– Олеже, це що? – Олена стояла з коробкою в руках, як із доказом на місці злочину.

– Новий телефон? Зараз? Серйозно?

Олег завмер на місці. Його зляканий погляд метнувся від дружини до коробки, потім назад. Він не відразу зрозумів, як вона знайшла подарунок, який він так старанно сховав.

– Я… Це для Віки, – промимрив він, підходячи ближче.

– Я вирішив сховати, щоб Марія не знайшла. Олено, давай спокійно поговоримо, гаразд?

Вона мовчки поклала коробку на край столу і схрестила руки. Її обличчя було спокійним, але погляд, здавалося, міг вразити своєю гостротою.

– Давай. Тільки поясни, як раптом так сталося? Адже ти сам казав, що цього року подарунків не буде. Ні Марії, ні Вікторії.

Олег нервово потер чоло, ніби витираючи невидимі краплі поту. Було важко підібрати слова, адже він порушив їхню домовленість. Його зловили на цьому, наче підлітка із недопалком.

…В Олега була дочка від першого шлюбу Вікторія. Дівчинці нещодавно виповнилося дванадцять років.

Колишня дружина Олега майже не займалася нею, бо вдруге вийшла заміж та вже мала спільну дитину.

Вона втомлювалася, почала заглядати в чарку, могла крикнути на Віку. З вітчимом стосунки у дівчинки теж не склалися, бо той бачив у ній зайву, вважав, що вона їм заважає.

А звинувачував себе у всьому Олег. Мовляв, це він не впорався, і тому все так склалося.

З Оленою в нього теж була спільна дитина – семирічна Марійка. Нещодавно у них утворилася дірка в бюджеті, бо Олег вимушено змінив місце роботи, зламався холодильник, потекла батарея.

Словом, усі біди впали одночасно. Довелося ухвалити важке рішення, що дівчатка отримають на Новий рік лише солодкі подарунки.

Але, здається, це рішення стосувалося не всіх.

– Я… Я не міг не купити, Олено. Віка там, як чужа. У них з вітчимом стосунки ніякі, мати завжди зайнята молодшим. Її постійно ображають, нічого не дарують, тільки обіцяють, що потім. А я єдиний, хто в неї залишився.

Олена сіла на стілець і повільно видихнула. Не так від злості, як від розчарування. Вона мовчала, коли чоловік перераховував гроші понад аліменти, хоча самим не вистачало на нові кросівки для доньки.

Мовчала, коли він брав Віку в парк і катав на атракціонах, а Марію не виводив далі за подвір’я. Мовчала, коли він купував у крамниці солодощі для Віки, а другій дочці діставалися шоколадка та пара йогуртів за знижкою. Але зараз…

– А Маша, на твою думку, живе в раю? Мені було соромно говорити їй, що Дід Мороз до неї цього року не прийде. Але вона все зрозуміла.

– Без істерик, без примх. Тому що дитина з дитинства привчена, що сім’я через труднощі має проходити разом. Разом, Олеже. А тут з’ясовується, що в нас кожен сам за себе.

Чоловік відвів очі. Він не звик бачити в дружині холод. Зазвичай вона скипала, сперечалася до хрипоти, доводила свою думку. Цей крижаний спокій лякав сильніше за гарячі слова.

– Я просто хотів, щоб Віка відчула, що вона все ще комусь потрібна. Я думав, Марії можна буде взяти потім щось просте. Іграшку, чи конструктор невеликий…

– Іграшку? – Олена скинула брови. – Одній – телефон, а іншій – іграшка? Одній подарунок, а інша обійдеться? Тебе нічого не бентежить? Навіть, якщо Маша нічого не скаже, вона все зрозуміє. І вона запам’ятає!

Повисла мовчанка. Олег сперся руками на стіл, наче міг знайти в ньому опору.

