– Оксано, ти?

Мама вигукнула з кімнати, не бажаючи відриватися від серіалу. Зараз був найцікавіший момент, нарешті стане зрозумілим, від кого буде дитина в головної героїні.

– Так, мамо, – відповіла Ксенія, роззуваючись. Взагалі вона навіть рада була, що мама її не зустрічала. Вона б одразу помітила, що та засмучена.

І хоч вона всю дорогу думала про те, як сказати мамі про звільнення, все одно розуміла, що на підтримку чекати не варто.

Оксані було вже двадцять три роки. Торік вона закінчила інститут, і одразу пішла працювати. Навіть тижня не відпочила. Та і як тут відпочити, якщо мама весь час говорила про те, як їй важко утримувати дочку.

Хоча це й не було до кінця правдою. Навіть коли Ксюша ще навчалася, вона підробляла. Напевно, як і багато хто, влаштувавшись офіціанткою.

Працювала вечорами, додому поверталася після опівночі. Звичайно, було дуже складно вставати з ранку на пари, але вона не скаржилася. Багато хто так живе. Та й молода вона ще, енергії на такий ритм життя вистачає.

Тому вже із середини першого курсу Ксюша не просила у мами гроші. Вона сама оплачувала проїзд, сама купувала собі весь одяг, зустрічалася з друзями власним коштом.

Так, мама оплачувала комунальні послуги й здебільшого купувала їжу. Але вона б це робила навіть без Ксюші. До того ж щось із їжі купувала і сама дівчина.

Але мама все одно завжди була незадоволена. Вона взагалі хотіла, щоб Оксана після дев’ятого класу вступила в училище, і вже за два роки змогла б працювати.

Але Ксенія завжди вчилася добре, і класний керівник відмовила її від такого кроку.

– Ти без проблем вступиш до інституту, не треба після дев’ятого кидати школу.

– Ну, я можу потім на заочному відділенні вчитися. Натомість працювати незабаром зможу.

Інна Валеріївна лише зітхнула.

– Влаштуєшся працювати, потім не до навчання буде. Я розумію, що твоя мати хоче допомоги, але ти ще дитина. Вона повинна тебе утримувати. Не губи своє життя, не витрачай таланту.

І Оксана її послухала, хоч мати й була незадоволена.

Власне, незадоволена вона була всі роки, що Ксенія навчалася в університеті. І коли вона повернулася додому з дипломом, мама відразу запитала, коли вона вийде на роботу.

Як тільки дівчина отримала роботу, вона почала активно допомагати матері. Платила навпіл із нею за квартиру, купувала продукти, навіть новий телевізор мамі купила.

А нещодавно пішла чутка про скорочення. І сьогодні директор сказав, що Ксенії треба написати заяву на звільнення.

Якби вона була сміливішою, то сказала б, що нічого не підписуватиме. Нехай намагаються звільнити за статтею, якщо є підстава, або скорочують, або вона піде за договором сторін із виплатою кількох окладів.

Але Оксана була молода, не знала своїх прав. Та й то була її перша робота. Вона розгубилася, не змогла постояти за себе.

А коли директор сказав, що, якщо вона піде без галасу, він виплатить їй повну премію, Ксюша покірливо написала заяву.

І вона знала, що мама буде злитися. Що почне її звинувачувати, хоча була впевнена, що вона ні в чому не винна. І постійно тиснутиме, мовляв, коли ти знайдеш роботу!

Оксана помила руки, зазирнула на кухню. На плиті стояла їжа, але в неї шмат у горло не ліз. Тому вона не стала вечеряти.

Відчуваючи, що хвилюється, Ксенія увійшла до мами в кімнату.

– Як справи?

– Не відриваючись від серіалу, запитала мама.

– Уявляєш, героїня все ж таки від коханця в положенні! Боже, я до останнього думала, що від чоловіка! Що тепер буде?

– Мамо, мене звільнили.

Мати різко обернулася й одразу насупилась.

– Чому? Що ти наробила?

Оксана присіла в крісло і тяжко зітхнула.

– Та нічого! Справді. Просто скорочують штат, я потрапила під роздачу.

Мама зменшила звук на телевізорі й невдоволено подивилася на свою дочку.

– От не вірю! Напевно, погано працювала! Я, он, уже тридцять років на одному місці, і чомусь не звільняють! Тому що я добрий працівник!

– Мамо, ти працюєш вихователем за копійки. Вони нікого не звільняють, бо ніхто не поспішає йти до вас працювати. Робота не з легких, ще й велика відповідальність, а платять мало.

– Та яка різниця?! Ти вже щось знайшла?

– Коли? – Розвела вона руками. – Я три години тому підписала заяву.

– Треба було одразу шукати! Ти давай, не затягуй! Ось зараз йди та подивися оголошення! Резюме, чи, як це називається, розішли! Так і знай, я тобі не дозволю на своїй шиї сидіти!

Оксана зітхнула. Хотілося хоч якоїсь підтримки, але мама, як завжди, її не надала.

