Барон, виляючи хвостом, голубився до ніг, але Єгор, витерши спітнілу шию тильною стороною долоні, лише коротко потріпав:

– Не гавкайте вночі, зрозумів? Дрібних не буди…

Він зачинив засув на сараї, акуратно приставив вила до дерев’яної стінки, загнав курей у їхній нічний закуток і, взявши цебро з теплими яйцями, попрямував до будинку. Усі вже давно спали.

Яйця він сховав у сінях – під лавку, туди, де прохолодно і не доберуться допитливі. Потім, озирнувшись, перевірив хвіртку і тихо покликав Пушка. Кіт неохоче протиснувся у прочинені двері, і Єгор, зачинивши за ним, клацнув засув.

У хаті – тиша, наче немає нікого. Лише за вікном цокотять цвіркуни, і десь зі спальні долинає трохи чутне сопіння малюків. Все, час спати.

Завтра новий день, і знову на плечах Єгора буде все: і господарство, і брати. Вже котрий день він тут за головного – і за маму, і за батька.

Кілька тижнів тому в сім’ї сталася біда. Батько, рятуючи телят на фермі, де сталася пожежа, опинився під дахом, що обвалився. І все – не вибрався.

Засипали його важкі колоди. Тиждень тому поховали Андрія. Тиждень, як мамка заливає своє горе біленькою, начебто в ній можна втопити весь біль втрати.

Чекати довго не довелося – ще до перших півнів Артем прокинувся. Біль у потилиці, як голкою кольнув. Він скривився, потер голову і тут помітив дві крихітні ручки, що тягли ковдру в обличчя.

– Та скільки можна, не смикай мене за волосся! – прошепотів він кривлячись. – Через тебе голова тріщить!

Але Тимко – піврічний братик з рожевими щічками – тільки посміхався беззубо і слинив край підковдри. Артем зрозумів, що брат зголоднів.

Він зіскочив з ліжка і навшпиньки попрямував до кухні. Ввімкнув світло. Потім спритно видерся на піч і тицьнув старшого брата пальцем у бік.

– Єгор, вставай. Тимка треба годувати.

– Ага… – глухо видавив той крізь сон, навіть не розплющуючи очей. За останній тиждень він з ніг збився: одинадцятирічному хлопцю дістався дорослий тягар.

І кури, і корова, і город, і брати – все на ньому. – Зараз, – пробурмотів він, ледве розплющивши очі, потягнувся, протер обличчя і махнув Артему, щоб той спускався.

Він накинув куртку, взяв відро та ганчірку, і пішов у хлів за парним молоком.

Єгор доїв впевнено – бабка Марія колись навчила, та й вибору тепер не було. А баба, до речі, в землю пішла цієї весни… Не минуло й трьох місяців, як слідом за нею – батько. Єгор тепер за всіх.

Він кинув Зорьці оберемок сіна, сів на низьку табуретку і, позіхаючи, взявся до справи.

– Му-у… – прогуділа Зорька, обернувшись на хлопця.

– Терпи, красуне, – промимрив Єгор, беручись за вим’я.

Подоївши, процідив молоко, налив у пляшечку і простяг Тимку. Малюк вчепився в смочок і зацмокав з такою насолодою, ніби пив не молоко, а солодкий нектар.

– Артем, відкривай підпілля. Картоплю тягни, варитимемо, – Єгор говорив пошепки, але впевнено. – Макара та Стаса не буди. Хай сплять. У нас з тобою справ повно: і корову в поле, і води натягати, і грядки, чорт би їх…

– Грядки? – Витяг обличчя Артем. – Ненавиджу їх.

– А огірочки взимку любиш жувати? Мати зараз не може – нам треба за неї.

– Вона може пити й плакати весь день! А мені – бур’яни смикай!

– Тихіше ти! Совість є? У неї серце болить.

– У нас також! У нас тепер немає тата! – і губи його затремтіли.

Єгор мовчки махнув рукою.

– Нас багато… а мамка одна. Берегти її треба. Якщо і з нею що – все, кінець. Нас по дитбудинках розкидають. Нас же не залишать разом – маленькі ще.

– Це куди? – Артем витягнув шию.

– До будинку… де тільки діти. Без батьків. І в село нас не відпустять – тільки коли станемо дорослими.

– Звідки ти знаєш?