– Я думав, що ти зрозумієш. Адже це не зі злого наміру. Просто…

– А я все зрозуміла. Просто ти вибрав, – Олена сплеснула руками. – Навіть не дитину. Себе. Не хочеш відчувати провину перед однією і готовий пожертвувати довірою іншої.

Вона встала і, не чекаючи відповіді, пішла до доньки в кімнату. Олег лишився сам. Він опустив погляд на коробку. Тепер цей телефон відбивав не радість свята, а батьківську помилку.

Наступного ранку Олена прокинулася першою. Зазвичай раніше за всіх вставав Олег, але сьогодні він лежав поруч, відвернувшись до стіни. Не хропів, не повертався, просто лежав. Може навіть не спав, але й поговорити не намагався.

Олена тихо вийшла на кухню, намагаючись не розбудити Марійку, заварила собі чай і спробувала подумки все упорядкувати в голові.

Її образив не факт покупки телефону. Не витрачені гроші й навіть не те, що чоловік порушив обіцянку і тримав все в таємниці.

Найбільше поранила проста істина, що для Олега їхня спільна дочка виявилася другорядною. По коханню. По важливості. По пріоритету.

Надвечір напруга між чоловіком і дружиною досягла піка. Ніхто нікого не звинувачував, але й тиша була не затишною. Олег ніби пішов у себе. Коли Маша після вечері пішла до кімнати, він раптом заговорив:

– Ти ж знаєш, що я не хотів поводитися з вами погано. Я просто не міг дозволити собі забути про Віку. Я думав, що це… по-людськи.

– По-людськи? – Олена похитала головою. – По-людськи – це сказати дружині, що тобі треба підтримати дочку від першого шлюбу.

– Обговорити, знайти компроміс, а не бігати, та ховати телефон. А головне – розуміти, що коли ти маєш дві дитини, треба хоч якось підтримувати баланс.

Олег зітхнув. Він ніби розумів, що помилився, але все ще намагався виправдати себе. Він не хотів бути поганим батьком для жодної з дочок. Тільки ось виявилося, що в спробі врятувати один зв’язок, він ризикував зруйнувати інший.

Марія весь вечір поводилася тихіше, ніж зазвичай. Не вередувала, ні про що не питала, сиділа зі стареньким смартфоном і тихенько дивилася мультики. Начебто намагалася не заважати батькам.

Коли Олена укладала її спати, дівчинка обійняла подушку і нерішуче запитала:

– Мамо, тато Віку більше любить, так?

У горлі пересохло. Стало зрозуміло, що вона щось почула. Або, може, Віка похвалилася, адже дівчата були знайомі.

Олена сіла на край ліжка, взяла Марійку за руку та відчула, як її тонкі пальчики напружилися. Вона не плакала, не ображалася. Вона просто хотіла знати правду. Як дорослий, котрий не розуміє, чи люблять його, чи вже ні.

– Ні, сонечко. Він любить вас однаково. Просто іноді дорослі роблять дурниці. Думають, що одним потрібно більше, а іншим менше. Тому що хтось сильніший і терплячий, як їм здається.

Маша нічого не відповіла. Тільки кивнула. Але в цьому кивку було більше смирення, ніж має бути у семирічної дівчинки. І це вкотре вразило Олену по серцю.

Коли вона повернулася до спальні, Олег сидів у напівтемряві, копаючись у телефоні. Вона зупинилася у дверях і сказала:

– Знаєш, діти не порівнюють чеки. Вони порівнюють увагу, час, інтонацію. Поки одна твоя дочка почувається потрібною, інша зрозуміла, що її засунули кудись на задвірки.

Олег опустив телефон і вперше за весь день подивився їй у вічі.

– Я все виправлю. Обіцяю.

Але Олена не відповіла. Бо знала, що тепер обіцянок мало. Потрібні дії. Інакше наступне питання Марії буде не про Віку, а про саму себе. Найбільше у світі Олена боялася почути з її вуст: «А мене взагалі люблять?»

