Коли в мій дім прийшов лист від нотаріуса з вимогою виселитися з квартири, в якій я прожила 12 років, мені стало по-справжньому страшно.

Матвія не стало 3 місяці тому, і хоча ми не були офіційно розписані, він завжди називав мене своєю дружиною. Ми з Іллею, його сином від першого шлюбу, намагалися налагодити стосунки, але, здається, дарма. Вони з мачухами не дружать, а зі спадком і поготів.

Я була ніби зайвою деталлю в їхній гарно відбудованій родині. А ще я чекаю дитину. Так, 43 роки, і я чекаю дитину від чоловіка, якого вже немає. Але цього листа мені не пробачили.

Ми познайомились із Матвієм банально – в черзі до банкомата. Він був у червоній куртці, а я в розтріпаному стані після роботи. Сказав:

– Хочете, я вас прикрию, поки код вводите?

Я здивувалася – не звично це, щоб хтось говорив із тобою як із принцесою, коли ти виглядаєш, як жабка з райцентру. Але потім – кава, прогулянка, вечір на лавці біля річки, його розповідь про сина, мій жарт про страшну бухгалтерію, і якось воно пішло.

Ми жили тихо. Він часто їздив на об’єкти, бо був інженером на будівництві, а я працювала в шкільній їдальні. Коли я запропонувала узаконити стосунки, Матвій лише махнув рукою – та куди нам, і так добре. Ілля тоді вже жив окремо, мав свою дружину та сина. Спершу він навіть заходив до нас на каву. Але коли почув новину, що я чекаю дитину…

– Це жарт, так?

– Ілля стояв на моєму порозі, тримаючи в руках торбу з документами.

– У 43?! Ви що, справді думаєте, що я в це повірю?

– Я не прошу тебе вірити. Просто… це сталося.

– Ви хочете забрати все! – він жбурнув торбу на підлогу.

– Ви знали, що батько мав проблеми з серцем! Ви навмисне!

– Не смій! – я підвелася.

– Твій батько любив мене. І він хотів цієї дитини більше, ніж будь-чого в житті.

– Тоді де свідоцтво? Де штамп?

– У нас було кохання, Ілля.

– У вас була угода. І ви її вигідно зіграли, – в його очах блиснув холод.

Після того дня я нікого з родини Матвія не бачила. Вони подали позов, намагаючись визнати мене не співмешканкою, а орендаркою. І що найсмішніше – в цій ситуації юридично вони були майже праві. Але я мала карту – довідку про цікавий стан і слова свого лікаря:

– Серцебиття стабільне. Ви сильна, і дитина буде сильна, не зважаючи ні на що.

Я подала зустрічну заяву. Найняла адвоката. І, о Боже, пішла на роботу в юридичну фірму прибиральницею – бо тільки так могла оплатити послуги тієї самої фірми. Мене не лякали плями на підлозі чи запах офісної кави. Лякало інше – що мою дитину не визнають.

Одного разу я зайшла до суду, сівши на лавку поруч із Іллею. Він мовчав.

– Я знаю, ти мене терпіти не можеш, – почала я.

– Але твій батько планував поїхати з нами на море. Він вибрав ім’я – Назар.

Ілля здригнувся.

– Я не ненавиджу. Я просто не вірю.

– Не мені треба вірити. Подивись на нього, коли народиться. Подивись у його очі.

Суд тривав місяцями. Але врешті рішення було на мою користь – частково. Я залишалась у квартирі до народження дитини, а далі все залежало від ДНК.

Назар народився тихим квітневим ранком. Він був крихітним, як горіх, але коли його притиснули до мене – я знала: це моє життя. І так, він мав очі Матвія. І ніс. І ямочку на щічці.

Ілля прийшов на другий день.

– Може, я помилявся, – сказав він.

– Може, і я помилялась. Але тепер головне – Назар.

Ми не стали друзями. Але більше не були ворогами. Я залишилась у квартирі. Почала заочне навчання на юристку. Бо в тій фірмі мене таки підвищили – не за жалощі, а за принциповість.

І знаєш, що дивно? Я стала щасливою. У 44 роки. З дитиною, без чоловіка, але з відчуттям, що все ще попереду.

А тепер, скажіть мені ви: як думаєте, коли нас списують – ми справді вже все втратили? Чи, можливо, саме тоді починається найважливіше?

Джерело