– У крамниці чув. Тітки обговорювали. Якщо мамка не оговтається і нам їсти нічого буде – приїдуть і заберуть.

Він насупився, згадуючи потрібне слово – щось довге, незрозуміле, але страшне. Але так і не згадав. Махнув рукою і сказав.

– Так що… тягни картоплю. Я поки що Зорьці води віднесу. Незабаром вода у відрі закінчилася, Єгор вилив залишки в корито, сунув порожнє відро на полицю, і, кивнувши Зорці, подався до хати.

Артем у цей час тягнув із підвалу цебро з картоплею, брудною та холодною, як весняна крига.

Закривши підпілля, він узяв відро і відніс його на кухню.

– Варитимемо. Поки вариться – корову відженемо, літній душ наповнимо, грядки підправимо.

Із Зорькою впоралися швидко: відв’язали, вивели до лісочка – туди, де пастух збирає стадо.

Вдома теж все було, як за планом. Каструлю поставили на плиту, підпалили, тільки тріск газу почувся. Артем підмів підлогу, потім взявся за сіни.

А Єгор, не зволікаючи, курей випустив, зібрав яйця і пішов тягати воду в душ.

Артем качав, колонка рипіла, вода била в залізне відро, важко ударяючи по дну. Єгор тягав ці відра – одне за одним, виливаючи в бочку.

Картопля зварилася. Гаряча, запашна. Хлопці почистили її, нарізали цибулю – так, щоб хрумтіла – і додали пахучої олії. Жарко на кухні, але смачно пахне. Єгор глянув на Артема.

– Настав час дрібних підіймати.

– Не хочу… – застогнав п’ятирічний Макар, загортаючись у ковдру. – Я спати хочу!

– Не ний. Зараз поїмо – і підемо на вулицю. Там метелики.

– Метелики?

– Звичайно. Вже чекають на тебе на квіточках.

Потім розбудили трирічного Стаса. Той, не розплющуючи очей, заревів, ніби його вщипнули. Єгор на руках відніс його на кухню.

– Тссс… мамку не буди. Їй відпочинок потрібний. Вона хворіє. Спить міцно.

Тимко, наївшись молока, вже сопів у ліжечку. Єгор обклав його подушками, щоб не скотився, нагодував братів і вивів усіх у двір. Сонце било в очі, а трава лоскотала голі п’яти.

– Так, Стас та Макар – грайте так, щоб я вас бачив. А ми з Артемом займемося морквою та огірками, – скомандував Єгор, оглядаючи зарослі грядки.

– А метелики? – спохмурнів Макар.

– Прилетять трохи згодом. Нині у них сніданок. Тож не канюч і чекай.

Єгор хитро відвів Артему найчистішу грядку. Там майже не було бур’янів. Він пам’ятав, як минулого разу він розійшовся – мовляв, трави багато, руки болять, нічого робити не буду. Мати до городу вже давно не підходила. Все, як обрубало, коли батька не стало.

Перед цим вони з батьком лаялися, і мама все твердила, що не поїде з рідного села. А тепер тільки й каже: “Треба було тоді погодитися…”

– Артеме, сьогодні ти біжиш по хліб, – сказав Єгор, підіймаючи відро з травою, щоб віднести курям.

– А чого я?!

– Тимка, чи що, відправимо? – Єгор примружився. – Покладемо на дорогу – нехай котиться…

Вони обоє розсміялися — уявили, як молодший брат стрімголов котиться до крамниці, смочок в зубах, голова в чепчику.

– Велосипед візьми. Не пішки ж! – додав Єгор і, опустившись навпочіпки, продовжив висмикувати бур’яни.

День йшов. Хлопці пололи, варили, доїли, ганяли Зорьку сюди-туди, годували малюків, розважали Тимка – той ніяк не міг сам у ліжечку. Все хотів на ручки, послухати щось. Ближче до вечора настала черга поливати город.

– Знову?! – застогнав Артем. – Та я вже не можу! Всі на річці, а ми як раби…

– Щодня треба. Посуха. Не поллємо – все згорить.

– Як тато? – Раптом запитав Макар, дивлячись великими очима.

Єгор завмер. Не знав, що відповісти. Замість слів – порожнеча.

Вони взяли відра. Єгор – десятилітрове, Артем – менше, Макар – маленьку лійку. Набрали води, понесли. Єгор ішов мовчки, стиснувши зуби.

