30 000 гривень. Саме така ціна моєї “любові”, як виявилось. Мій онук сказав, що я скупа, бо не дала йому грошей на машину. А донька? Вона мовчала. Бо так синові зручніше. І знаєте, що найважче? Не те, що він не дзвонить. А те, що я вперше за 68 років сказала “ні” – і за це мене викреслили з родини

30 000 гривень. Саме така ціна моєї “любові”, як виявилось. Мій онук сказав, що я скупа, бо не дала йому грошей на машину. А донька? Вона мовчала. Бо так синові зручніше. І знаєте, що найважче? Не те, що він не дзвонить. А те, що я вперше за 68 років сказала “ні” – і за це мене викреслили з родини.

Я спекла пиріг, накрила стіл, навіть одягла свою улюблену брошку з бурштином. Бо день народження ж. А потім – тиша. Ні дзвінка, ні “з днем народження, бабусю”, ні хоч би смс. У цей день я зрозуміла, що в моїй родині важливіша машина, ніж я. І саме тоді, з пирогом у руках і комом у горлі, я вперше подумала: може, пора перестати бути банкоматом у фартусі?

– От скажи мені, Марусю, – Іван нахилився ближче, поставивши чашку чаю на стіл, – чи ти справді відмовила Маркові в 30 000?

– Відмовила, Іване. Я не залізна. А ще більше – я не банкомат. Я хотіла ванну зробити, поїхати в Трускавець на води. А він… він образився. Сказав, що я скупа. І пішов. Назавжди чи надовго – не знаю.

Я сиділа перед ним у старому в’язаному светрі, з руками, що дрібно тремтіли – не від старості, а від образи, яка не проходила вже місяць. Із самого ранку серце стискалося від думки, що в мене сьогодні день народження, а телефон мовчить. Ні СМС, ні дзвінка. Ні від Марка, ні від Агатки.

Іван мовчав. Дивився на мене, наче на дитину, яку образили в дворі. А я – я таки почувалась дитиною. Покинутою.

– То, може, він просто не розуміє? – сказав він нарешті. – Молодий…

– Він двадцять п’ять має. І досвід на дві вищі. Але на людяність, видно, ще не заробив.

Я пам’ятаю той ранок до деталей. Я щойно витягнула з духовки пиріг, коли Марко з’явився, мов із нічого.

– Бабусю, слухай, є тема, – він одразу пішов до суті. – Потрібно 30 000. Я знайшов чудову машину, пригнали з Німеччини, механіка знайома, не бита. Мені тільки твоєї допомоги бракує.

– Марку… – я відклала прихватку, – та я й не казала, що не хочу допомогти. Але цього разу я відмовлюсь.

– Чому? – в його голосі вже пробігла хвиля роздратування. – Це ж для мене!

– Саме тому. Бо хочу, щоб ти навчився і сам. І бо цього року я хочу трохи пожити. Для себе.

Він підвівся. Мовчки. Потім кинув:

– Ти скупердяйка. І завжди така була.

І все. Пішов. З того часу – тиша. Я спочатку думала, що на емоціях сказав, що потім прийде, вибачиться. Але ні. І донька мовчить. Як ні в чому не бувало.

Я подзвонила їй сама, через три дні.

– Агато, ти говорила з Марком?

– Так, – спокійно.

– Він сказав, що ти його не підтримала.

– І що ти відповіла?

– Ну… я не хотіла сварки. Він був дуже роздратований.

Я аж розсміялась. Гірко.

– А я, Агато? Я, яка тридцять років під тебе все підлаштовувала? Я, яка виростила твого сина, бо ти на роботі була до ночі? То він – дитина, а я – тінь? Без права на слово?

Знову тиша.

– Мам, я не хотіла тебе образити.

– А вийшло. Бо мовчання – це теж вибір. І, знаєш, мені набридло бути зручною. Дайте, принесіть, помовчіть, пробачте. А як почути мене?

Я поклала слухавку. І цілий день ходила квартирою, як привид. Лише дзвінок у двері трохи вивів із того ступору.

– Маруся! – це була Софія з п’ятого поверху.

– У нас сьогодні збори ОСББ, ти йдеш?

Я глянула на себе – розтягнутий светр, пучок на голові, розпатлані думки.

– Ні. Я сьогодні святкую.

– Що?

– Мені 68. І мене ніхто не привітав.

Софія просто обняла мене. Без слів. І я заплакала в її плече.

Того вечора вона прийшла з пляшкою компоту і домашнім пирогом. Ми сиділи в моїй кухні, пили чай, і я, вперше за місяць, сміялась.

– Маруся, – сказала вона, – ми не перестаємо бути людьми тільки тому, що нас більше не хочуть використовувати.

З того часу я почала виходити. На зумбу. На поетичні вечори. Навіть подалась на курс з малювання.

– А ти що, малювати вмієш? – здивувався Іван, коли побачив мій етюд.

– Ні. Але я хочу вчитись. Бо врешті не маю кому догоджати – то можна спробувати собі.

Одного разу на зустрічі літнього клубу жінка розповіла, як її онук перестав з нею говорити після того, як вона не погодилася бути поруч на кожному його кроці.

– Ви не самі, – сказала я тоді.

– Це болить, але це не кінець. Це… початок. Себе.

Я не знаю, чи Марко згадає. Може, ні. Може, пригадає, коли сам стане дідом. Але тепер я не чекаю. Я живу.

Бо ми, бабусі, не банкомати. Ми – люди. Ми – всесвіт. З досвідом, з любов’ю, з втомою. І ми маємо право сказати “ні”.

А як у вас? Чи доводилось вам ставити межі найближчим? І як ви себе почували після цього?

Джерело