Віра зло глянула на чоловіка.

— А чому твоя мама житиме у нас, а не у твого брата? — обуренню жінки не було меж.

— Бо у нас більше місця. У нашій квартирі три кімнати, а в брата лише дві, — Артем намагався зберігати спокій.

— Так, тільки у нього одна дитина, а у нас двоє. Причому різностатеві, — не вгамовувалася жінка. — Тепер їм доведеться тіснитися в одній кімнаті, бо Ганна Петрівна займе кімнату доньки.

Артем зітхнув.

Його мама жила в селі в хаті без зручностей. Останнім часом здоров’я її сильно похитнулося, і вона вже не могла справлятися з важкою сільською роботою.

Навіть ходити їй було важко. Під час останнього візиту до мами серце Артема просто стискалося. Всю зворотну дорогу він думав і вирішив, що маму треба забирати, поки не пізно.

Віра зустріла цю новину дуже гостро.

З мамою Артема вона не спілкувалася. Причому приводу для цього не було. Просто літня сільська жінка була нецікава Вірі.

— Уявляєш, він хоче привезти до нас цю недолугу тітку, — скаржилася Віра телефоном подрузі.

– У неї освіта три класи й два коридори. Вона правильно речення при розмові скласти не може. Ну от чого вона навчить наших дітей?

У них репетитори, навчання. А тут ця стара калоша. Та ще й у нашу тісноту. От би другий синок забрав. Але ні, до нас.

— Еге ж, складно доведеться, — погоджувалася подруга. – Але може, відправити Катю до твоєї мами? Вона живе одна, та й місця для Катрусі є. І їй буде веселіше. А вам не так тісно.

— Ти що! — обурилася Віра. — У моєї мами своє життя: театри, музеї… Вона звикла жити одна й вести богемний спосіб життя. Навіщо там Катя?

І чому ми повинні обтяжувати мою маму? Ні вже. Катя житиме вдома. А от як позбутися цієї свекрухи, не знаю. Ну от як, Олю?

— Може, здати її в будинок для літніх людей? — невпевнено запропонувала Оля.

— Я б з радістю, але Артем точно не захоче, — і Віра тяжко зітхнула.

Вона розуміла, що якщо чоловік вирішив, що його мати житиме з ними, то так і буде.

За пару днів Артем привіз Ганну Петрівну.

Жінка важко піднімалася сходами, часто зупиняючись відпочити. Родина жила на четвертому поверсі, а ліфта в будинку не було.

Віра подумала, що стара навіть на вулицю рідко виходитиме, якщо взагалі буде. Доведеться постійно терпіти її присутність.

— Ось, мамо, твоя кімната, — Артем провів маму до квартири й завів до колишньої кімнати Каті. — Влаштовуйся.

Старенька сіла на ліжку й розплакалася. Вона відчувала холодність і ворожість невістки й розуміла, що своєю присутністю буде напружувати родину сина.

— Бабусю, не плач, — лагідно сказала Катя.

Дівчинка цілком спокійно сприйняла звістку про те, що їй доведеться пожити з братом. Треба, значить треба. А от Олексій був зовсім не радий.

— Чому я повинен тіснитися з Катькою? — скиглив він. — Навіщо нам ця бабуся? Жили без неї й горя не знали.

Звичайно, життя з бабусею одразу змінилося.

Хоча літня жінка намагалася завдавати якомога менше клопоту.

Тепер діти жили в одній кімнаті. Олексійко постійно скаржився, що йому некомфортно, адже тепер друзів у гості не приведеш.

Віра намагалася якомога менше спілкуватися зі свекрухою й постійно дорікала чоловікові, як його мати всім заважає.

— Дівчинка й хлопчик в одній кімнаті живуть. Це нормально? — обурювалася Віра.

— Допомоги від неї ніякої. А витрати додаткові на неї немалі, між іншим.

— Які витрати? — обурювався Артем.

— Їсть вона мало, пенсію нам віддає.

— Ну і що. Пенсія її — кіт наплакав. А їжа нині дорога.

Артем махав рукою й припиняв цю неприємну розмову на якийсь час.

Якось Ганна Петрівна дивилася телевізор. Там якраз ішла передача про хенд-мейд, і показували в’язані речі. Катя сіла поруч і стала дивитися разом із бабусею.

— Як здорово! — захопилася вона. — Це не те, що однакові безликі одежини з ринку. От би таку сукню, як у тієї дівчини.

— Подобається? Давай, я тобі зв’яжу, — запропонувала Ганна Петрівна.

— А ти так вмієш?

— Катя здивувалася.

— Спробувати можна, — бабуся лукаво посміхнулася.

У Ганни Петрівни з’явилося заняття, за яке вона взялася з величезним ентузіазмом.

Минуло зовсім небагато часу, і сукня була готова. Катя була в захваті.

