Вона підійшла до мами зазирнула їй у вічі. І мама все зрозуміла – дочці завтра виповнюється сімнадцять, а грошей на подарунок нема. Зрозуміла все і дочка, схвально посміхнулася, але сумною була ця посмішка.

– Ірино, сьогодні повинні зарплату переказати на картку, – Надія обійняла дочку. – Завтра субота, сходимо в крамницю, купимо щось.

– Гаразд, мамо, купимо торт, та чай поп’ємо!

Ірина розуміла, що після одинадцятого класу треба шукати роботу, і думки вже про це:

– Навіть якщо закінчу школу із золотою або срібною медаллю, інститут мама не потягне, навіть, якщо сама підроблятиму.

– Тата у мене нема і ніколи не було. Хоча мама казала, що був і навіть тримав мене на руках, коли я була зовсім маленька, але офіційно в неї немає чоловіка, а в мене батька.

– Розповідала, що він все життя з-за ґрат не вилазить, але він добрий, на вахті працював, гроші додому приносив, на які ми ще два роки жили. Просто життя у нього так склалося. Все одно, не зрозуміло, як може бути добрим той, хто там?

– А так хочеться на сімнадцять років отримати добрий подарунок. Запросити на день народження подруг та… друзів…

…Потяг під’їхав до рідного міста. Куди ж ще? Хоч і тут, видно, нема в кого зупинитися. П’ятнадцять років тут не був.

Тут лише друг дитинства, якого навряд чи вдасться знайти. І дівчина Надя з маленькою донькою, – по обличчю ковзнула посмішка. – Маленькою вона була п’ятнадцять років тому.

Подумки почав рахувати, рот мимоволі відкрився:

– Мене взяли за тиждень до дня народження, я тоді вже додому з вахти збирався. Значить, моїй дочці завтра виповниться сімнадцять років! Наді, виходить уже тридцять сім.

– Тоді треба Юрка спочатку знайти. Може виручить трохи грошима, якщо, звичайно, визнає. Напевно, даремно я собі телефон купив, майже всі гроші витратив, але без телефону на волі життя немає.

Після довгих пошуків, ближче до вечора, дізнався адресу офісу однієї невеликої фірми, керівником якої був, можливо, його друг. Принаймні – всі дані сходилися.

Фірма була справді невеликою, а офіс виявився зовсім крихітним. З деяким страхом відчинив двері одного з двох кабінетів, адже, якщо це не він…

За столом сидів солідний чоловік в окулярах і щось писав. Підняв голову, зсунув окуляри:

– Дімка?! – І кинувся назустріч.

– Юрко! Впізнав?

Довго радісно ляскали один одного по плечах, потім господар кабінету наказав:

– Сідай! – дістав їх сейфа келихи, якийсь напій із яскравою етикеткою, та плитку шоколаду. – За твоє повернення!

– Розповідай! – попросив Юрій.

– Що розповідати? Тоді, п’ятнадцять років тому, ми там на вахті подряпалися з одними, по-хорошому. Хтось у лікарні опинився, хтось там, – Дмитро підняв палець до неба. – У мене подібна стаття вже була, дали п’ятнадцять.

– Тоді ми з тобою були, тобі три роки дали, а ти мене за собою не потяг.

– Юра, ти ніколи руками махати не вмів. Хто тебе зачинить?

– Все одно, – і раптом спитав. – Дімо, ти що робити збираєшся?

– Хотілося б, звичайно, знайти роботу, і ще Юра. Ти ж пам’ятаєш, що в мене була дружина, хоч і неофіційна, і донька.

– Пам’ятаю. А де вони зараз?

– Поки не знаю, – Дмитро сумно посміхнувся. – Але завтра дочці виповнюється сімнадцять років.

– Молодець, що пам’ятаєш це!

– Юра, позич трохи грошей. Хочу подарунок їй купити. Зароблю, поверну.

– Дімо, ми ж з тобою друзі. Давай, вирішуй свої термінові справи. І приходь до мене, роботу я тобі знайду, друг повернувся до сейфа, дістав дві пачки тисячних купюр. – Одну – доньці на подарунок, іншу – на перший час.

– Ти, що серйозно?

– Бери, без віддачі! Не збіднію. Ти мені свого часу теж дуже допоміг – за собою не потяг.

…Надя з дочкою готували нехитру вечерю. Зарплату не переказали, тепер лише у вівторок. Вона позичила дві тисячі, на подарунок доньці й тепер думала, як їх краще витратити.

Пролунав дзвінок домофона, Ірина кинулася до передпокою, наче сподіваючись на якесь диво:

– Хто?

– Вибачте, а Надія тут мешкає? – пролунав чоловічий голос.

– Якщо ви мали на увазі мою маму, то так.