Минуло лише кілька днів, але вони пройшли, як ціла зима. Не було ні сварок, ні докорів. Тільки відчувалася тиша, в якій кожен намагався не стикатися з іншим.

Олена більше не поверталася до розмови про подарунок, але Олег відчував, що між ними стала невидима стіна. Слова здавались недоречними.

Вікторія свій телефон таки отримала. Через маму без візиту до них. І це лише додало ніяковості, адже спочатку вони домовлялися привітати дівчаток разом.

Марія все зрозуміла. Тепер вона не питала, не скаржилася, просто була незвично тихою. Вечори проводила у своїй кімнаті, а потім мовчки лягала спати, начебто боялася потурбувати батьків своїм існуванням.

Олег помітив це. Щовечора він заходив до дочки, накривав ковдрою, гладив по голові, а потім ішов у спальню, лягав і дивився в стелю. Він думав, що зробив усе по-людськи.

Виявилося – бути людиною складно.

На четвертий день Олена повернулася з роботи та застала Олега з коробками на кухні. Одна була з кондитерської, іншу він намагався перев’язати широкою червоною стрічкою.

Всередині останньої – світильник з Леді Баг. Про нього Маша просила у листі, коли ще не знала, що Дід Мороз до неї не зазирне.

– Це не відкуп, – тихо сказав він, поспішно виправдовуючись, побачивши дружину. – Це тому, що я все зрозумів. Я надто боявся засмутити одну дочку… і впустив іншу.

Олена подивилася на коробки, потім на чоловіка. Погляд її був теплішим, ніж останніми днями. Однак вона мовчала, бо зараз були важливими не слова, а те, що буде далі.

Він не просив вибачення, просто покликав дочку. Вона прийшла не з першого разу, але все ж таки прийшла. А коли побачила коробки – завмерла.

– Це… кому? Нам? – розгублено спитала вона, дивлячись то на маму, то на тата, але з боязкої усмішки було ясно, що дівчинка все зрозуміла.

– Це тобі, – лагідно сказав Олег. – Просто тому, що я люблю тебе. Просто тому, що ти моя донька.

Дівчинка підійшла ближче та відкрила першу коробку. Усередині був шоколадний торт із полуничним кремом – її улюблений.

Марійка посміхнулася так, як усміхаються дорослі, розуміючи, що їхній крик душі нарешті почули. А коли вона відчинила другу коробку… Дівчинка підстрибнула, ляснула в долоні, обняла батька і, коли він нахилився, поцілувала його в щоку.

– Дякую! – сказала Маша, сяючи від радості. – А ми сядемо пити чай зараз? Усі разом?

– Звісно, ​​сядемо. Ми ж сім’я, – відповів їй Олег, посміхаючись, мабуть, уперше за цей тиждень.

Пізніше, коли торт з’їли, а від другої партії чаю ще виходила затишна пара, Олена раптом зрозуміла, що в будинку знову стало легше дихати.

Марія щебетала, нарешті розповідаючи батькові про останні новини в школі, про однокласниць-подруг, про мультфільм, який вона встигла подивитися за ці дні. Мабуть, зрозуміла, що батькові не все одно. У матері відлягло від серця.

Трохи згодом Олена почула, як донька розмовляє з бабусею телефоном.

– А у нас на вечерю торт був. Дуже смачний. Батько купив просто так, бо любить нас.

Жінка посміхнулася і пішла до спальні, вдавши, що нічого не чула. Може, це був лише перший крок, зате Олена відчула, як примара провини трохи відступила від їхнього дому.

Так, цього разу чеки були різними, але Олег знайшов у собі сміливість визнати помилку і піти назустріч, хоч і ніяково, а це вже половина справи.

Є надія, що така прикрість більше ніколи не трапиться. А як трапиться, реакція буде категоричною, та однозначною. Ви зі мною згодні?

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.