнів після чергового візиту Олесь повернувся з новиною: вони вирішили одружитися. Я раділа, як дитина. Вже уявляла, як обиратиму сукню, як зустрічатиму гостей, як обійму сина перед РАГСом, привітаю наречену, як ми всі раз сидітимемо за столом, сміятимемося, фотографувамося, підніматимемо келихи… Адже це один із найважливіших днів у житті матері — весілля її дитини!

Та Олесь чомусь не поспішав із деталями. Я постійно запитувала: коли дата? де реєстрація? як мені вдягтися? Аж одного разу він важко зітхнув і сказав:
— Мамо, весілля не буде. Ми просто розпишемося в РАГСі. Без гостей. Без застілля. Тільки ми вдвох. Так вирішила Марічка.

Спочатку я навіть не зрозуміла. Як — без весілля? Без мене? Він пояснив, що Марічка не хоче витрачатися на свято, що їм зараз важливіше збирати на власне житло. Що якщо запрошувати когось, то доведеться звати її родину, а це вже масштаб. А якщо звати всіх — треба гроші. А якщо тільки мене — буде ніяково. Ось вони й вирішили просто розписатися вдвох.

А потім Олесь додав те, що розкололо мене від середини:
— Мам, ти не запрошена. Якщо ти прийдеш — почнуться питання. А ми не хочемо образ з боку родини Марічки. Тому просто залишся вдома.

Я стояла мовчки. Всередині — ніби ніж. Як так? Адже це мій син. Я його родила, виростила, віддала йому себе цілком. А у найважливіший день його життя — мені тут немає місця?

Я запропонувала заплатити за бенкет, хоч би частково. Сказала, що це буде мій подарунок — скромно, але від щирого серця. Але вони відмовили. Сказали, що вже все вирішили.
— Ми наступного дня приїдемо до тебе, привеземо торт, посидимо, — тихо додав Олесь. — Просто по-родинному.

А я стояла і думала: це тепер і є по-родинному? Тепер так — відрізати матір від весілля, як зайву деталь? Де місце всім моїм рокам тревог, безсонних ночей, втраченим шансам заради його щастя? Як можна було хоча б подумати, що я можу не бути порядко?

Я не осуджую Олеся. Він не злий. Він просто обрав спокій. Обрав не хвилювати човен. Не сперечатися з дружиною. Не псувати стосунки з новою родиною. А стара, моя — може почекати. Навіть якщо це та, що дала йому життя.

Серце розривається.
І так, я не знаю, як зустрічати їх із цим тортом. Не знаю, як себе поводити — радіти чи прикидатися. Бо всередині — сльози, образа й порожнє місце за весільним столом, де мала сидіти я. Мама…

КІНЕЦЬ.