Я дізналась про маминого залицяльника, коли приїхала в село, щоб допомогти їй копати картоплю. Але замість старої сапи вона тримала в руці каву для Богдана – її нового знайомого. Він сидів на лавці біля клумби, як удома, жартував і кліпав на неї, ніби вона дівчина з кіно. А мені сорок два. І я ніколи не відчувала такого погляду на собі

Я дізналась про маминого залицяльника, коли приїхала в село, щоб допомогти їй копати картоплю. Але замість старої сапи вона тримала в руці каву для Богдана – її нового знайомого. Він сидів на лавці біля клумби, як удома, жартував і кліпав на неї, ніби вона дівчина з кіно. А мені сорок два. І я ніколи не відчувала такого погляду на собі.
Яна – так мене звати – колись мріяла, що після тридцяти життя стане стабільним, а вечори — теплими. Але реальність була такою, що я варила суп сама, гортала стрічку Facebook сама, і коли ламалася пралка — теж сама. У мене не було дітей, не було чоловіка, і вже давно не було відчуття, що хтось чекає мого повідомлення.
– Яно, познайомся, це Богдан, – усміхнулась мама, ніби це був не сюрприз, а логічний розвиток подій. – Ми познайомились в аптеці. А далі якось пішло.
Я кивнула. Богдан підвівся, простягнув руку, але я лиш злегка хитнула головою.
– А ти сама? – запитав він, не кліпаючи.
– Та… з котом, – відповіла я, змушуючи себе всміхнутись.
Я бачила, як він гладить мамину руку. Бачила, як вона світилась, мов дівчинка після першого побачення. І мене аж у середині тиснуло від того світла.
Ввечері мама смажила деруни, а Богдан накривав на стіл. Вони говорили про сад, про телевізори, навіть про політику. А я сиділа мовчки. Кожен їхній сміх бив мене по самотності.
– Мамо, а що ти взагалі думаєш… Це серйозно? – нарешті не витримала я.
– А чому ні? – вона поклала виделку. – Я ж не зобов’язана жити сама тільки тому, що мені шістдесят?
– Але ти ж… – я шукала аргументи, що звучали б мудро, але лунали тільки мої страхи. – Це виглядає дивно. Можливо, він просто хоче зручності? Їжу, дах…
– Яна, ти зараз говориш, як людина, яка ніколи не пробувала. – Мама була спокійна. – У тебе колись було щось схоже? Хоч щось?
Це засмутило. Бо ні, не було.
Наступного дня я попросила Богдана сходити зі мною в ліс – мовляв, допоможеш знайти опеньки.
– Ага, – він кивнув. – І поговоримо?
Я хотіла зрозуміти, хто він. І чого хоче від моєї мами.
– Богдане, скажи чесно, – ми йшли стежкою між деревами, – ти її любиш?
– А ти?
– Що?
– Ти її любиш? Бо, знаєш, в кожному твоєму погляді — ніби образа. За що?
Я мовчала. Бо не знала. Чи за те, що мама стала щасливою в той час, як я ні? Чи за те, що я їй більше не потрібна як “дочка в ролі підтримки”? Бо хтось інший заповнив ту порожнечу?
– Вона варта щастя, Яно. Не менше за тебе.
– А я? Я теж варта? Бо не знаю, чи хтось у це вірить.
– А ти сама в це віриш?
Я не відповіла.
Повернувшись, я побачила, як мама в’яжеться до помідорів у теплиці. У неї не тремтіли руки, як раніше, бо Богдан купив їй ортопедичний бандаж. Вона більше не бурчала на свої недуги, бо хтось слухав її історії. І я раптом зрозуміла, що в її житті з’явився світ, якого я навіть не намагалась будувати у своєму.
Увечері я пішла до неї.
– Мамо, ти вибач мені. Я не знаю, що це було. Мені соромно.
– Я ж твоя мама, Яно. Я завжди буду тебе любити. Але це не означає, що я не можу любити ще когось.
Ми сиділи мовчки. Вперше за довго я відчула, що в тому мовчанні є щось спокійне.
Тепер я іноді думаю, що моє життя – не провал, не пауза, а просто… інше. Не всі будують стосунки у двадцять. Не всі знаходять любов на побаченнях з додатків. Деколи життя приводить до неї іншим шляхом – через ревнощі, критику, біль. І через прощення.
А Богдан… він став для мене чимось більшим, ніж “мамин кавалер”. Він став нагадуванням, що життя не закінчується після сорока. А ні – іноді воно починається.
І от скажіть мені, друзі, щиро: а ви коли-небудь заздрили рідній людині її щастя? І якщо так – як вам вдалось відпустити?