– А ти Ірина?

– Так, – і здивовано спитала. – А ви хто?

– Ірино, поклич маму!

– Добре, – і повернувшись, гукнула. – Мамо!

– Хто там? – Запитала Надія.

– Якийсь чоловік. Тебе питає.

Вона взяла слухавку:

– Вам кого?

– Надя, це я, Дмитро.

– Який Дмитро … Діма!

Ще не зрозумівши, що перевертає своє життя та життя доньки, натиснула на кнопку.

– Мамо, що з тобою? – Злякано запитала дочка. – Хто це?

– Ірино, це твій тато?

– Хто?

Він зайшов, сильно постарілий.

– Привіт, Надю! – так хотілося обійняти ту, яку кохав тоді й кохає зараз.

– Привіт, Дімо! – нога сама зробила крок, і Надя опинилась у його обіймах.

Ірина дивилася на них здивованими очима, адже ще якихось десять хвилин тому, вона подібного навіть уявити не могла.

Ось мама обернулася, на обличчі посмішка, а він підійшов до дівчини:

– Вибач, дочко!

– За що? – Вона відразу не зрозуміла.

– За те, що росла без мене, але я намагатимусь все виправити.

– Ой, йдіть вечеряти! – кинулась на кухню господиня.

– Можна я спочатку помиюся!

– Мийся, мийся!

– Надя, візьми на дрібні витрати! – Перш ніж увійти у ванну кімнату, простяг їй пачку тисячних купюр.

Щойно той зачинився, дочка кинулася до матері:

– Мамо, а ти не боїшся його?

– Ірино, нормальний він.

– Він п’ятнадцять років сидів, за цей час всяке могло статися!

– Донечко, все нормально буде. Ось він грошей дав, день народження тобі відсвяткуємо.

Ірина загадково посміхнулася. Їй завжди хотілося, щоб у неї був тато, любив її, дбав про неї. Навіть зараз це бажання було сильне, як у дитинстві. Ось тільки: Тато був за ґратами… Подругам та друзям такого не скажеш.

– Іра, йди сходи в крамницю! Купи що-небудь м’ясного, овочів, фруктів, можеш цукерок. А на твій день народження завтра все купимо. На ось дві тисячі.

Дівчині часто доводилося ходити в крамницю за продуктами, але за чимось конкретно, і грошей було завжди обмаль. А зараз дві тисячі – і купуй що хочеш. Спочатку, все ж таки економила, потім посміхнулася:

– Якщо з’явився в мене тато, хоч раз хороших цукерок наїмся.

Ходила по крамниці добрий час, поки не згадала, що на неї чекають удома.

Коли зайшла до квартири, перше, що здивувало, тиша. Потім з кімнати квапливо вибігла мама, кинулась на кухню, різко зупинилася.

– Ірино, ти вже прийшла?

– Так. Мамо, а що сталося?

– Нічого, все гаразд. Давай пакети!

Дівчина подала пакети та посміхнулася:

– Схоже, на мене зовсім не чекали.

Ірина допомагала накривати мамі на стіл, а в голову мимоволі лізли думки, що стосуються не лише сьогоднішнього дня, а й подальшого життя.

– Мама навіть здачу не питає, а на її обличчі блукає загадкова посмішка. Можна припустити, чим вони займалися, доки я ходила у крамницю. Невже досі кохають одне одного?

– Мамі тридцять сім, – і тут їй на думку спала несподівана думка. – А тридцять сім – не так вже й багато. Он по телевізору в мелодрамах, про таких жінок і показують. У них там таке кохання…

Не витримала, розгорнула цукерку і заштовхала в рот. Надя подивилася на дочку і посміхнулася:

– Може, правда налагодиться в нас життя. Іринка, тільки його соромитиметься. Хоча ми з ним не зареєстровані. Кому яка справа, як ми житимемо?

– Якщо все піде нормально, працюватиме. Він каже, що друг обіцяв йому роботу. Аби він із дочкою спільну мову знайшов. Вона хоч і тихенька, але не зрозуміло, що у молоді в голові.

– Ірино, йди клич його вечеряти!

Вона зайшла до кімнати й раптом зрозуміла, що не знає, як звертатися до нього.

– Ходімо… ходімте…

– Ірино, звертайся на «ти»! – усміхнувся доброю усмішкою. – Я заслужу твою довіру.

За столом, звичайно, розмовляли, але Дмитро зовсім не розповідав про себе, натомість уважно слухав, що говорили про своє життя дружина та дочка.

Так, саме цього йому хотілося, щоб вони стали рідними. Подумки намічав, як розв’язуватиме їхні проблеми, як маленькі, так і життєво важливі.