— Бабусю, ти — справжня чарівниця, — дівчинка чмокнула жінку в щоку й міцно обійняла. — Усі дівчата позаздрять, така краса.

Сукня справді викликала фурор у класі Катрусі. Дівчинка замовила у бабусі ще кофтину, яка теж вийшла просто чудовою.

— Бабусю, а мене ти можеш навчити в’язати? — спитала Катя. — Я теж хочу творити таку красу.

— Чому ні, звичайно можу, — очі Ганни Петрівни сяяли теплом і любов’ю.

Катя дуже зблизилася з бабусею.

Вони не лише займалися в’язанням, а й довго розмовляли за чашкою чаю. Незабаром Катя повідомила батькам, що переїжджає до бабусиної кімнати.

Вірі не хотілося зізнаватися в цьому навіть самій собі, але їй теж дуже подобалися в’язані свекрухою речі.

Катя в новій сукні була така красуня. Кофтинка теж дуже їй пасувала.

Одного разу Віра поралася на кухні. Ганна Петрівна зайшла на кухню й тихо спитала:

— Може, чимось допомогти?

— Не треба, я впораюся, — невдоволено буркнула Віра. Але бабуся не пішла.

— Сьогодні у Катрусі складна контрольна в школі. Давай її порадуємо пиріжками.

— Пиріжки шкідливі для фігури, — огризнулася Віра.

— Давай зробимо, — не відступала Ганна Петрівна. — З капустою, з картоплею, а може, солодкі? Артем їх так у дитинстві любив.

Віра ніколи не пекла пиріжків чоловікові, тому не (розповідь спеціально для сайту Рідне слово) знала, що він їх любив у дитинстві. Однак на свій подив погодилася.

— Добре, давайте пекти.

Жінки взялися до роботи.

І незабаром кухня наповнилася чудовим ароматом свіжої випічки.

Коли Катя прийшла зі школи, вона не повірила своїм очам. Мама й бабуся разом пили чай на кухні, а на столі красувалася величезна тарілка з пиріжками.

— Ого! — тільки й змогла вимовити Катя.

Пиріжки пішли на «ура», а особливо їх оцінив Олексійко.

— Смачно, але мало, — діловито сказав він. — Напечіть ще, я візьму до школи.

За пару днів Ганна Петрівна знову зайшла на кухню й запропонувала Вірі:

— Вірочко, скоро у тебе день народження. Хочеться тебе порадувати. Може, я й тобі зв’яжу сукню? Або що замовиш?

Віра розгубилася.

Вона згадала, якою непривітною була зі свекрухою весь цей час, та ще й голосно скаржилася телефоном на неї подругам, спеціально, щоб та чула. І дітей намагалася налаштувати проти бабусі. І з чоловіком сварилася через те, що забрав маму.

Що ж тепер виходить? Господи, як же соромно.

— Дякую, не треба, — Віра вийшла з кухні й зачинилася в кімнаті.

Однак Ганна Петрівна в день народження все одно вручила Вірі чудову сукню.

— Це наша спільна праця з Катрусею, — повідомила вона.

— Ось ці квіточки Катя в’язала гачком. Вона велика розумниця.

Катя стояла поруч дуже задоволена.

Результат їхньої спільної з бабусею праці й справді був вражаючий. Віра одягла сукню і її настрій різко змінився. На обличчі з’явилася усмішка, а в душі щось почало відтавати.

— Дуже дякую, — тихо сказала вона.

Наступного дня на роботі до Віри підійшла її начальниця й поцікавилася:

— Віро, а що це за шикарна сукня на вас? Це ручна в’язка?

— Так, — відповіла Віра.

— Це моя свекруха зв’язала. І донька допомагала.

— Просто чудово. А можна зробити замовлення? Я добре заплачу.

— Я спитаю у Ганни Петрівни.

Ганна Петрівна з радістю погодилася.

Невдовзі її просто завалили замовленнями. Грошей у родині побільшало. Катя продовжувала брати у бабусі уроки в’язання.

Вона виявилася дуже здібною ученицею, і незабаром стала теж в’язати на замовлення. Ну, а бабуся змогла зосередитися на так обожнюваних Олексійком пиріжках.

Одного разу Артем покликав увечері до кімнати Віру й сказав їй:

— Слухай, у Дімки новина. Квартиру купив. Стару продали, додали грошенят і тепер у них аж чотири кімнати. Загалом, він готовий забрати до себе маму.

— Та ну! — вигукнула Віра.

— Оце так новина! А тепер слухай мою відповідь. Готовий він там чи не готовий, тільки я Ганну Петрівну нікуди не відпущу.

Вигадали теж, літню жінку з місця на місце тягати. Ні вже. Так і передай своєму Дімці. А я на кухню. Ми пироги задумали.

КІНЕЦЬ.