Артем – кректав і корчив пику. Макар – хитався, наче вітер дме. За пів години впоралися… кожному кущику – по ковтку.

Раптом небо потемніло, наче хтось затулив сонце. Блиснула блискавка. Сутінки упали, як покривало.

Макар та Стас злякалися. Грози вони боялися страшенно. Покидали все і – бігцем!

– Боягузи! – крикнув Єгор, підбираючи їхні речі.

Артем притулився до брата. Він, хоч і не показував, але сам боявся блискавки до тремтіння. Коли перший грім вдарив, і краплі вдарили по обличчю, Єгор крикнув:

– Тікаємо!

Але відра вони не кинули. Під дощем діти понесли їх під злив, нехай наберуться – вода в господарстві завжди стане в пригоді. А потім… потім почався град.

– Ого! – Єгор злякався. – Огірки!

Він кинувся до грядок. Холодні крижинки били по плечах, але він тягнув плівку, натягував на дуги, рятував, як міг. Артем – за ним. Вони вдвох бігали довкола грядки, чіпляли краї камінням, а вітер рвав усе назад.

Хвилин п’ятнадцять тривала ця боротьба. Вітер. Крига. Біль. Але вони впоралися. Прикрили.

Добігли до хати – промоклі, змерзлі. Єгор – кашляти почав майже одразу. Горло смикало, у тілі ломота. Він пішов до Тимка – перевірив. Все гаразд. Потім сів до столу та попросив:

– Артем… чайник постав…

Він тремтів.

Вночі не спав. Кашель душив. Температура палила. Артем доглядав, як міг: воду подавав, лоб протирав. Єгор стогнав, але не скаржився. Тільки кріпився.

Ранок пробивався крізь тонку фіранку. Сонце ніби лоскотало обличчя. Єгор ледве розплющив очі. Все тіло горіло. Горло, як наждаком. Він хотів покликати брата і не зміг. Ні звуку.

Тільки губи ворушаться, а з рота тиша. Дихання важке, наче хтось камінь поклав на груди. Спробував піднятися. Нудота підкотила, голова запаморочилася.

Він поторкав шию, вона була замотана шарфом. Теплим, як мамині руки. Коли хтось хворів, вона завжди так робила – чай із медом та шарф.

Мама?

Насилу встав. Тримаючись за стіну, пройшов кілька кроків. Повітря не вистачало, в грудях стиснулося. І раптом… Єгор завмер. Пісня…

Тиха. Знайома. Ледве чутна.

Він подумав – ввижається. Мало що може здатися, якщо під зливу потрапив, та з температурою. Але спів продовжувався. Рідний. Теплий.

Він пішов на звук. Відчинив двері.

В іншій кімнаті – мама. Сиділа на краю ліжка, тримала на руках Тимка та співала. Той, наївшись, солодко спав, а вона погойдувалася і співала пісню, ту саму з дитинства.

У Єгора грудка підступила до горла. Він ступив ближче, повільно, ніби боявся злякати цю тендітну мить.

Торкнувся маминого плеча.

Вона обернулася. Очі її сяяли. Ні сліду сліз, ні тіні болю. Посмішка – справжня. Волосся – зібране в акуратний пучок. Усміхнулася і показала очима на ліжко:

– Сядь поруч.

Він сів. Подивився на Тимка. Потім – на маму. А вона схилилася до його плеча, притулилася щокою і продовжила співати.

Серце у Єгора затремтіло. Наче все, що було важким і темним, відступило. Залишилася лише ця тиша. Ця пісня. І її голос.

Він не знав, що вона чула його розмову з Артемом. Не знав, що на той момент вона відчула, як йому було складно. Як усвідомила, що він тяг все на собі.

І лише через добу внутрішньої боротьби вона вийшла з цієї темряви. Повернулась до своїх дітей.

Вона дозріла. Довго сиділа мовчки. Потім поцілувала Тимка в маківку, зітхнула, подивилася на Єгора і… з такою ніжністю, з такою вдячністю, наче вперше побачила його по-справжньому прошепотіла:

– Дякую тобі, синку…

Єгор пригорнувся до матері, і остаточно зрозумів, що найстрашніше лишилося позаду. А в їхній родині тепер точно все буде добре – бо мама з ними, а вони з нею…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.