Після восьми годин на тракторі я зайшов у хату й вдихнув повітря. І знову – тиша. Ні борщу, ні чогось спеченого, ні навіть натяку на те, що тут живе хтось, кому не байдуже, чим пахне в домі.

Я зняв чоботи, глянув на стіл – шматок чорного хліба і консервна банка. І це було не перше, і не друге.

Це було… звичним. А раніше? Раніше в Олени руки пахли корицею, пиріжками з вишнями, пареним молоком. А тепер її руки пахнуть антисептиком і смартфоном. Бо “тікток – то важливе”, а я… я просто Василь.

Ми познайомились на весіллі у моєї сестри. Вона була подругою нареченої. Стояла в голубій сукні, з такими карими очима, що мені здалося – як гляне, то я більше й пити не зможу.

Хоч і не пив тоді, бо знав: щось буде з тією дівчиною. І було. Через рік ми вже святкували власне весілля. Через два – я зробив їй кухню мрії. Плитка з Італії, витяжка така, що аж вуха закладає. Але… їжа з того всього так і не з’явилася.

– Васильку, я сьогодні втомилася. Було стільки клієнток, що я не відчула, як день минув, – казала вона, знімаючи пінцет і вмикаючи серіал.

– Та я не проти, Олено, я сам усе зроблю, – відповідав я, смажачи яєчню о десятій вечора.

І я справді робив. Тягнув господарство, лагодив усе, що ламалося, купував їй нові вії й ковдри з лам. Але от якось втомився. Бо не відчував: не люблять мене. Не піклуються. Не зварять супу не тому, що не вміють, а тому що не хочуть.

Одного вечора я, як завжди, запитав:

– Олено, а може, звариш хоч раз борщ? Такий, як бабуся варила?

– Боже, ти серйозно? Тобі 36, а ти хочеш, щоб тебе годували, як малого?

– А тобі 32, і ти досі думаєш, що шлюб – це селфі й подарунки?

Тоді ми й посварилися вперше серйозно. Без криків, але з тими поглядами, після яких уже не обіймаються.

Потім була пауза. Кілька днів мовчання. Вона лягала на дивані, я в спальні. Коли я питав, чи щось приготувати, вона відповідала:

– Замов щось. Мені байдуже.

І оце “мені байдуже” било сильніше за будь-яку бурю.

Я поговорив із сусідом. Михайло розлучився ще п’ять років тому. Каже – не шкодує. Бо жити з жінкою, яка тобою не цікавиться – то гірше, ніж бути самому.

– Ти ще вчасно, Василю, – казав він, закурюючи.

– Поки діти не з’явились.

– А може, я перебільшую? Може, вона просто втомлена?

– А ти не втомлений? – глянув він на мене.

– І все одно вариш їй каву кожного ранку.

Ці слова мене скосили. Бо справді – я варив каву. Навіть коли був злий. Навіть коли не дякувала. Варив. Бо думав – це і є любов. Але любов – це не коли ти завжди вариш каву. Це коли тебе теж запитають: “А як ти?”

Одного вечора я зібрався і сказав:

– Нам треба поговорити.

– Якщо знову про їжу, можеш не починати, – відповіла вона, не відводячи очей від телефону.

– Ні. Не тільки про їжу. Про нас. Ми стали чужими. І я більше не хочу бути зайвим у власному домі.

– То що ти пропонуєш?

– Відпустити. Себе. Один одного. Ми зламалися. І ремонту вже не буде.

Вона мовчала довго. І вперше за довгий час я побачив, як по її щоці скотилася сльоза. Але я не підійшов. Не обійняв. Бо було пізно.

Тепер я живу один. На кухні пахне гречкою, бо я навчився її варити. Прасую собі сорочки. Іноді думаю – що не так? Може, не треба було чекати борщу? Може, треба було самому бути супом?

Але знаєте що? Я не просив багато. Я просив увагу. Присутність. Любов, яка має форму: чи то паруюча тарілка, чи то запитання: “Як минув твій день?”

Іноді думаю – якщо одного дня я знову зустріну жінку, яка скаже: “Сідай, я тобі налила борщику”, я, певно, одружуся в той самий день.

А як думаєте ви? Чи справді в стосунках головне – емоції? Чи може бути так, що дрібниці на кшталт чашки чаю або вареної картоплі – це і є справжня любов?

Джерело