Він гучно вивалив на стіл миску з салатом, аж склянки дзенькнули. Я застигла, тримаючи в руці виделку, і вже встигла пошкодувати, що ми взагалі приїхали.

Бо тільки-но Серафим побачив свого брата Артема – лице його потемніло, як після зливи. І хоч я заздалегідь просила: не чіпляйся, не провокуй, не виясняй – він усе одно не зміг стриматись.

У повітрі зависло щось різке, нестерпне, наче хтось натер хроном хату. Я стояла й розуміла: або зараз усе полетить шкереберть, або ми дивом проскочимо.

Ще в машині Серафим мовчав, стискав кермо так, що кісточки побіліли. Я навіть пожартувала – відпусти той бідолашний руль, бо він не винен, що твій брат купив нову автівку. Але він лиш зиркнув на мене скоса. З того все й почалось – з того авто. І з розмови за спиною, яку він випадково почув. Артем нібито сказав комусь по телефону:

– Серафим? Та він навіть цвях у стіну сам не заб’є. Все Інна робить. А ще сім’ю тягне. Мужик, ага.

Коли Серафим мені це переказав, я спершу подумала – вигадує. Але в його очах була така образа, така гіркота, що сперечатись не змогла. З того часу він ходив як напнута струна. А коли тато подзвонив і запросив на родинний шашлик до села – я вже знала, що нам гаплик.

– Серафиме, прошу тебе. Хоч на Великдень зроби вигляд, що все нормально, – сказала я вже біля хвіртки.

– Я не актор, Інно. І не люблю лицемірства.

Свекруха зустріла нас із пирогами й захеканим виглядом. Сказала, що Артем із Лесею вже давно приїхали й м’ясо маринують. А я почала рахувати – скільки хвилин ми протримаємось без істерик.

– Привіт, старший брате, – гукнув Артем, коли побачив нас на подвір’ї. – Як твої цвяхи?

У Серафима сіпнулась брова. Я схопила його за руку й майже силоміць потягла до столу.

– Не починай, – прошепотіла я.

– Та я ще не закінчив, – пробурмотів він.

Свекруха заметушилася, виставляючи на стіл кобаси, печену картоплю, салати. Артем весело підійшов до мангала. Від нього тягнуло часником і хтивою самовпевненістю. А ще – чимось фальшивим.

– Ну що, Серафиме, зможеш хоч шашлик перевернути? Чи теж Інна буде?

– Я тобі зараз переверну, – буркнув мій чоловік і встав із лавки.

– Та годі вам! – втрутилася мама. – Сядьте й їжте. Ви ж не на боксерський ринг приїхали.

Та було пізно. В обох уже загорілись очі. Я бачила, як старі образи, мов скисле молоко, спливають на поверхню. Я намагалася жартувати, переводити тему, але то було як пускати бульбашки в ураган.

– Серафиме, ти завжди все сприймаєш надто особисто. Ну пожартував я, і що? – усміхався Артем, але в його усмішці було більше виклику, ніж каяття.

– Ти “опускаєш” мене перед усіма. Тобі смішно? Мені – ні.

– Та досить уже! – я не витримала. – Ви обоє дорослі. Не можна просто поїсти м’яса і не влаштовувати цирк?

– Ні, бо він вважає, що може кидати слова, як хоче, – відповів Серафим.

– Та кому ти взагалі потрібен із своїм вічним ниттям?! – зірвався Артем.

І тут усе почалось. Мангал перевернувся. Вугілля розсипалось по сухій траві. Хтось закричав. Хтось полив води. А я просто стояла й дивилась, як полум’я хапає гілки під яблунею, як Лесина нова сукня сіріє від диму, а свекор бігає з відром, лаючись як швець.

Коли пожежу загасили, все мов замовкло. М’ясо згоріло, салат зів’яв. Всі мовчали. Серафим і Артем стояли навпроти, обидва мокрі, обпечені словесно і морально. Але мовчали.

Я підійшла до чоловіка, торкнулась плеча.

– Може, досить?

– Я не починав. Але тепер, думаю, закінчено.

Артем пішов до машини, навіть не попрощався. Їхав із пилом і скреготом. А ми лишились серед закіптюженого подвір’я й охолодженого шашлика.

Свекруха витирала сльози.

– Я мріяла, що ви помиритесь…

– А я мріяв, що він хоч раз попросить пробачення, – тихо сказав Серафим.

Ми лишились ночувати. Було якось сумно, порожньо. Серафим сидів на ганку, я принесла йому чаю.

– Інно, я ж знаю, ти на моєму боці. Але мені здається, що тепер мостів уже не лишилось.

Я сіла поруч.

– Я на боці миру. Я хочу, щоб у моїй родині були не “вічні суперники”, а просто брати. Хай різні. Але не чужі.

– Він мене зневажає, Інно. І я не знаю, як з тим жити далі.

Я більше не відповідала. Просто тримала його за руку. Бо іноді слова нічого не змінюють. А іноді – змінюють усе.

І ось тепер, після цієї історії, я думаю: чи справді ми маємо завжди шукати порозуміння, навіть коли з іншого боку лиш глузування? Чи може бути примирення без щирого каяття? І якщо рідна людина ранить роками – чи мусимо ми залишатися поруч?

А як ви вважаєте, читачі?.. Варто боротися за такі стосунки, чи часом краще відпустити, щоб зберегти себе?

Джерело