Напевно тому, що її мама завжди жила небагато, вона дуже зациклена на грошах. І ні, Ксенія не планувала сидіти на її шиї, але ж можна день передихнути.

Звільнення теж неприємно на ній позначилося, їй хочеться прийти до тями. Та й за увесь останній рік вона дуже допомогла мамі.

Навіть кілька разів купувала їй одяг власним коштом, поміняла вікна у всій квартирі, бо були старі, дерев’яні. Та й телевізор, знову ж таки.

А мама цього начебто не помічає. Точніше, приймає, як належне. Мовляв, я тебе ростила, витрачалася на тебе, настав час повертати борги

Ксенія не стала сперечатися, просто пішла до своєї кімнати. Резюме вона поновила, а потім лягла спати. Сил не було, ні фізичних, ні моральних.

Вранці мама розбудила Оксану рано, перед тим, як піти на роботу.

– Мамо, я поспати хотіла!

– Поспати! – Передражнила вона її. – Роботу давай шукай!

Неохоче дівчина встала, поснідала, а потім взялася за пошук роботи.

Вакансій, начебто, і багато, а от знайти щось варте – не так вже й просто. Хоч вона й намагалася. Але досвіду у неї замало, тож на нормальні посади її, вчорашню студентку, брати не хотіли. А виходити на роботу не за фахом Оксана і сама не хотіла.

Тиждень вона шукала роботу. Взагалі, недовгий термін. Але щодня мама виносила їй мозок:

– Що ти собі думаєш? Ти ж просто лінуєшся! Якби хотіла, вже б давно знайшла! Можливо ти вважаєш, що я тебе буду утримувати? Навіть не мрій!

Хоча квартплата була оплачена Оксаною за цей місяць, і вони ще доїдали ті продукти, які теж Ксенія купувала. Тож було незрозуміло, чому мати так обурюється.

Та і якісь кошти у Ксенії все ж таки були. Вона не просила у мами грошей, не казала, щоб та щось їй купувала. Але мама, мабуть, боялася за майбутнє, тож підганяла дочку.

Коли й через тиждень не було знайдено роботи, мати зовсім розлютилася.

– Ледарка ти! Поки нічого нормального не знайшла, могла б до нас у садочок йти підлогу мити!

– А як я на співбесіди ходитиму?

– Придумаєш щось! Тобі просто ліньки, подобається весь день на дивані валятися! Тому, слухай мене уважно!

– Якщо протягом цього тижня роботу не знайдеш, я вижену тебе з квартири! І роби, що хочеш, живи як хочеш! Я не повинна тебе утримувати!

Напевно, це було сказано з гарячої, щоб пришвидшити Оксану. Але ці слова стали для неї болючими. Вона завжди прагнула робити все, щоб мама в ній не розчарувалася.

Завжди намагалася допомогти, не створювала проблем. І коли проблема виникла у неї, замість підтримки – вона отримала загрозу.

– Я зрозуміла, мамо, – сухо відповіла Ксенія.

– От і добре. Шукай роботу!

Наступного дня мама пішла, а Оксана зібрала свої речі та поїхала до подруги. Вона втомилася від цього тиску, втомилася, що мати завжди незадоволена. Хотіла її вигнати – не вийде, вона сама пішла. І нехай тепер мама живе, як хоче.

Звичайно, цього ж вечора мати їй зателефонувала. Почала кричати на неї, веліла повертатися.

Ксенія все вислухала, а потім спокійно сказала:

– Не хвилюйся, мамо. Ти мене більше не утримуватимеш. Я сама з усім упораюсь. Тепер кожний сам за себе!

А потім занесла мамин номер у чорний список. Напевно, колись вона вирішить знову поговорити з нею, але зараз вона не хотіла тріпати собі нерви.

Роботу Оксана знайшла за тиждень. Цілком нормальну, з гарним окладом. І, отримавши першу зарплату, з’їхала від подруги, хоч та й пропонувала залишитись і платити за квартиру навпіл. Але Ксенія хотіла жити сама, хотіла ні від кого не залежати.

З мамою вона поговорила лише за місяць. Сама зателефонувала їй.

– Ксюша, доню! Слава богу! Я собі місця не знаходила, думала, як ти там! Ну, пробач мені, з гарячого я це ляпнула. Повертайся.

– Ні, мамо, я житиму окремо. Не хвилюйся, роботу я знайшла, у мене все гаразд.

– Ну, хоч би в гості приїжджай.

– Поки що я не хочу. Якось потім.

З того моменту Ксенія почала вчитися жити незалежно від маминої думки. І це виявилось і легко, і важко одночасно.

До мами вона змогла приїхати лише за кілька місяців. А поспілкувавшись із нею годину, переконалася, що все вона зробила правильно.

Треба було давно роз’їхатися, щоб не страждати та не слухати закиди. І щоб розпочати своє самостійне життя, не оглядаючись на мамині бажання.

Мама мамою – а своя голова на плечах повинна бути. Бо дорослим дітям потрібно своє життя будувати, а не мамине спочатку проживати… Ви зі мною згодні?

Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.