І, звичайно, насолоджувався життям на волі, даючи собі зарікання, що більше ніколи не потрапить туди…

Коли Ірина сказала, що наступного року закінчить одинадцять класів, можливо, з медаллю і працюватиме, він спитав:

– А чому не в інститут?

Це питання змусило дівчину здригнутися. Про інститут вона мріяла, але розуміла, що це так і залишиться мрією – якщо тільки у майбутньому на заочне відділення. І раптом таке запитання.

– Я не знаю, – несміливо промовила дочка.

Він нічого не сказав, але Ірина чомусь відчула, що у неї з’явився шанс вступити до інституту відразу після школи.

Коли нарешті повечеряли, Надія скомандувала:

– Нумо лягати спати! – І якось награно запитала. – Дмитре, де ж тобі постелити? Мабуть, постелю тобі на підлозі у своїй кімнаті.

– Схоже, мама мене все ще вважає дитиною, – ледь стримала посмішку дочка.

Ірина прокинулася вранці. З поверненням блудного тата, якось забулося, що сьогодні у неї день народження. Зараз це перетворилося на проблему та мрію, водночас:

– У мами тепер є гроші. Скажу, що подарунка мені не треба, краще запрошу двох подруг, та… трьох друзів. Мама з… татом уже на кухні, про щось розмовляють, настав час вставати!

Вмилася і зайшла на кухню.

– З днем ​​народження, доню! – загадково промовила мати й кивнула на стіл. – Сідай снідати!

– З днем ​​народження, Ірино! – Вимовив і батько.

– Дякую! – Кивнула головою і сіла за стіл.

– Ми тут з мамою поговорили, – одразу почав він. – Зараз мама почне готуватись до твого дня народження, а ми з тобою підемо за подарунком.

Ірина задумалася і наважилася:

– А можна, замість подарунка, я запрошу своїх подруг та друзів.

– Гаразд, тоді трохи скоригуємо наші плани, – запропонував батько. – Зараз ти дзвониш своїм друзям та подругам, запрошуєш на третю годину.

– Потім ми йдемо за подарунком. Потім повертаємось і готуємось до свята. Після цього я йду, мені потрібно на облік у поліцію встати.

– Куди підемо? – Запитав Дмитро, коли з дочкою вийшли з під’їзду.

– Можна, я одяг куплю?

– Ходімо!

Ця крамниця була поруч із будинком, і Ірина іноді заходила туди. Дивилася на гарний одяг, та уявляючи себе в ньому. Мама рідко купувала їй що-небудь красиве, а їй так хотілося.

Тато дозволив купити все, на що вона показувала.

– Це все? – Усміхнувся задоволений батько.

Ірина розуміла, що треба зупинитись, але не могла.

– А можна мамі купимо?

– Давай, грошей ще трохи лишилося.

– Я знаю, що їй треба, і розмір знаю.

Купили й мамі. Тут Ірина критично оглянула його:

– Давай і тобі купимо!

– Мені? – Дмитро був не просто здивований, а вражений.

Купили те, на що вказала дочка, та грошей майже зовсім не залишилося.

Додому прийшли щасливими. Щастям засяяли й очі Надії, адже й про неї не забули.

І далі все йшло за планом, запропонованим батьком. Сам він пішов, щойно накрили стіл. За годину пішла і мама, попередивши, щоб дочка зателефонувала, коли день народження закінчиться.

Залишилися лише друзі та подруги. То був чудовий вечір.

Згадали, що настав час закінчувати, коли вже стемніло. Пішли гуляти.

Повернулася дочка опівночі. Щаслива! Адже сьогодні був найнеймовірніший день її народження, на якому вона була найкрасивішою.

Ярослав, хлопець, який їй так подобався, цілий день і вечір був із нею. Цілувалися з ним біля під’їзду, і він освідчився їй.

Залетіла додому, наче на крилах. Батьки не спали:

– Ну і що ти така опромінена? – Запитала мама, ледве стримуючи посмішку.

– У мене ніколи не було такого неймовірного дня народження.

Не контролюючи своїх емоцій, підбігла до батька, поцілувала в щоку:

– Дякую тобі, тату!

Він обійняв свою доньку, і з очей цієї, пошарпаної життям людини, викотилися дві сльозинки.

Він чітко зрозумів, що йому є заради кого жити та працювати, тож буде намагатися з усієї сили, щоб надолужити втрачений час.

Дмитро не міг змушувати кохану чекати його довгих п’ятнадцять років, тому не підтримував з нею жодного зв’язку, надаючи шанс бути щасливою з іншим.

Але Бог та доля розпорядилися по іншому – і цей шанс бути щасливим зі своєю родиною він не проміняє ні на що… Хоч і кажуть, що горбатого…, але він доведе, що й такі виправляються…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.